Головна |
« Попередня | Наступна » | |
Коли з двох сторін, що сперечаються не праві обидва |
||
Третій рік політики, військові та вчені нової Росії обговорюють питання ядерної стратегії країни і майбутнього складу її ядерних сил. Улюбленими темами дискусій стали доля договору СНО-2, розробка в США систем протиракетної оборони театру військових дій (ПРО ТВД) і перспективи збереження стратегічної стабільності, плюси і мінуси мобільного МБР "Тополь", оптимальне співвідношення трьох компонентів російських стратегічних ядерних сил (СЯС) - міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), морських стратегічних ядерних систем (МСЯС) і важких бомбардувальників. При цьому набір аргументів сторін за весь цей час практично не змінився, рівень дискусії залишається колишнім, та й об'єктивність деяких експертів, наприклад, що відстоюють абсолютні переваж-вин МСЯС або, навпаки, МБР, викликає все більше сумнівів. На перший погляд, такий же застій спостерігається не тільки у нас. Так, в американських наукових виданнях практично немає витончених ядерних вишукувань, звичних у 70-і і 80-і роки. Але відмінність все ж існує, і принципове. Якщо у нас сперечаються про речі нехай важливих, але не головних, то за кордоном обережно намацують ядерний алгоритм нової багатополярної постконфронтаційного епохи, аналізують - поки ще в першому наближенні - ті її риси, які здатні радикально змінити як окремі складові звичного ядерного балансу, так і всього ядерного рівняння. Чи не вийде так, що початок наступного тисячоліття ми зустрінемо не тільки із застарілим і зношеним донезмоги ядерним арсеналом, але і з великим відставанням в розумінні основ зміни військово-ядерної ситуації? Один раз, в середині 50-х рр.., Ми вже випробували в чомусь схоже відставання в області теорії. У перші повоєнні десятиліття ядер-ні питання майже не обговорювалися на публіке1 і, судячи з усього і серед військових (нагадаю, що ядерними справами тоді завідували люди Берії). Брак знань виявився, коли на початку 1954 армії була віддана директива вивчати ядерну зброю (якого до того часу у військах з'явилася значна кількість) і способи бойових дій в умовах його прімененія2. Недостатня "прикладна" інформація добувалася власними силами (знамените вчення під Тоцький восени 1954 р., в ході якого війська діяли в умовах реального застосування ядерної зброї). Лікнеп ж в області ядерної теорії керівництво країни здійснило багато в чому за рахунок обширного перекладу на російську мову відповідної американської літератури в другій половині 50-х років. Якщо ми знову допустимо відставання, то "швидка допомога" теоретичних запозичень з-за кордону нам швидше за все не допоможе. Тоді, в 50-е, вітчизняні наука, збройні сили так і все суспільство в цілому перебували на підйомі; були ресурси, сили, бажання наздоганяти і переганяти. Імпортовані знання були швидко сприйняті, адаптовані і переварені відповідно з тодішнім розумінням державних інтересів. Зараз же немає колишніх жвавості і ресурсів, та й здатність чітко бачити вітчизняні інтереси у значної частини нинішньої еліти втрачена ще з часів експериментів з "новим мисленням". Тому вже сьогодні - з урахуванням неминучої млявості власної реакції - нам треба самостійно почати обговорення базових проблем ядерної ситуації в міре3 стосовно нових умов і з розумінням того, що багато постулати "нового мислення", які поки задають загальний фон нинішньої дискусії, не підтвердилися (збереження м'якого варіанту глобальної біполярності і самого СРСР, створення без'ядерного ненасильницького світу до 2000 р., входження нашої країни як рівний до табору "цивілізованих країн" і т.д.). Адекватне ж розуміння фундаментальних ядерних аспектів нової глобальної ситуації значно спростить вирішення підлеглих питань ("ратифікувати - не ратифікувати" та інших). Даний розділ, як сподівається автор, допоможе додати нове "вимір" ядерної дискусії в Росії. Схоже, що в полеміці періоду епохи біполярності у своїх доведених до логічної завершеності посилках помилялися і прихильники, і противники ядерної зброї. Перші, такі, як М. Тетчер, вважали, що дані озброєння є запорукою збереження стабільності на планеті, і що завдяки ним світу вдалося уникнути великих потрясінь. Однак великі регіональні конфлікти все-таки були (вказуючи на цю обставину, ряд прихильників військового атома пропонував форсувати розповсюдження ядерної зброї серед держав "третього світу" з метою зміцнення стримування і стабільності на місцях); більше того, хоча ядерна війна і не трапилася, відомо , що, наприклад, США не раз стояли на межі застосування ядерної зброї (переважно тактичного) в умовах реального або надвигавшегося гострого військово-політичного крізіса4. Напевно, і інші члени ядерного клубу в кризових для себе обставинах більшою чи меншою мірою наближалися до ядерного решенію5. Прихильники обмеження і скорочення озброєнь були безперечно праві в тому, що подальше - у порівнянні з рівнем, досягнутим до початку 80-х рр.., - Кількісне нарощування ядерної зброї втрачало військовий і політичний сенс; що воно лавиноподібно ускладнювало б і так вже непрості проблеми контрольованості кризових ситуацій, бойової керованості та безпеки ядерних систем, і саме перетворювалося б у все більш вагомий дестабілізуючий фактор геополітичної ситуації у світі. Мають рацію вони були і в тому, що ядерну гонку пора було "звертати назад" з тим, щоб далі не підвищувати, а знижувати ризик виникнення ядерної війни. Але, на жаль, "скорочених" перейняли кількісну логіку своїх опонентів - чим більше, тим краще - і, як видається, доби вають нині результату, прямо протилежного тому, до якого спочатку прагнули. Для того, щоб зрозуміти, що ж відбувається, розглянемо взаємовідносини всередині трьох груп (близько) ядерних держав і між ними: головних ядерних держав - Росії та США, трьох інших учасників ядерного клубу, таємних і порогових володарів ядерної зброї. 8.2.
|
||
« Попередня | Наступна » | |
|
||
Інформація, релевантна " Коли з двох сторін, що сперечаються не праві обидва " |
||
|