| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§2. Проблема участі прокурора в судовому засіданні |
||
|
Ця глава є частиною комплексного дослідження функцій прокуратури, визначених Конституцією України. Автором робиться спроба розробити сукупність питань, що характеризують суть проблеми, на яких виникає даний вид обвинувачення. Актуальність вивчення проблеми визначається тією роллю, яку відіграє державне обвинувачення і прокурор, що його здійснює на різних етапах провадження по справі, а також відсутністю комплексного дослідження цієї проблеми, присвяченої аналізо- ' Див.Савицький В.М. Нарис теорії прокурорського нагляду в кримінальному судочинстві. С.355. 2Див. І.В.Вернідубов. Право України, 1995, № 5 с. 41-44. 133 ві діяльності, яка утворює зміст стадії порушення державного обвинувачення. Якщо раніше зміст прокурорської діяльності по справі з обвинувальним висновком зводився тільки до нагляду за законністю попереднього розслідування кримінальної справи, то тепер можна говорити про обвинувальну діяльність прокурора, яка виникає з моменту затвердження обвинувального висновку і порушення державного обвинувачення. Таким чином, ця діяльність саме і закріплена в п.1 ст.121 Конституції України функцією підтримання державного обвинувачення в суді. Проблема діяльності прокурора по справі з обвинувальним висновком значно ширша, ніж вважалось досі.1 І це правильно підмічено в процесуальній науці. Але неправомірно обмежувати зміст цієї стадії, а разом з цим і проблему діяльності прокурора по справі з обвинувальним висновком, прокурорською перевіркою, як це інколи робиться.2 Проблема діяльності прокурора по справі з обвинувальним висновком дійсно ширша і змістовніша, ніж це вважалось. Вона охоплює комплекс питань, що характеризують суть і завдання стадії порушення державного обвинувачення, функції прокурора в даній стадії процесу, підстави порушення державного обвинувачення, особливості пізнавального процесу, рішення, що приймаються прокурором за результатами дослідження обставин кримінальної справи. Для повноти розуміння актуальності цієї проблеми автор викладає свою позицію, яка полягає в наступному. 1. Суб'єктами державного обвинувачення можуть бути тільки особи, правомочні виступати в суді від прокуратури. До них відносяться прокурор, його заступник і помічник. Процесуальне становище цих осіб не однакове. Одні з них правомочні не тільки порушувати державне обвинувачення, але й підтримувати його в суді, інші мають право лише на підтримання державного обвинувачення в суді, але не можуть порушувати його у відповідній стадії процесу. З урахуванням викладеного, всі суб'єкти державного обвинувачення можуть і повинні класифікуватись на основні і додаткові. Між ними виникають і здійснюються правовідносини, специфіка яких визначена особливим характером повноважень кожного суб'єкта, шо вступає в ці правовідносини. У плані підвищення ефективності обвинуваль- 'Див. Подельная //.77. Діяльність прокурора по справі з обвинувальним висновком. Автореф. канд. due. M., 1975 с.23. 2 Там же, с.8. 134 ної діяльності вважається доцільним більш чітке врегулювання права додаткових суб'єктів обвинувачення, зокрема правове положення тих з них, на яких покладено обов'язок підтримання державного обвинувачення. Доцільно доповнити чинне законодавство нормою закону, що відповідала б підставі прийняття державного обвинувачення до підтримання в стадії видання до суду, процесуальну форму рішень, що приймаються в цих випадках, порядок вирішення протиріч між прокурором і особою, на яку він поклав обов'язок підтримання державного обвинувачення; строк, упродовж якого прокурор зобов'язаний перевірити законність і обгрунтованість відмови від прийняття державного обвинувачення і підтримання його в суді. 2. На практиці і в кримінально-процесуальній літературі широко використовується поняття «суб'єкт обвинувачення», але не застосовується опозиційно-відносне йому поняття «об'єкт обвинувачення». Оскільки теза обвинувачення реалізується лише в структурі суб'єктно-об'єктних відносин, то очевидна неможливість існування у реальному процесі суб'єкта обвинувачення без об'єкта обвинувачення і навпаки. Тобто, називаючи одне з цих понять, ми передбачаємо його співвідносність з іншим. При цьому використовуване в даний час поняття «обвинувачений» не може замінити поняття об'єкт «обвинувачення», бо перше означає сутність, те, що наступило в результаті обвинувальної діяльності, а друге - належне, тобто вказує на те, яким вимогам повинна відповідати і якими при цьому ознаками повинна володіти конкретна фізична особа, що вчинила кримінальну дію, наявність якої робить можливим здійснення проти неї обвинувальної діяльності. 