Головна
Адвокатура Росії / Адвокатура України / Адміністративне право Росії і зарубіжних країн / Адміністративне право України / Арбітражний процес / Бюджетна система / Цивільний процес / Цивільне право / Цивільне право Росії / Договірне право / Житлове право / Земельне право / Конституційне право / Криміналістика / Лісове право / Міжнародне право (шпаргалки) / Нотаріат / Оперативно-розшукова діяльність / Правова охорона тваринного світу ( контрольні) / Правознавство / Правоохоронні органи / Підприємницьке право / Прокурорський нагляд в Україні / Судова бухгалтерія України / Судова психіатрія / Судова експертиза / Теорія держави і права / Транспортне право / Трудове право України / Кримінальне право Росії / Кримінальне право України / Кримінальний процес / Фінансове право / Господарське право України / Екологічне право (курсові) / Екологічне право (лекції) / Економічні злочини
ГоловнаПравоПрокурорський нагляд в Україні → 
« Попередня Наступна »
Шумський П.В.. Прокуратура України: навчальний посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. - К.: Вен-турі.,1998. - 336 с., 1998 - перейти до змісту підручника

Складання прокурором обвинувальних висновків


з усіх кримінальних справ також не узгоджується з таким важливим принципом, як безпосередність. Було б доцільно у законопроекті передбачити норму, згідно з якою прокурор складав би мотивовану постанову про затвердження обвинувального висновку з урахуванням заявлених клопотань.
Надання судді, суду права визначати, хто в обов'язковому порядку повинен проводити додаткове слідство - прокурор чи слідчий, є втручання у внутрішню службову діяльність прокуратури, що діє на принципах єдності і незалежності, у тому числі і від судових органів. У законопроекті не повинно бути неузгоджених, а також незабезпечених норм.
У проекті необхідно передбачити обов'язкову участь прокурора у суді лише зі справ про тяжкі злочини, зі справ непов-
151
нолітніх, за рішенням суду, а також за вказівкою вищестоящого прокурора. Для дотримання принципу змагальності доцільно було б при подальшій роботі над цим проектом розглянути питання про те, щоб підтримувати державне обвинувачення з інших (малозначних) справ могли б не тільки прокурори, а й відповідні посадові особи органів дізнання. Така практика існує, наприклад, у Франції, Ірландії, Люксембурзі.
Потребують уточнень повноваження прокурора при здійсненні нагляду при досудовому провадженні з кримінальних справ.
Правосвідомість недоцільно узаконювати як одну із основних підстав для здійснення прокурором своїх повноважень і прийняття рішень з конкретних справ. Правосвідомість особи носить суб'єктивний характер і не завжди може грунтуватися на позитивній оцінці норм чинного законодавства. У проекті, присвяченому участі прокурора в судовому розгляді, слушно не вживається слово «правосвідомість». Проект кодексу повинен бути уніфікованим актом і не мати ніяких неузгодженос-тей.
Безпідставно із змісту повноважень прокурора виключені фактичні дані, докази, конкретні життєві ситуації, що мають оцінюватись прокурором.
Тому пропонуємо таку редакцію:
«Свої повноваження прокурор здійснює незалежно від будь-яких органів і посадових осіб, керуючись законом, неуперед-женою оцінкою доказів за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді конкретних обставин справи в їх сукупності».
Не передбачається право прокурора приймати до свого провадження кримінальні справи, що порушив особисто прокурор. Цей недолік необхідно усунути.
Зазначено, що прокурор при особистому розслідуванні справ користується «всіма повноваженнями слідчого», тобто має не тільки всі його права, а й обов'язки. У такому випадку невідомо, як зобов'язаний він отримувати передбачені Кримінально-процесуальним кодексом санкції, як це повинен робити слідчий. Це питання теж доцільно врегулювати.
На нашу думку, необхідно поновити «протест» як основний акт реагування на всі рішення суду і судді, якщо прокурор ці акти вважає такими, що суперечать закону. Це буде відповідати багаторічній практиці, що склалася, і зробить процесуальні норми чіткими і спрямованими, а термінологію - досконалішою, у зв'язку з чим потрібно внести відповідні зміни до відповідних статей. Тим паче, що нема ніякої різниці у право-
152

