| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
3.4.1. Російсько-українські відносини |
||
|
Найбільш жорстку по відношенню до Росії позицію займає Україна. Цим вона створює труднощі не тільки для Росії, але і для самої себе. Так, політика президента України в кінці 130 1990-х рр.. могла розколоти країну і поставити її на межу громадянської війни. Парламентські вибори 2006 р. знову показали, що і населення, і лідери партій і політичних рухів на Україні перебувають у стані конфронтації з приводу внутрішньої і зовнішньої політики країни. Радикальні ліберали повністю підтримують ідею зближення з Заходом і вступу в НАТО, а отже, фактичного відторгнення від Росії. Більшість же населення, особливо південно-східних регіонів України, виступає за збереження добросусідських і дружніх відносин з Росією, вимагає надання російській мові статусу другої державної мови та не бажає вступу країни в НАТО. Підписаний наприкінці 1998 р. повномасштабний договір з невизначеним статусом Севастополя зняв багато негативні моменти у відносинах Росії з Україною. Але проте проблеми залишаються. Їх генерують як у самій Україні, так і на Заході і навіть у Росії. Наприклад, представники радикально-націоналістичної організації «Українська національна асамблея - Українська народна самооборона» (УНА-УНСО) всі останні роки відкрито поширювали свій вплив на суміжні з Україною держави. Особливу активність вони виявляють в Білорусії, організовуючи там заворушення, виступи проти президента А. Лукашенка - прихильника союзу слов'янських держав. Українські радикали, підтримані місцевими націоналістичними організаціями («Білий легіон», Білоруський народний фронт, Білоруська партія свободи), змогли відкрити в Мінську свою філію. УНА-УНСО відкрито заявляла про присутність своїх бойовиків у Чечні (близько 400 осіб). Зараз вона намагається закріпитися в Інгушетії, Дагестані, Ставрополі та інших районах Північного Кавказу. Послугами харківської філії цієї організації, за відомостями «Независимой газети», користується військова розвідка України. Харківське відділення УНСО організовує роботу в Бєлгороді, Воронежі, Курську, Луганську, Ростові-на-Дону. Донецьке - в Краснодарі, Чернігівське - в Брянську. Продовжує працювати в УНСО Василь Кук, в минулому головнокомандувач цих формувань, що користується підтримкою президента В. Ющенко. В останні роки українські політичні лідери часто представляють Росію в образі зовнішнього ворога. Крім того, весь час звучать їхні вимоги своєї частки в золотому запасі і Алмазному фонді колишнього СРСР, повернення українських культурних цін 131 ностей, погашення заборгованості перед юридичними і фізичними особами колишнього Зовнішекономбанку СРСР, повної інформації про стан балансів Держбанку, Гохрана, Зовнішекономбанку СРСР, їх міжнародного аудиту і т.д. Разом з тим вони закривають очі на дуже хиткі з історичної, етичної та правової точок зору підстави відторгнення Криму від Росії. Київ вимагав від Росії забезпечити повний режим вільної торгівлі з Україною, скасувати всі нібито дискримінаційні заходи та обмеження на її товари. Для вирішення таких питань в 1993 р. був створений Економічний союз країн СНД, але Україна відразу ж відмовилася в ньому брати участь. Вона не приєдналася до Митного союзу Росії, Білорусії, Казахстану та Киргизії. Наша країна постійно надає пільги Україну на шкоду своїм інтересам, тому що Україна підтримує Міжнародний валютний фонд, тобто США. Вашингтон продовжує, не без допомоги України, діяти в якості стратегічного противника Росії. Україна, по думці З. Бжезинського, є стратегічним опорним пунктом національних інтересів США. Наприклад, політика колишнього президента України Кучми стосовно Росії носили вельми двоїстий характер. Як тільки внутрішня опозиція починала притискати його, він тут же звертався за допомогою до Росії: так було, наприклад, взимку 2001 р. Але як тільки позиції Кучми зміцнилися (не без допомоги Росії), він тут же прийняв міністра оборони США і почав переговори про навчанні української армії американськими фахівцями, не заперечуючи проти розгортання американської ПРО. А в червні 2001 р. заявив про намір України вступити в ЄС. З цієї та інших причин багато суб'єктів в двох слов'янських республіках протидіють об'єднанню слов'янських, тюркських та інших народів на пострадянському просторі. Така політика лідерів України, її націоналістичних організацій веде до свідомого загострення російсько-українських відносин. Україна стала для Росії «природним об'єктом» протиборства. Деякі політики в Києві намагаються розіграти антиросійську карту як плату за входження України в Європу. Для нашого південно-західного сусіда такий курс безперспективний: на Заході її як прохачку грошей не люблять, необхідних Україні коштів для модернізації її економіки у нових західних друзів просто немає. 