3. Між суб'єктом і об'єктом державного обвинувачення виникають і упродовж певного часу реалізуються два види правовідносин: кримінально-правові і кримінально-процесуальні, притім, спочатку виникають кримінально-правові відносини, а потім кримінально-процесуальні, які здійснюються поряд з кримінально-неправовими. Останні також бувають двох видів: позитивні і негативні. До позитивних відносяться ті кримінально-правові відносини, які виникають між громадянином і державою з моменту введення в дію кримінального закону. Вони стабільні за своїм характером і відтворюють великий рівень солідарності населення з чинним законодавством. Негативними є ті кримінально-правові відносини, які виникають у зв'язку з вчиненням конкретною особою певного злочину. І для науки, і для практики важливо простежити механізм трансформації позитивних кримінально-правових відно- син в негативні в результаті злочинних дій конкретної особи. Знання цього механізму дозволить підвищити ефективність профілактики діяльності органів, що ведуть процес. Необхідно зазначити, що викладаючи в цьому дослідженні конкретну інтерпретацію структури кримінального процесу, складовою частиною якої є стадія порушення державного обвинувачення, і рекомендується новий підхід до ряду фундаментальних понять кримінально-процесуальної теорії. Ми керуємось принципом наступності, відповідно до якого в даній главі частково прийнято все те, що сприяє виробленню нового наукового напрямку у вивченні державного обвинувачення в суді, як однієї з головних функцій прокуратури, передбаченої Конституцією України, і його місця в системі стадій кримінального процесу, що відповідає вимогам підвищення ефективності боротьби зі злочинністю та іншими порушеннями законності. Ці висновки не находяться в протиріччі з загальновизнаними в теорії кримінального процесу. Навпаки, вони виступають як додаткові до тих концепцій, які стали традиційними в процесуальній літературі. Маються на увазі ті результати, які знайшли своє відтворення в працях Альперта С.А., Бажано-ва А.І., Вернідубова М.В., Грошевого Ю.М., Давиденка Л.М., Давидова М.П., Добровольської'Т.Н., Долежана В.В., Зеленець-кого B.C., Зозулинського О.Б., Каркача П.Н., Корнєєвої A.M., Кожевникова Г.О., Ларіна A.M., Лупинської П.А., Лукаше-ви-ча В.З., Марочкіна І.Є., Михайленка О.Р., Михеєнка М.М., Нора В.Т., Панова М.І., Півненка В.К., Пінаєва О.А., Раху-нова Р.Д., Ривліна А.Л., Савицького В.М., Сапункова В.Й., Сташиса В.В., Строговича М.О., Сібельова Н.В., Тація В.Я., Точиловського В.Н., Туманова Г.А., Терещенка В.М., Фатку-ліна Ф.Н., Фінька В.Д., Чельцова М.А., Черв'якової О.Б., Чернова К.Т., Шинда В.І., Шишкіна В.І., Шифмана М.Л., Ескільда П.С., Ястребова В.Н., Ястребова Г.В. та інших. Порушення державного обвинувачення - процесуальний акт, що відтворює затвердження посадовою особою, яка займає статус прокурора і здійснює обвинувачення від імені держави в інтересах всього суспільства (незалежно від будь-яких установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян), про вчинення конкретною особою кримінально-карної дії, передбаченої певною нормою кримінального закону, що породжує обов'язок понести кримінальну відповідальність перед державою в особі компетентних органів правосуддя, які повинні розглянути питання про прийняття обвинувачення до свого вирішення, віддання обвинуваченого до суду, його вини і покарання.Суть 136 даного акта обумовлена природою державного обвинувачення, порушеного прокурором на певному етапі провадження по справі. А тому для з'ясування природи цього акта і визначення його місця в системі кримінально-процесуальних стадій необхідно дослідити, що конкретно являє собою державне обвинувачення. Це можливо за умови аналізу того загального, частиною якого є державне обвинувачення. Мова йде про необхідність визначення загального поняття обвинувачення, його видів, характеру їх взаємозв'язку і взаємозалежності. Будь-яке обвинувачення завжди являє собою твердження компетентного державного органу чи приватної особи про вчинення іншою особою конкретного суспільне небезпечного, протиправного, винного і такого, що передбачає кримінальне покарання, діяння у формі дії чи бездії. Причому, твердити - значить в письмовій чи усній формі висловити категоричне судження про вину конкретної особи у вчиненні інкримінованого їй злочину з наведенням в необхідних випадках відповідних доказів. Поняття «обвинувачення» має ще одне значення. Воно відображає обгрунтовану законом діяльність компетентних осіб з викриттям винного у вчиненні злочину, доказуванні і обгрунтуванні його причетності до конкретного злочину. У процесуальній літературі перше називається обвинуваченням в матеріальному чи матеріально-правовому значенні слова. Воно виражає собою фактичні ознаки, обумовлені у всій своїй сукупності елементами складу злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального кодексу, за якою кваліфіковані дії обвинуваченого. Друге називається обвинуваченням в процесуальному значенні чи функцією обвинувачення, зміст якої утворює сукупність взаємозв'язаних дій обвинувального характеру. За суб'єктами, що здійснюють обвинувачення і за тією ознакою, в чиїх інтересах воно здійснюється, розрізняють два види: приватне, що здійснюється потерпілим у своїх власних інтересах; публічне, що здійснюється компетентними органами в громадських, публічних інтересах. Під публічним в даному випадку слід розуміти обвинувачення, що порушується компетентною особою в інтересах всього суспільства, незалежно від тих осіб, установ, підприємств і організацій, чиї інтереси воно може зачіпати. Приватне обвинувачення завжди виходить безпосередньо від потерпілого, але може здійснюватись