вих наслідках принесення касаційного подання чи касаційного протесту.
У проекті йдеться про оскарження, хоча його розробники, напевне, під цим розуміють і внесення касаційного подання. Але про це нічого не сказано, хоч і прокурор має право заявити клопотання перед судом про відновлення строку, що минув, на касаційне реагування.
Доцільно залишити право Генерального прокурора надавати повноваження заступникам прокурорів окремих міст і районів вирішувати питання про дачу санкції на арешт підозрюваного чи обвинуваченого, що буде відповідати практиці, яка склалася.
Потрібно узаконити практику вислуховування прокурором підозрюваного чи обвинуваченого, стосовно яких вирішується питання взяття під варту. Допит їх необхідно проводити лише за наявністю для цього підстав (предмета допиту), що може здійснюватись за ініціативою прокурора, а також за клопотанням захисника або особи, яка береться під варту.
У сучасних умовах боротьби зі злочинністю є не прийнятною запропонована норма, що «відмова обвинувача від обвинувачення тягне за собою закриття провадження у справі, за винятком випадків, коли підсудний чи потерпілий наполягають на розгляді справи і постановленні вироку», бо кримінальний процес в Україні не носить позовного характеру. Слід також зважити на те, що відмова прокурора від обвинувачення може бути незаконною, не грунтуватися на матеріалах справи, мати суто суб'єктивну направленість, а також суперечити вимогам прокурора, який склав (затвердив) обвинувальний висновок з цієї справи.
Запропонована норма обмежує права інших учасників процесу (захисника, цивільного позивача тощо), які теж можуть заперечувати закриттю справи. Окрім того, диктат для суду про закриття справи є неприпустимий і як такий, що не відповідає принципам публічності і незалежності суддів.
Якщо у кримінальному процесі передбачити апеляційне провадження, то, виходячи із принципів єдності і централізації, необхідно передбачити право подавати апеляцію не тільки прокурору, який брав участь у суді, а й прокурору - керівнику відповідної прокуратури та вищестоящому прокурору і їхнім заступникам незалежно від того, чи брали вони участь у справі чи ні.
Нема достатніх підстав погодитись з пунктом, в якому передбачається, що постанова судді про скасування санкції на арешт
153
або рішення про продовження строку тримання під вартою не підлягають оскарженню. Рішення судці може суперечити закону і бути суб'єктивним, а негайне звільнення з-під варти може мати вкрай негативні наслідки щодо забезпечення принципу невідворотності покарання за скоєний злочин, а також значно ускладнити розслідування.
Необхідно передбачити обов'язок суду порушити кримінальну справу, якщо у судовому засіданні будь-хто образив прокурора, погрожував йому чи його близьким родичам убивством, насильством або знищенням майна у зв'язку з його службовою діяльністю. Під таким захистом перебувають лише суддя та засідателі.
Вважаю передчасним і невиправданим відмовлятися від перегляду справ у порядку нагляду. Запропонований апеляційний і касаційний порядок перевірки судових рішень не завжди може замінити перегляд справ у порядку нагляду. Це стосується, наприклад, перегляду архівних кримінальних справ, які сьогодні перевіряються згідно з Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року.
Якщо дотримуватись норм законопроекту, то з кожної справи необхідно буде порушувати клопотання про відновлення строків на апеляційне і касаційне оскарження.У проекті КПК нема відповіді й на питання, до якого суду належить звертатися, коли вирок було винесено 50-60 років тому, а судів, що постановили їх, уже давно немає.
Щодо особливих порядків провадження з окремих категорій справ необхідно передбачити главу про особливості розслідування злочинів, скоєних на суднах, що перебувають у плаванні і з якими немає безпосереднього транспортного зв'язку. Бо за таких умов не всі запропоновані норми проекту можуть бути застосовані (отримання санкції, проведення експертиз, вирішення питань про відводи та самовідводи, забезпечення захисником, перекладачем тощо).
Для повного дослідження з цього питання вважаю за необхідне дати аналіз анкетуванню, проведеному серед працівників апарату Генеральної прокуратури України, прокуратур областей, а також міських, міжрайонних і районних прокурорів, тобто в опитуванні взяли участь понад дев'ять відсотків прокурорів всіх рівнів, їх заступників, помічників, а також прокурорів обласних і прирівняних до них прокуратур та центрального апарату Генеральної прокуратури України. Половина опитаних міськрайпрокурорів вважає, що необхідне підтримування дер-
154

жавного обвинувачення в судах по всіх справах, четверта частина вважає за потрібне підтримувати обвинувачення лише по справах, вказаних про це в законі, і така ж кількість - за вказівкою Генерального прокурора чи з ініціативи прокурора, що направляє справу до суду. Шістдесят відсотків опитаних міськрайпрокурорів позитивно відносяться до суду присяжних і участі прокурорів в розгляді справ апеляційними судами і сорок відсотків - негативно. Сімдесят п'ять відсотків респондентів вважають обов'язковою участь прокурора в касаційній і наглядовій інстанціях і кожен четвертий опитаний вважає непотрібною таку участь. Половина прокурорів вважає доцільним створення в апаратах єдиних судових управлінь і стільки ж вважає доцільним залишити існуючу структуру.
Правильну відповідь на поставлені питання можна отримати лише в тому випадку, якщо правильно визначити правове становище прокурора в даному процесі і з'ясувати, з якого часу прокурор здійснює державне обвинувачення. Рішення цього питання необхідне ще й тому, що досі не встановлено, де саме, на якому етапі провадження по справі виникає державне обвинувачення.
У стадії попереднього розслідування формується і розвивається обвинувачення слідчих органів. Але це обвинувачення не державне, оскільки останнє в суворій відповідності з законом здійснюється тільки прокурором. Однак і даний вид публічного обвинувачення повинен на якомусь етапі провадження по справі виникнути і придбати свою кількісну визначеність. Раніше зазначалось, що в спеціальній літературі обвинувачення взагалі, в тому числі державне, розглядається як ствердження компетентного органу про вчинений злочин конкретною особою, яке закріплене в процесуальному акті, направленому на реалізацію його кримінальної відповідальності. Але де ж формується рішення прокурора про державне обвинувачення цієї особи? Без цього неможлива реалізація кримінальної відповідальності винуватого. На думку А.Л.Ривліна, «державне обвинувачення, що має велике значення для відправлення правосуддя, як процесуальну функцію можна розділити на два етапи: на обвинувачення до суду, коли у своєму матеріальному змісті воно пред'являється обвинуваченому, коли збираються основні докази для його обгрунтування, і на обвинувачення в суді, коли, будучи сформульованим в обвинувальному висновку, воно підтримується прокурором. Такого ж погляду дотримується С.А.Альперт. Однак вказану позицію він висловлює більш визначено: «Державне обвинувачення - це
155
обвинувачення, що здійснюється уповноваженими на це органами держави. Оскільки це обвинувачення виникає вже в стадіях попереднього розслідування і в повній мірі виявляється з моменту притягнення особи як обвинуваченої, а потім здійснюється в ході дальшого розслідування по справі, суб'єктом його в даній стадії є слідчий чи особа, що проводить дізнання, тобто ті посадові особи, які сформулювали обвинувачення і пред'являють його».1 Звідси виходить, що державне обвинувачення як процесуальна функція порушується, а потім і здійснюється як у стадії попереднього розслідування, так і в суді.
Діюче кримінально-процесуальне законодавство не ставить виникнення державного обвинувачення в залежність від акту віддання обвинуваченого до суду. Винесенням постанови (чи ухвали) про віддання обвинуваченого до суду вирішується лише питання про можливість судити дану особу, тобто, чи можна розглядати кримінальну справу щодо цієї особи по стадії судового провадження. З цього моменту обвинувачений стає підсудним.
Ніяких інших рішень, які б обумовили процесуальне становище прокурора і виносили його в статус державного обвинувача, суд (чи суддя) не виносять. Більше того, суд не має права приймати такі рішення, оскільки самим фактом їх винесення він виражав би своє відношення до обвинувачення, пред'явленого конкретній особі. Інакше кажучи, винесенням вказаного рішення суд констатував би наявність в нього переконання про винуватість обвинуваченого, про необхідність його засудження. Звичайно, в такому випадку ідея правосуддя взагалі не мала б права на життя. Однак слід зазначити, що вказана концепція не знайшла свого розвитку в теорії. Якраз тому, що прокурор вже є державним обвинувачем по справі, по якій вирішується питання про віддання обвинуваченого до суду, суддя одноособове чи суд колегіальне приймає рішення про необхідність участі в судовому розгляді прокурора, тобто державного обвинувача.
Прокурор допускається до судового розгляду тільки тому, що він до суду зайняв процесуальне становище державного обвинувача. На нашу думку, державне обвинувачення - це здійснювана за установленими законом процесуальними формами діяльність прокурора в стадії судового розгляду справи, яка виходить з його державно-правової функції нагляду за точним
'Див. Альперт С.А. Законність і обгрунтованість державного обвинувачення в радянському кримінальному процесі. М., 1968. с.241.
156