132 Багато політиків у Західній Україні та й у Києві продовжують вважати, що Росія зберігає перед Україною якісь патерналістські обов'язки: будь то поставки газу за низькою ціною або територіальні подарунки у вигляді острова Тузла. Звідси їх постійні спроби «викрити» Росію в тому, що вона у своїй зовнішній політиці виходить тільки з російських, а не українських інтересів. Українські лідери сплять і бачать Україну в ЄС. Але, ледве дізнавшись, що В. Путін домовляється з ЄС про безвізовий режим для російських громадян, деякі українські ЗМІ «звинуватили» його в тому, що він не робить цього для українців. І в помсту ввели міграційні картки (візи) для росіян, що в'їжджають на відпочинок до Криму. Такий крок - далеко не невинне дійство: воно сприяє зростанню невдоволення громадян двох пострадянських республік, ускладнюються, а то і обриваються зв'язки між родичами. Прикладів тому в останній час було чимало. Далі, це удар по економіці Криму, бюджет якого формується багато в чому за рахунок туристів, відпочиваючих в пансіонатах, що лікуються в санаторіях та й просто приїжджають туди у відпустку. Цілі такого кроку прораховуються легко: економічно слабку автономію легше тримати на «короткому повідку». У 2003 р. на Україні Білий дім змінив послів. Пана Кар-Лосано Паскуале, замішаного в скандалах, пов'язаних з продажем Києвом радіолокаційної системи «Кольчуга» та іншої військової техніки країнам Близького і Середнього Сходу, замінили на Джона Xербста. Він до призначення на Україну трудився послом США в Узбекистані. Його характеризують як дуже сильного дипломата, здатного будувати конструктивні відносини з місцевою владою. Його діяльність в Ташкенті призвела до того, що керівництво Узбекистану запропонувало Америці свою територію під військові бази. Зміна посла означала, що Вашингтон буде рухати на пост президента України свою людину, що і було зроблено: ним став В. Ющенко, відомий своїми проамериканськими, прозахідними симпатіями. І за ціною «перемоги» американці не постояли. Для реалізації своїх геополітичних цілей на Україну американці зацікавлені в її русі в сторону від Росії. Крім того, Білий дім може піти на «каталізацію» посилення протиріч між Західною і Східною Україною, між «незалежної» і Кримом, що може призвести до розпаду держави на кілька частин. 133 Після перемоги «помаранчевих» Україна прискорила рух на Захід. Київ лише імітує інтеграційну діяльність, то і справа висуваючи Росії неприйнятні умови, а потім у Києві розводять руками: мовляв, не вийшло. Розглядається в українських політичних колах і такий варіант - паралельний рух наших двох країн. Але історія відпустила занадто мало часу для такого розвитку. Європа об'єднується і розвивається швидше, а Азія - надзвичайно швидко. При такому паралельному русі, при взаємній відособленості і навіть відчуження і Росія, і Україна приречені на відставання від суміжних країн по найважливіших сфер економіки. Є ще варіант - стратегія прагматичного партнерства. Суть цього бачиться як спільна робота для економічної модернізації. Подібна співпраця на рівноправній основі сприяє розвитку, наприклад, двох країн-сусідів - США і Канади. Поки ж фактично економіка України орієнтована на Росію (так, обсяг торгівлі між Києвом і Москвою за 2005 р. склав 20 млрд дол), а політика - на Захід. Це, безумовно, накладає відбиток на суспільну свідомість жителів республіки. У різних її регіонах настрою полярно протилежні. Така боротьба протилежностей, як зазначалося вище, може призвести до розвалу України. А розширення НАТО на Схід посилить ці негативні процеси в політичному та економічному житті двох слов'янських республік. Останні події на Україні (вибори у Верховну раду) показують, що «помаранчевий» уряд, про необхідність якого так довго говорили і мріяли президент Ющенко і пані Тимошенко, отримало право на життя - лічильна комісія Верховної ради оголосила офіційні підсумки голосування за призначенням останньою главою кабінету міністрів. «З сьогоднішнього дня народ України повинен бути готовим до нових випробувань - криз, політичних інтриг і сварок всередині« помаранчевої »команди, яка продовжує боротьбу за владу між верхівками внутрішньокоаліційних угрупувань. Громадяни не зможуть розраховувати на покращення життя, так як щедрі обіцянки, якими їх так рясно обдаровували, не будуть виконані ніколи », - заявив у цьому зв'язку пішов в опозицію Віктор Янукович. Тим часом новий прем'єр вже визначила першочергові завдання кабінету міністрів, «вдало» вписуються в преду 134 прежденіе Партії регіонів, - підготовка проведення референдумів з питань форми правління в країні (президентсько-пар-ментських чи парламентська) і її вступу в будь-яку з систем міжнародної безпеки (відомо в яку); проведення кадрової чистки - буде здійснена зміна голів національних компаній «Нафтогаз України» і «Енергоатом», а також глав державної податкової адміністрації та державної митної служби; розробка нового бюджету на 2008 р. і робота над програмою уряду «Український прорив»; перегляд існуючих умов постачання природного газу на Україну - у 2008 р. він постачатиметься за схемою без участі посередників (намічено усунення з ринку компанії «RosUkrEn-ergo» (Швейцарія), у якій 50% акцій належить Газпрому). Також Тимошенко сподівається переконати президента Віктора Ющенка в