і представником його інтересів. Публічне обвинувачення за ознакою суб'єктів, що його підтримують, має два підвиди: громадське і посадове, яке порушується особами державного апарату, створеного спеціально для боротьби зі злочинністю. Сюди, перед- 137 усім, відноситься обвинувачення прокурорсько-державне (державним воно називається тому, що прокуратура є єдиним державним органом, уповноваженим здійснювати кримінальне переслідування всіх злочинів і злочинців від імені нашої Української держави, що прямо передбачено п.1 ст.121 Конституції України) і слідче. Останнє ведеться слідчими прокуратури, органів Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України в процесуальних формах, відмінних від інших видів обвинувачення. Це тягне за собою заперечення деякими вченими-процесуаліста-ми самого факту здійснення даного виду обвинувачення. Для правильного вивчення цих питань необхідно, передусім, розглянути в загальних рисах структуру кримінального процесу України. Він являє собою складну динамічну систему. Його функціонування направлено на швидке і повне розкриття злочинів, виявлення винних, забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожен, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений. Вона (система), крім того, повинна сприяти зміцненню законності, попередженню і викриттю злочинів, вихованню громадян України в дусі неухильного виконання законів. Вирішення цих завдань покладено на осіб, що ведуть процес: слідчого, особу, що проводить дізнання, прокурора, суд чи одноособове діючого суддю. Саме від них, їх своєчасної, різнобічної і об'єктивної діяльності залежить ефективність кримінального судочинства. Затвердження обвинувального висновку і направлення справи в суд - частина цієї багатогранної діяльності прокурора, яку він здійснює по справі, що надійшла до нього від слідчого чи особи, яка проводила дізнання, з обвинувальним висновком. Ця діяльність виявляється в різних функціональних напрямах, кожен з яких розглядається як відносно самостійна процесуальна функція. У зв'язку з викладеним необхідно уточнити, в результаті реалізації яких функцій прокурор приймає рішення про за- 138 твердження обвинувального висновку про направлення справи в суд. Правильну відповідь можна отрімати в тому разі, якщо правильно визначити правове становище прокурора в даному процесі, з'ясувати, чи здійснює він в суді ще якісь функції, зокрема функцію нагляду, крім підтримання державного обвинувачення. Відповіді на це запитання не дає ні практика, ні правова наука. Адже нині чинний Закон України про прокуратуру юридичне позбавив прокурора функції нагляду в кримінальному судочинстві. Поряд з цим відповідні статті Кримінально-процесуального кодексу України, а також чинні накази Генерального прокурора України, що регламентують участь прокурора у розгляді судами кримінальних справ, зобов'язують прокурора реагувати шляхом внесення у вищестоящу судову інстанцію (кримінальну чи військову колегію) касаційного чи окремого подання при виявленні порушень матеріального чи процесуального закону в процесі розгляду конкретної справи. Виконавши всі процесуальні дії, пов'язані з підготовкою справи до слухання, і не виявивши перепон для продовження провадження, суд переходить до центральної частини судового розгляду - судового слідства. Саме тут перевіряються всі зібрані докази і закладається основа майбутнього вироку. Тому для прокурора, на якого покладено обов'язок підтримання державного обвинувачення, вкрай важливо прийняти найактивнішу участь і дослідженні доказів на судовому слідстві, забезпечити неухильне виконання норм Кримінально-процесуального кодексу всіма учасниками процесу доказування і таким чином створити умови для того, щоб вирок суду відтворював істину, був переконливим і справедливим. Це завдання безпосередньо витікає з покладеного на прокурора обов'язку доказування, тобто обов'язку підтвердити фактами, обгрунтувати, мотивувати правильність висновків про те, що обвинувачений винен в скоєнні інкримінованого йому злочину і підлягає покаранню. Коли прокурор після закінчення попереднього слідства затвердив обвинувальний висновок, він тим самим погодився з тезою слідчого про винуватість обвинуваченого, з тими документами, що лежать в його основі. З цього моменту обвинувальна теза слідчого перетворилась, по суті, в тезу самого прокурора, а змістом його діяльності в судовому розгляді, в тому числі і на судовому слідстві, стало доказування цієї тези перед судом. Пред'явлення суду доказів обвинувачення, їх систематизація, а також перевірка, і у випадку необхідності заперечення контр-доказів, висунутих захистом, - в цьому суть діяльності проку- 139 г рора на судовому слідстві, в цьому один з найбільш результативних способів реалізації ним процесуальної функції обвинувачення. Щоб допомогти суду з'ясувати справжнє значення кожного розглянутого доказу і правильно визначити причинно-слідчі зв'язки між встановленими фактами, прокурор повинен вміло, з урахуванням специфіки конкретної справи застосовувати розроблені наукою прийоми і методи дослідження в суді. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§2. Проблема участі прокурора в судовому засіданні" |
||
|
||