виконанням законів, що знаходиться в доказуванні вини підсудного і обгрунтуванні, пов'язаних з цим правових наслідків, і направлена на створення умов, що забезпечують винесення законного і обгрунтованого вироку, а також виконання всіх інших завдань кримінального судочинства. Поняття «державне обвинувачення» має цілком визначене значення, що не допускає ніяких інших тлумачень. Крім одного. Це визначення дій прокурора, який відстоює перед судом свій висновок про вину підсудного і якому протиставлена інша сторона, що виконує процесуальну функцію захисту.
На наш погляд, державне обвинувачення виникає в тому процесі, в якому прокурор досліджує обвинувальний висновок і всі матеріали кримінальної справи. Саме тут, затвердивши вказаний акт, він формує своє переконання у винності чи невинності обвинуваченого. Якщо прокурор переконаний у винності конкретної особи, він приймає рішення про затвердження обвинувального висновку і про порушення державного обвинувачення.
Нині прийняття рішення про порушення державного обвинувачення чинним законодавством не передбачено. Оскільки в затвердженому прокурором обвинувальному висновку фактично виражається його переконання у винуватості конкретної особи в інкримінованому їй злочині, а в висновку про направлення кримінальної справи до суду відтворено його рішення підтримувати державне обвинувачення, доцільно доповнити чинне законодавство нормою закону, в якій цілком доцільно було б сказати, що, затвердивши обвинувальний висновок, прокурор порушує проти даної особи державне обвинувачення, що є підставою направлення справи до суду і предметом судового розгляду. При цьому рішення прокурора повинно бути виражене у формі постанови про затвердження обвинувального висновку і порушення державного обвинувачення. Виникає питання: чи є цей етап, під час якого прокурор затверджує обвинувальний висновок і порушує державне обвинувачення, самостійною стадією кримінального процесу?
Правильна відповідь на запитання, як необхідно називати процес, в якому прокурор здійснює самостійне провадження по справі, залежить від достовірного з'ясування його суті. Передусім необхідно встановити, чи можна розглядати вказану діяльність прокурора як самостійний процес, чи вона, як стверджують деякі автори, є частиною попереднього розслідування і тому не наділена тією самостійністю, яка властива кожній окремій стадії процесу. Слід проаналізувати суттєві ознаки,
157
якими характеризується будь-який процес, в тому числі й кримінальний. Всі процеси за своєю природою системні. Тому для вивчення суті кримінального процесу необхідно використати системний підхід до дослідження самого процесу та його поняття, притім, останнє є центральним в теорії системного аналізу. Між тим, тільки системне мислення може привести до правильного визначення місця і ролі державного обвинувачення в системі стадій кримінального процесу. При цьому вихідними є теоретичні положення про процес щодо якості і суті, розроблені у відповідності з його положеннями: «1) будь-який реальний процес пов'язаний з деяким конкретним матеріальним об'єктом чи системою об'єктів і протікає в кількісно визначених просторово-часових межах; 2) кожен реальний процес складається в часі з деяких якісно і кількісно різних стадій, фаз, подій чи станів, що протікають відповідно в більш вузьких просторово-часових межах, ніж процес, що розглядається; 3) кожен реальний процес являє собою в підсумку складову частину більш широких в просторово-часовому відношенні процесів; 4) перебіг кожного реального процесу в часі є закономірно впорядкованим, в крайньому разі в двох відношеннях: характеристики, характерні деякій множині однорідних процесів, що властиві і всім іншим процесам цього ж ряду; характеристики достатньо тривалого фрагмента деякого процесу, що властивий також хоча б ближнім до моменту аналізу майбутнім стадіям процесу».1 Прослідкуємо з цих позицій, що являє собою діяльність прокурора на етапі здійснення ним самостійного провадження по справі після направлення йому кримінальної справи слідчим. Будучи пов'язаною із затвердженням обвинувального висновку, ця діяльність протікає в кількісно визначених просторово-тимчасових межах. Прокурор, отримавши справу від слідчого, згідно із ст.233 КПК УРСР зобов'язаний в строк не більше п'яти днів розглянути її і дати їй належний рух.
Таким чином, тут має місце протікання даної діяльності в кількісно визначених просторово-часових межах, що є однією з істотних рис будь-якого реального процесу. В цьому плані діяльність характеризується, безумовно, як процесуальна. Вона перебуває в тісному зв'язку з попередньою (попереднє розслідування із послідуючим відданням до суду) стадією. Ця ознака також вказує на процесуальний характер діяльності прокурора.