можливості якнайшвидшого переходу на контрактний принцип комплектування збройних сил (одну з головних передвиборних обіцянок БЮТ) і, відповідно, втілити ще одну свою головну передвиборчу обіцянку - повернути населенню борги Ощадбанку СРСР. Більшість цих обіцянок частково або повністю виконується. Якщо бути об'єктивним, то перед лідером БЮТ відкриваються досить широкі перспективи. Якщо їй хоч на 50% вдасться виконати все обіцяне, то це реальна заявка на перемогу і в президентських перегонах 2009 р. У її розпорядженні ще є час, так як за національним законодавством Ющенко не може розпустити новий склад парламенту раніше 12 міс. 135 Безсумнівно, що внутрішньополітична нестабільність в країні загрожує відбитися і на російсько-українських відносинах. «У перші місяці роботи Юлії Тимошенко на посту прем'єр-міністра відносини Росії і України буде досить серйозно лихоманити», - вважає Костянтин Косачов. Погіршення у відносинах двох країн, пояснив він в інтерв'ю ІТАР-ТАСС, відбудеться, оскільки Юлія Тимошенко, безумовно, привнесе в них суб'єктивний фактор. Вона, на його думку, «намагатиметься виконувати свої популістські обіцянки, яких набрала дуже багато в ході виборчої кампанії», а це, в свою чергу, не може не торкнутися зовнішню політику України, в тому числі у відносинах з нашою країною. Про неприпустимість подібного Президент Росії Володимир Путін зазначив у своєму посланні президенту Віктору Ющенку. У ньому було звернуто увагу українського колеги на те, що взаємодія Росії і України в гуманітарній області є дуже важливою складовою стратегічного партнерства наших країн. «У той же час саме на цьому напрямку у нас, на жаль, останнім часом виникли істотні розбіжності, - заявив свого часу Президент РФ. - Причому ініціатива виходить не з Москви. Йдеться насамперед про своєрідне трактування українською стороною подій нашої спільної історії, героїзації співпрацювали з нацистами військових злочинців, розв'язаної в ряді регіонів України "війні" з історичними пам'ятниками і похованнями радянських воїнів-визволителів, посилення дискримінації російської мови, діяльності, спрямованої на розкол Української православної церкви. Ці недружні кроки вже затьмарюють атмосферу відносин між нашими державами, - упевнений він. - Більше того, вони можуть завдати серйозної шкоди двосторонній співпраці на різних напрямках ». У зв'язку з цим Володимир Путін запропонував Віктору Ющенку «додатково орієнтувати відповідний підкомітет російсько-української міждержавної комісії на оперативне опрацювання і вирішення всіх виникаючих у цій чутливій сфері, а також підготовку пропозицій щодо зміцнення культурно-гуманітарної співпраці». Однак, як показують подальші події, офіційний Київ зробив рішучий крок до вступу в НАТО. Президент Віктор Ющенко, прем'єр Юлія Тимошенко і голова Верховної ради Арсеній Яценюк направили генерально 136 му секретарю Північноатлантичного альянсу Яапа де Xооп Схеф-Феру спільне звернення з проханням розглянути можливість приєднання країни до Плану дій з членства (ПДЧ) в НАТО. У ньому лідери України заявляють, що, «повністю поділяючи європейські демократичні цінності, держава усвідомлює себе частиною євроатлантичного безпекового простору і готова разом з НАТО та партнерами Альянсу за рівних умов протидіяти спільним загрозам безпеці». Дивуватися рішенням українського «тріумвірату» не доводиться. Київ поспішає, і поспішає настільки відчайдушно, що попросився в НАТО, так би мовити, поза черги, розраховуючи на приєднання до альянсу в якості повноправного члена вже на Бухарестському саміті блоку, який пройшов 2-4 квітня 2008 Подібна поспішність пояснюється, по всій видимості , досить просто. Незважаючи на те що «помаранчеві» здобули перемогу в ході парламентських виборів, союз Ющенка і Тимошенко таки не дуже впевнений у власних силах. Сьогоднішня внутрішньополітична ситуація в країні така, що все може змінитися і напередодні майбутніх президентських виборів «козирі» в колоді можуть помінятися. А це вже загрожує і зміною позиції України з питання членства в НАТО. Виступаючи 14 вересня 2006 на засіданні комісії «Україна - НАТО» в Брюсселі, тодішній прем'єр Віктор Янукович відокремив питання про членство в НАТО від «нормальної взаємовигідної співпраці» і заявив про неготовність країни починати виконання плану дій для отримання членства в альянсі. За словами Януковича, «питання про входження України в НАТО вирішуватиметься на загальнонаціональному референдумі. Час покаже, коли виникне необхідність його проведення ». Можлива поява біля кордонів Росії ще однієї держави - члена НАТО не лише порушує наявні у РФ з альянсом домовленості, але і свідчить про прагнення цієї організації та її членів, насамперед США, нав'язувати свою волю не тільки партнерам Росії, а й самій Москві. Очевидно, що багатополярне світоустрій не в інтересах Вашингтона і відстоювати своє «перевагу» на світовій політичній сцені Білий дім збирається всіма доступними способами і за всяку ціну. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "3.4.1. Російсько-українські відносини" |
||
|
||