| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ КОЧОВИХ НАРОДІВ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ |
||
|
Степова смуга України ніколи не була незаселеною. З давніх часів цією територією проходили різні племена. Найдавніші з них - кімерійці, племена невідомого походження. З VII ст. до н. є. сучасну територію українських степів заселяли іранські племена - спершу скіфи, потім сармати, алани, роксолани та ін. Скіфи (скіти) - давній народ, що в VII-НІ ст. до н. є. заселяв Північне Причорномор'я. Існує гіпотеза про автохтонне походження скіфів від племен зрубної культури, поширеної у степових районах України. Сучасні вчені дотримуються думки про те, що скіфи у Північне Причорномор'я прийшли у VII ст. до н. с. зі Сходу, з глибин Азії. У VI-V ст. до н. є. вони створили велику державу від Дністра до Дону, на чолі якої стояла орда царських скіфів. Саме ця частина скіфів становила основну силу під час скіфських походів у Передню Азію та боротьби з полчищами перського царя Дарія І. На ранніх етапах своєї історії скіфи становили союз племен, куди входили принаймні три племінні підрозділи, кожен з яких мав власну територію і перебував під владою свого вождя. Такий тричленний поділ на племена відображений у розповіді про три загони скіфського війська під час війни з Дарієм І, причому ватажок найбільшого і найсильнішого загону скіфів - Іданфірс - вважався старшим. У IV ст. до н. є. влада над усіма скіфськими племенами зосереджувалася в руках одного царя - Атся. Концентрація влади була важливим кроком на шляху перетворення союзу племен в єдину народність, об'єднану під єдиним управлінням. Уже на початку своєї історії скіфське суспільство виступило як досить складне утворення. Зовнішньою формою суспільних відносин залишалася родоплемінна структура, її основи були вже підірвані і видозмінені зростанням приватної власності, майнової нерівності, виділенням багатої аристократичної верхівки, сильної влади царя та оточуючої його дружини. Основу скіфського суспільства становила мала індивідуальна сім'я, у приватному володінні якої перебувала худоба й домашнє майно. В руках знаті зосереджувалися величезні стада, тоді коли більша частина населення бідувала, не маючи навіть того мінімуму худоби, який міг би забезпечити ведення самостійного господарства. Мірилом багатства у скіфів з досить ранніх часів були також золоті прикраси, оздоблення зброї і вуздечки, начиння. Скіфи вели родовід за чоловічою лінією. Старші сини одержували частку майна ще за життя батьків. Скіфам було властиве багатоженство, і старша дружина займала привілейоване становище, а всі інші були приниженими і безправними. Про це можна судити із захоронень жіночих осіб у скіфських курганах. У скіфів існувало рабство, чисельність рабів поповнювалася за рахунок полонених. їх продавали у грецькі колонії, а також використовували на різноманітних роботах. Щоб підтримувати своє панівне становище, скіфи утримували велике, добре озброєне військо. Звичайною формою такої організації було всенародне ополчення, створюване за принципом поділу на роди і племена, що забезпечувало збереження військових традицій, підтримку колективної честі й усталених моральних норм. На чолі Скіфії як держави стояли царі (спочатку три, потім - один) та родові старійшини, які також очолювали військові підрозділи. Влада царів була спадкоємною, сильною і деспотичною. Існувало уявлення про божественне походження царського роду. Царі виконували також судові, а частково і жрецькі функції. Непокора наказові царя каралася смертю. Найтяжчим злочином вважався замах на життя царя чаклуванням. Найближчим оточенням царя був його особистий загін із найкращих воїнів незалежно від родового поділу. Влада царя якоюсь мірою обмежувалась інститутами родового ладу. Найвищим законодавчим органом були народні збори - рада скіфів. Проте з часом влада царя і його найближчого оточення дедалі посилювалась, а органи родового ладу втрачали своє значення. Соціальний лад землеробських племен Скіфії за зовнішніми ознаками мало чим відрізнявся від існуючого ладу степових кочівників. У землеробських племен також існувала військова організація з ополченням із озброєного дорослого чоловічого населення, виділялася сильна влада вождя і військово-родової верхівки. Основну частину війська становила важкоозброєна кіннота. Існувало патріархальне рабство, форми і вияви якого були такими ж, як і в степових скіфів. Пануванню скіфів у Північному Причорномор'ї поклала край міграція сарматів з-за Дону на захід. Скіфи, утримавши тільки Крим і Нижнє Придніпров'я, наприкінці III ст. до н. є. утворили там державу Малу Скіфію зі столицею в Неаполі Скіфському. Наприкінці II - на початку III ст. н. є. Скіфія як політичне об'єднання припинила своє існування. Проте назва "Скіфія" стосовно території Північного Причорномор'я збереглася і в пізніші часи. З послабленням скіфської могутності у II ст. до н. є. роль основного історичного і культурного фактора на півдні Східної Європи перейшла від скіфів до сарматів. З іменем сарматів пов'язаний цілий період стародавньої історії півдня України. Протягом шести століть вони панували у приазов-ських і причорноморських степах, впливаючи на етнічний