Затвердження обвинувального висновку не зводиться до одноактної дії. Воно передбачає вивчення всіх матеріалів кримінальної справи, вирішення скарг чи клопотання осіб, що приймають участь у справі. Тут же прокурор вирішує питання про необхідність підтримання державного обвинувачення, тобто про особисту його участь чи участь інших компетентних осіб прокурорського нагляду в судовому провадженні, а також висловлює свої міркування про місце слухання кримінальної справи. Вчинення більшості з перерахованих дій передує затвердженню обвинувального висновку чи пов'язане з ним, однак, так чи інакше вони мають місце в кожній кримінальній справі, по якій прокурор прийняв рішення про направлення їх в суд для з'ясування питання про віддання обвинувачених до суду. Ці дії протікають в більш вузьких просторово-часових межах, ніж процес, що розглядається, утворюючи його зміст і виражаючи його суть.1
На процесуальний характер цієї діяльності вказує і однорідність його здійснення по різних кримінальних справах, незалежно від їх категорій і складності. Кожна стадія характеризується участю в рішенні їх завдань визначених суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності. У цьому плані, перш за все, слід зазначити, що в даному процесі новою ведучою його особою є прокурор. Особливі повноваження, якими він тут наділений (ст.ст.227-233 КПК України), обумовлюють розвиток специфічних правових відносин, які, будучи врегульованими нормами кримінально-процесуального законодавства, виступають як кримінально-процесуальні відносини. Наявність цих відносин розглядається як ознака (особливість) кожної стадії процесу. Відповідно до цього погляду, що характеризує окремий процес, також може виступати як самостійна стадія процесу. Кожна стадія завершується прийняттям підсумкових рішень. Ця риса властива і аналізованому процесові. Притім тут приймається сукупність взаємопов'язаних рішень, що мають свою специфіку, мають певну самостійність і тому заслуговують більш глибокого аналізу.
Наведемо ще одну тезу в підтвердження процесуальної суті етапу, що розглядається. Діяльність всіх осіб, що приймають участь у вирішенні завдань тієї чи іншої стадії, детально (хоча і не для всіх стадій однаково) регламентована чинним криміналь-
1 Див. Серов M.I. Основи функціональної теорії організації. Л., 1972, с.163.
158

1 Див. Зеленецький В. С. Порушення державного обвинувачення в радянському кримінальному процесі. Харків, 1979, с.109.
159
но-процесуальним законодавством. Це ж стосується діяльності прокурора, пов'язаної з перевіркою і затвердженням обвинувального висновку. Якщо визнати справедливим твердження про те, що будь-яка діяльність врегульована процесуальним законом, процесуальною буде і діяльність прокурора по перевірці і затвердженню обвинувального висновку. Таким чином, діяльність прокурора і етап, на якому вона реалізується, є за своєю природою процесуальними і входять в загальну структуру кримінального процесу. Але ж до якої з уже відомих стадій процесу вони відносяться? Тут мова йде про дві стадії, між якими здійснюється діяльність прокурора: попереднє розслідування і віддання до суду. У першій складається обвинувальний висновок і вона передує затвердженню його прокурором, друга є наступною відносно діяльності прокурора і виконується спеціальним органом - суддею одноособове чи судом колегіальне. Оскільки прокурор не здійснює функцію розслідування і не віддає обвинуваченого до суду, можна зробити висновок що до кожної з названих стадій діяльність прокурора не відноситься. Вона виходить за межі стадії попереднього розслідування і не входить в прокурорсько-тимчасові межі стадії віддання до суду. Але вона і не виходить за межі кримінального процесу. Значить, правомірно стверджувати, що діяльність прокурора має самостійний характер. Наведемо ще одну підставу: не може бути такого, щоб попереднє розслідування і віддання до суду відносились до процесуальної діяльності, а посередні, точніше зв'язуючі їх ланки були не процесуальними. За цих підстав слід визнати неприпустимим, щоб обвинувальний висновок формулювався як результат процесуальної діяльності, а його затвердження здійснювалось поза кримінальним процесом. Неможливе також виникнення державного обвинувачення поза загальною системою стадій кримінального процесу.1 Інакше незрозуміле, яким чином державне обвинувачення, виникнувши поза стадіями кримінального процесу, входить в нього як рушійна сила, як складова частина його загальної структури. Очевидно, саме існування цієї діяльності як зв'язуючої ланки, без якої неможливий перехід кримінальної справи від попереднього розслідування в стадію віддання до суду, являє собою свідчення самостійності, об'єктивної необхідності даного процесу і його реальності, специфічної цілісності. Таким чином,
'Див. Зеленецький В. С. Порушення державного обвинувачення в радянському кримінальному процесі. Харків, 1979, с.139.
160

діяльність прокурора, пов'язану із затвердженням обвинувального висновку, слід розглядати як самостійний процес. Але в загальному провадженні по кримінальній справі він не є завершальним. У системі висхідного розвитку кримінально-процесуальної діяльності цей процес, як і інші стадії, займає проміжне становище. Тому він представляє собою стадію в загальній системі висхідного розвитку кримінально-процесуальної діяльності, що здійснюється різними суб'єктами кримінального процесу.
Процес, в якому прокурор приймає рішення про затвердження обвинувального висновку, не може обминути жодної кримінальної справи, по якій проводилось дізнання чи попереднє слідство.
Відповідно до ст.225 КПК України після завершення провадження по справі і підписання обвинувального висновку слідчий і особа, що проводить дізнання, направляють кримінальну справу прокурору з метою вирішення питання про затвердження цього процесуального акта і передачу справи в суд для віддання обвинуваченого до суду. Тому даний процес є необхідним в структурі розвитку кримінально-процесуальної діяльності і тому повинен розглядатись як самостійна стадія кримінального процесу. На користь такого вирішення проблеми вказують і ті спеціальні завдання, які тут вирішуються. По-перше, цей процес, так як і стадія віддання до суду, виконує роль спеціального процесуального фільтра. Однак відмінність між ними полягає в тому, що «фільтрація» результатів всієї попередньої діяльності здійснюється через призму не судового дізнання (як це має місце в стадії віддання до суду), а прокурорського нагляду. У цьому впроявляється зв'язок прокурорського нагляду з державним обвинуваченням - двома сторонами діяльності одного й того ж органу - прокурора.
По-друге, в досліджуваному процесі прокурор повинен підтримати обвинувачення, сформульоване слідчим, чи сформулювати нове обвинувачення від імені держави, незалежно від будь-яких установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян, чиї інтереси вони можуть зачіпати. Тут мова йде про формування державного обвинувачення відносно дійсно винної особи. Але в будь-якому разі воно повинно бути законним і обгрунтованим, не тягнути за собою застосування статті кримінального закону з більш важкою санкцією і не пов'язане з суттєвою зміною обвинувачення за фактичними обставинами. Тому в завдання розглянутої стадії процесу входить також недопущення притягнення до кримінальної відповідальності
6 П. Шумський \(.\
осіб, невинних у скоєнні злочину і тим самим попередження надходження в суд кримінальних справ щодо невинних осіб.1 Відтворює прокурор обвинувачення, сформульоване слідчим, чи формулює його сам, вносячи з урахуванням обставин справи в раніше сформульоване обвинувачення відповідні зміни, у всіх випадках він приймає відповідне рішення, яке за своєю природою є актом порушення державного обвинувачення проти конкретної особи.
Після порушення державного обвинувачення воно здійснюється від імені держави спеціальним суб'єктом - прокурором, переходячи в суд разом з кримінальною справою, незалежно від того, підтримується воно прокурором безпосередньо перед судом чи ні. Як видно, в даному процесі, наділеному всіма рисами самостійної стадії, реалізується складна за своїм змістом і важлива за правовими наслідками діяльність. Тут приймаються рішення, від котрих залежить не тільки хід, але й результат пізнання обставин справи. Одне з цих рішень звернуто наче в минуле, інше - в майбутнє. Обидва вони не тільки взаємопов'язані, але й перебувають в певній єдності, яка підкреслюється їх фіксацією в одному процесуальному акті, що підводить підсумок діяльності прокурора в даній стадії процесу. І хоча взагалі рішення суттєві і нероздільні одне від одного, перспективу розвитку всієї наступної кримінально-процесуальної діяльності обумовлюють ті з них, які звернуті в майбутнє. До таких відносяться рішення прокурора про порушення державного обвинувачення відносно конкретної особи. Саме воно виражає суть стадії, що розглядається, актуалізує наступну процесуальну діяльність, породжує специфічні правові відносини, оскільки має своїм завданням вирішити питання про реалізацію кримінальної відповідальності обвинуваченого. Тому досліджуваний процес слід називати стадією порушення державного обвинувачення. Виникає запитання: чи не коливається ідея самостійності стадії порушення державного обвинувачення від того, що даний вид обвинувачення не знаходить в ній свого вирішення. Ні, адже слідче обвинувачення теж виникає і розвивається в стадії попереднього розслідування, однак тут не знаходить свого вирішення. Навпаки, формулювання законного і обгрунтованого обвинувачення відносно конкретної особи, складання обвинувального висновку пропонують

направлення кримінальної справи через відповідного прокурора в суд для його вирішення. Аналогічно, державне обвинувачення, виникнувши в конкретній стадії процесу, рухається в судові стадії для розгляду його по суті і вирішення в установленому законом порядку. Із сказаного виходить, що порушуване прокурором державне обвинувачення нерозривно пов'язане з тим обвинуваченням, яке на попередньому слідстві здійснював слідчий.1
З'ясуємо характер співвідношення двох названих видів обвинувачення і відповідної їм обвинувальної діяльності. Оскільки прокурор єдиний суб'єкт, що порушує державне обвинувачення у кримінальному процесі, то ніхто інший, в тому числі і слідчий, такого обвинувачення не здійснюють. Очевидно, порушене прокурором обвинувачення має інший характер, за яким воно відрізняється від обвинувачення, порушеного слідчим. У зв'язку з тим, що закон не іменує здійснюване слідчим обвинувачення, назвемо його слідчим. Дане визначення вказує на те, що суб'єктом вказаного виду обвинувачення виступає слідчий. Співвідношення названих видів обвинувачення може розглядатись у двох аспектах: кримінально-правовому чи матеріально-правовому і кримінально-процесуальному.
Залежно від характеру внесених прокурором в слідче обвинувачення змін останні поділяються на суттєві і несуттєві. При суттєвій зміні слідчого обвинувачення за фактичними обставинами чи зміні його на більш важке прокурор повертає справу органові дізнання чи слідчому для додаткового розслідування і пред'явлення нового обвинувачення. Зміна обвинувачення вважається несуттєвою, якщо внесені в перше обвинувачення зміни не тягнуть за собою застосування статті закону з більш тяжкою санкцією і не пов'язані з суттєвою зміною обвинувачення за фактичними обставинами. За такого характеру змін, що вносяться в слідче обвинувачення, прокурор затверджує обвинувальний висновок і порушує державне обвинувачення. Однак, незалежно від характеру правових наслідків, що наступають в результаті внесених змін, важливо зазначити, що у випадку зміни прокурором слідчого обвинувачення при затвердженні обвинувального висновку порушуване ним державне обвинувачення в матеріально-правовому розумінні відрізняється від слідчого.
' Див. Зеленецький В. С. Порушення державного обвинувачення в радянському кримінальному процесі. Харків. 1979, с. 130.
162