склад і культуру цього регіону. Назву "сармати" античні джерела застосовують щодо різних племен, які утворювали одне плем'я, розділене на декілька народів із різними назвами. Стосовно етнічної належності сарматів найбільш вірогідною є думка про спорідненість їх зі скіфами. Античні автори повідомляють назви окремих племен. З них роксолани, язичі й алани проживали на території сучасної України. Мова сарматів, як і мова скіфів, належала до північно-східної групи іранських мов. Відгомін її, на думку лінгвістів, лунає в сучасній осетинській мові. На території сучасної України сарматські племена займалися скотарством, вели кочовий спосіб життя. Додатковим промислом було полювання, у якому разом з чоловіками брали участь жінки. Велике значення в житті сарматів мали війни, які велися за пасовиська або здобич. Особливо зросла роль війни під час просування сарматів на захід. Це привело до утворення великих союзів сарматських племен. Водночас удосконалювалися організація війська, воєнна тактика, озброєння. Налагодилося масове виробництво залізних наконечників для стріл, що замінили бронзові. Набула поширення нова форма короткого меча з кільцевим навершям. Для захисту воїна почали використовуватися панцири з комбінованим набором, а в II-IV ст. з'явилися кольчуги. Лозяні щити зміцнювалися металевими накладками. У перші століття нової ери особливого значення набула важкоозброєна піхота. Піхотинці озброювалися довгими списами, які тримали обома руками напереваги, і довгими прямими мечами для удару з коня. Проте вирішальну роль у воєнних діях відігравала кіннота. Давні історики відзначали раптовість атаки сарматів, особливий спосіб метання дротиків, накидання аркана. З переселенням сарматів у степи Північного Причорномор'я значно розширилися їхні зв'язки з античними містами, зокрема з Ольвією, з якою сармати перебували в постійних контактах. Економічні й культурні зв'язки з античним світом сприяли поглибленню у сарматів процесу класоутво-рення і посилення племінної знаті, навколо якої групувалися військові дружини. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була основним їхнім багатством і Сармати підтримували зв'язки з Китаєм, Індією, Іраном, Єгиптом. Кочовий спосіб життя сарматів та торговельні зв'язки з багатьма народами сприяли поширенню серед них різних культурних впливів. їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу. Одночасно з сарматськими племенами на півдні України проживали германські готи (II-IV ст.), що прийшли сюди з Балтики. Вони прийняли християнство, мали свою писемність. Будучи войовничим народом, здійснювали походи на Балканський півострів та в Малу Азію і користувалися при цьому флотом завойованих народів. Найбільшого піднесення готська держава досягла за короля Германаріха (IV ст.). Столицею готів було "Дніпрове місто", але чи був це Київ - потрібні підтвердження. Готи мали значний вплив на слов'ян, особливо в галузі військової справи. Проіснувала держава готів до 375 р., коли вона розпалася під ударами гуннів. Готи відступили до придунайських земель, а за ними пішли на захід самі гунни. Наприкінці IV ст. відкрився вільний шлях на південь для предків слов'ян, які і почали тоді заселяти цю територію. Надзвичайно швидко слов'яни почали завойовувати південь України. Історик готів VI ст. Йордан писав про них: "Виступаючи в бій, ідуть здебільшого на ворогів піші, тримаючи в руках невеликі щити і списи, а панцирів не одягають... Виглядом вони також не різняться між собою - всі високі і незвичайно міцні". Незабаром слов'яни заселили територію Балкан, узбережжя Чорного і Каспійського морів і навіть досягли Малої Азії, ведучи при цьому боротьбу з різними народами. До VI ст. вони розселилися майже на всій території сучасної України. Давніх слов'ян тогочасні історики називали венедами, причому тих, що заселяли західну частину території, іменували словенами, а тих, котрі жили на сході, тобто на території сучасної України - антами. Йордан пояснював, що під антами він розуміє назву цілої групи племен. Громадський лад антів, як і всіх слов'ян, греки називали демократією. Візантійський історик Прокопій Кесарійський (VI ст.) вказував: "Слов'янами і антами править не один муж, а здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи - добрі чи лихі - вирішують спільно". Але це не була демократія грецького типу. Влада у державі антів належала талановитим полководцям чи князям, авторитет яких був визнаний народом. Антські князі мали при собі раду племінних старшин, а при розв'язанні найважливіших питань скликали віче усіх антів. Прославилися анти своїми походами на Візантію. Це викликало значне занепокоєння, тому Візантія за допомогою посольств та подарунків намагалася завоювати прихильність антів. І справді, в окремих випадках анти виступали союзниками Візантії, зокрема в боротьбі проти турецьких орд - болгар та аварів. Проіснувала держава антів близько трьох століть - від кінця IV до початку VII ст. Це була могутня держава, яку можна вважати праслов'янською і попередницею наступної української держави - Київської Русі. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ КОЧОВИХ НАРОДІВ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ" |
||
|
||