' Див. Зеленецький В. С. Порушення державного обвинувачення в радянському кримінальному процесі. Харків, 1979, с.129.
6* 163
Якщо розглядати порівнювані види обвинувачення в кримінально-правовому аспекті, тобто як особливий вид процесуальної діяльності відповідних органів, направленої на викриття і доказування винуватості особи у вчиненні злочину з метою добитись його засудження, виправлення й перевиховання, слід вказати, що в цьому плані державне обвинувачення у всіх випадках відрізняється від слідчого, оскільки воно здійснюється особливим суб'єктом обвинувачення - прокурором, і наділе-ни своєю особливою структурою.
Досліджувані види обвинувачення відрізняються і за характером правових наслідків, що наступають для певних осіб у зв'язку з порушенням кожного з названих видів обвинувачення. Порушення слідчого обвинувачення дозволяє слідчому застосувати до обвинуваченого різні заходи примусу, а після завершення розслідування направити кримінальну справу разом з обвинувальним висновком прокурору для вирішення питання про можливість його затвердження і передачу справи в суд. У разі згоди прокурора з обвинувальним висновком він затверджує даний акт і тим самим порушує державне обвинувачення, яке служить єдиною підставою для направлення кримінальної справи в суд.'
Із сказаного випливає, що слідче обвинувачення є першочерговим чи вихідним відносно державного обвинувачення, а останнє - завершуючим відносно слідчого, з точки зору підстав направлення кримінальної справи в суд.
Без обвинувальної діяльності прокурора слідче обвинувачення не може надійти в суд і розглядатись там саме як слідче. Даний вид обвинувачення може бути предметом судового розгляду лише після того, як воно трансформується в установленому законом порядку в державне обвинувачення. Звідси виходить, що публічне посадове обвинувачення у своєму завершеному вигляді здійснюється двома спеціальними суб'єктами: слідчим (особою, що проводить дізнання) і прокурором. Саме ці особи у своїй єдності завершують ту сукупність дій, які в силу їх взаємозв'язку і взаємообумовленості утворюють загальну структуру публічного обвинувачення в кримінальному процесі.
Аналізуючи питання про співвідношення слідчого і державного обвинувачення, необхідно підкреслити, що тут мова йде про два самостійні види обвинувачення, які не можуть ні ото-

тожнюватись, ні протистояти одне одному. Безпідставність інших варіантів співвідношення слідчого і державного обвинувачення підтверджується такими обставинами. Поділ обвинувачення на слідче і державне має теоретичну базу і практичний зміст, який полягає в тому, що ці види обвинувачення являють собою обвинувачення різного рівня. Слідче обвинувачення здійснюється від імені органу, що веде боротьбу зі злочинністю, а державне - спеціальним органом - прокурором від імені держави.Незалежно від відомчої приналежності слідчого органу, у провадженні якого ця справа перебуває, це обвинувачення більш високого рівня.
При такому двосторонньому підході до розмежування видів публічного обвинувачення може здатись, що слідче обвинувачення не виражає інтереси держави і суспільства. Але це не так. Віднесення слідчого і державного обвинувачення до одного й того ж виду (публічного обвинувачення) вказують на те, що кожне з них виражає інтереси держави і суспільства. Однак тут між ними не може бути тотожності. Мова йде про ступінь, повноту вираження публічних інтересів в діяльності відповідного слідчого і прокурора, що здійснюють певний вид публічного обвинувачення.1
Державне обвинувачення за своїм характером є вищим рівнем публічного обвинувачення, тому що воно порушується і підтримується спеціальним органом - прокурором, йому поряд з іншими органами піднаглядний і слідчий апарат, в одному із структурних підрозділів якого формується слідче обвинувачення по конкретній кримінальній справі. В цьому плані можна стверджувати, що тільки державне обвинувачення всебічно і повно виражає інтереси держави і суспільства.
Практичний зміст виділення різних рівнів публічного обвинувачення полягає ще і у тому, що слідче обвинувачення має попередній характер по справах, які направляються в суд, а державне обвинувачення по цих же справах у всіх випадках є кінцевим для тієї особи, відносно якої вона порушена.
При розгляді співвідношення двох видів публічного обвинувачення звертає на себе увагу та обставина, що слідче обвинувачення представляє собою не вимогу про покарання винного судом, а лише констатацію винуватості певної особи у вчиненні конкретного злочину. Державне ж обвинувачення кон-
' Див. Зеленецький B.C. Порушення державного обвинувачення в радянському кримінальному процесі. Харків, 1979, с.109.
164

'Див. Зеленецький В. С. Порушення державного обвинувачення в радянському кримінальному процесі. Харків, 1979, с.109.
165
статує не тільки вину конкретної особи. В ньому міститься вимога прокурора, звернена від імені держави до винного понести кримінальну відповідальність в судовому порядку за вчинений злочин і до суду5 що зобов'язаний розглянути дане питання по суті. Як видно, за своєю направленістю вимога прокурора є двосторонньою. Вона одночасно повинна довести до особи, шо вчинила злочин, і до суду, якому ця справа підсудна, зобов'язаному у відповідності з правилами про підсудність розглянути його по суті.
Можна було б і не зупинятись на достатньо добре відомій характеристиці значення віддання до суду, якби до цього не змушувало одне цілком помилкове висловлювання: «Якщо винесений обвинувальний вирок є обгрунтованим, то касаційна інстанція не повинна, на нашу думку, скасовувати вирок тільки через те, що в справі відсутній акт віддання до суду... Скасування в такому випадку правильного по суті обвинувального вироку для того, щоб в стадії віддання до суду визнати наявність підстав для віддання обвинуваченого до суду, означало б вчинення безцільного повторного процесу».1
Відсутність акта про віддання до суду юридичне означає, що справа не проходила тієї обов'язкової стадії, що із системи судового контролю випала одна з найбільш суттєвих її ланок. Як же можна, незважаючи на це, вважати винесений вирок правильним, обгрунтованим? Таке твердження повністю підводить до думки, що перевірка справи в стадії віддання до суду - просто формальність, оскільки вона ніяк не впливає на встановлення істини. Але це глибока помилка, шкідливість якої ускладнюється ще й тим, що вона стосується цілої процесуальної стадії.
На судовий розгляд може бути винесена лише та справа, розслідування якої проведено достатньо повно, а зібрані докази дають підстави для обгрунтованого вирішення питання про винуватість обвинуваченого в скоєнні злочину. В стадії попереднього слідства перевірка закінченого розслідування покладена на прокурора. Залежно від її результатів прокурор може закрити справу, повернути її для додаткового розслідування чи передати на розгляд суду. Але в останньому випадку законодавець вважав за необхідне до того, як справа буде розглядатись в
'Див. Мотовиловкер Я. О. Питання теорії кримінального процесу. Томськ, 1971, с. 166; Мотовиловкер Я О. Деякі питання змісту і форми кримінального процесу. Ярославськ, 1972, с.73-77.
166

суді по суті, передати її ще для однієї перевірки - на цей раз вже зі сторони судді чи суду. Ця перевірка здійснюється в особливій процесуальній стадії, що лежить на межі, яка відділяє дізнання і попереднє слідство від судового розгляду справи - в стадії віддання до суду. Ні одна направлена в суд справа не може пройти повз цю стадію і уникнути такої перевірки, інакше виникне загроза відміни вироку. Тобто суть віддання до суду полягає в судовому контролі за якістю розслідування справи. Ця стадія процесу виконує роль своєрідного фільтра, який повинен відсіювати справи про дії, що не мають ознак злочину чи в силу особливих, вказаних в законі умов не підлягають переслідуванню в кримінальному порядку. Тим самим для осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, створюється додаткова гарантія, що без достатніх підстав вони не можуть бути поставлені в становище підсудних. А це в однаковій мірі на користь і громадян, і держави.
Своє логічне завершення трудомісткий, нерідко тривалий процес дослідження доказів знаходить в судових дебатах - частині судового розгляду, сконструйованого із соціальною метою дати можливість протилежним сторонам висловити суду свої підсумкові судження з усіх питань, що виникли в суді. Думки сторін надзвичайно важливі для суду, оскільки вони значно полегшують йому завдання різнобічної оцінки дослідження доказів, допомагають глибше проникнути в справжнє значення встановлених судовим слідством фактів.
Вся попередня судовим дебатам кримінально-процесуальна діяльність - і не тільки в суді, але й на попередньому слідстві - поступово, крок за кроком вводить в орбіту доказування крупинки фактів, які в своїй сукупності дозволяють подумки відтворювати досліджувану подію. Але думка - категорія вкрай суб'єктивна; уявний процес, навіть якщо він підпорядкований всім законам формальної логіки, не завжди приводить до істини, тому що на нього здійснюють сильний вплив процесуальні інтереси, прагнення кожної із сторін добитись бажаного матеріалізованого результату. Звідси розходження між сторонами з питань законності окремих фактів, звідси є інтерпретація тих фактів, існування яких встановлено з достовірністю. Оцінити всі ці розходження і зробити висновок, хто правий в спорі, належить суду, але для цього він повинен вислухати обидві сторони, що спорять.
Судові дебати - етап кримінально-процесуальної діяльності, який за місцем, що займає він в системі кримінального судочинства, за формою реалізації учасниками судового розгляду зїх процесуальних прав, нарешті по чисто емоційному впливу
167

на склад суду і судову аудиторію в цілому являє собою вершину, апогей практичного здійснення ідеї змагальності, органічно вплетеної в тканину кримінального процесу.
Можна не помітити прояв початку змагальності в підготовчій частині судового розгляду і навіть на судовому слідстві. Перебуваючи навкруг окремих питань, далеко не завжди пов'язаних прямо з головним фактом і до того ж досліджуваних часто ізольовано один від одного, без оголошення проміжних висновків, зусилля сторін не створюють там зовнішнього, доступного навіть побіжному поглядові враження про протиборство різних процесуальних інтересів.1 Щоб усвідомити внутрішню основу діяльності змісту цих частин судового розгляду, потрібне певне напруження розуму, орієнтація його на аналіз і групування різних за характером дій, кола питань і заяв учасників процесу під кутом зору кінцевої мети, досягнення якої прагне кожен з них. Інша справа - судові дебати. Це, за визначенням А.Ф.Коні, «найбільш жива, діяльна, змінююча в змісті і обсязі частина судового змагання».2 Для пізнання суті судових дебатів достатньо логічних операцій на рівні звичайного мислення. Настільки очевидно нічим не завуальований спір, полеміка, змагання думок, персоніфіковані в процесуальних фігурах обвинувача і захисника, б'ють в око неупередженому споглядачеві.
Протиставлення змагальності праву учасника процесу висловити своє відношення до справи безгрунтовне і надумане, бо давно відомо, що змагальність - це і є право сторони на рівних підставах з іншою стороною викласти суду свої думки, пов'язані з розглянутою справою.
Як було досі і скільки б не старались ліквідувати змагальність кримінального процесу, накладаючи на нього різні заборони, навіть на вживання самого терміна, замовчуючи, підміняючи врешті будь-якими синонімами цей термін - усі такі намагання розбивалися об науку, архітектуру судочинства в цілому, його ядро судового розгляду і не в останню чергу - в структуру судових дебатів.
Вдало про це сказав І.Д.Перлов: «Принцип змагальності реалізується упродовж всього судового розгляду, у всіх його частинах. Змагальність сторін починається з моменту відкриття судового засідання і продовжується до моменту виходу суддів в на-
; Див. Савицький В.М. Очерк теорії прокурорського нагляду. М., 1975, с.208. 2 Див. Коні А.Ф. Зібр. твори, т.4, М., 1967, с.366.
168

радчу кімнату для винесення вироку. Воно виражається в порушенні стороною різного роду клопотань і повідомлень судові своїх думок щодо клопотань інших сторін в наданні участі в дослідженні доказів та інших дій. Все ж таки вищою формою змагальності є саме судові дебати. Тут змагання сторін досягає своєї кульмінаційної позначки, найбільш яскравого свого виразу. Сторони повністю і остаточно формулюють свої позиції, вносять свої пропозиції, заперечують чи уточнюють позиції інших учасників і сторін. Боротьба різних думок і оцінок знаходить свій прояв у промовах і репліках сторін. Ця боротьба проходить навколо всіх питань, що становлять предмет судового розгляду, а тому й предмет судових дебатів».1
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна "Складання прокурором обвинувальних висновків"
  1. Характер суспільної небезпеки - це якісна властивість небезпеки злочину.
    складання плану судового слідства і тез обвинувальної промови. Закон перераховує обставини, що піддягають доказуванню в кримінальній справі. Виходячи з цього, державний обвинувач 124 повинен визначити коло питань, що підлягають з ясуванню в ході судового слідства, їх вирішення досягається шляхом участі прокурора у допитах підсудного, потерпілого, свідків, експертів та інших осіб, в огляді
  2. порядок ведення судового слідства
    складанням обвинувального висновку чи відповідних постанов призведе, на наш погляд, до зниження його відповідальності та до тяганини перед направленням справи до суду, бо прокурору об'єктивно потрібен буде певний час для вивчення справи перед тим, як прийняти і оформити відповідне рішення щодо закінчення попереднього
  3. § 4. Оцінка та використання висновку експерта у кримінальному процесі
    складання висновку; дата постанови про призначення експертизи та хто її виніс; перелік об'єктів, що надійшли на дослідження, порівняльних та інших матеріалів; питання, поставлені перед експертом, відомості про його особу; клопотання про надання додаткових матеріалів та результати їх розгляду; відомості про участь експерта у проведенні слідчих дій; прізвища та процесуальний стан осіб, які брали
  4. § 3. Розвиток криміналістики України в ХХ столітті
    складанню словесного портрета", рекомендовані правила фотографування злочинців і трупів сигналітичним методом. Таким чином, ще до входження України до складу СРСР, на її території передбачались три види реєстрації злочинців: абетковий, фотографічний і дактилоскопічний. Створювались відповідні картотеки , альбоми, колекції розшукуваних злочинців, злодіїв-рецидивістів. Випадки крадіжок
  5. 1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ ТА ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ СТАДІЇ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
    складанням постанови про направлення справи для провадження досудового слідства, незалежно від того, чи встановлено особу, яка вчинила злочин. Цю постанову затверджують начальник органу дізнання та прокурор. Якщо у справі про тяжкий злочин, яку передано слідчому, не встановлено особу, що його вчинила, орган дізнання продовжує виконувати оперативно-розшукові дії і повідомляє слідчого про їх
  6. 2.4. Етапи стадії
    складанням відповідного підсумкового процесуального документа й належним спрямуванням справи1. л 2.5. Кінцеві рішення стадії -' * За результатами провадження на стадії досудового слідства приймають два види рішень: '! , . 1) про направлення справи до прокурора із: обвинувальним висновком (ст. 225 КПК); постановою про направлення справи до суду для вирішенняпитання про застосування примусових
  7. 1. ДІЇ СЛІДЧОГО З ОЗНАЙОМЛЕННЯ УЧАСНИКІВ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА З МАТЕРІАЛАМИ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
    складання обвинувального висновку, повинен виконати сукупність дій щодо ознайомлення учасників досудового слідства. Оскільки ці дії виконують у послідовності, чітко визначеній кримінально-процесуальним законом (статті 218-223 КПК), можна стверджувати, Що вони утворюють у своїй єдності певну процедуру. У межах останньої можуть бути як обов'язкові, так і факультативні дії. Обов 'язкові до виконання
  8. 2. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ, ФОРМА ТА ЗМІСТ ОБВИНУВАЛЬНОГО ВИСНОВКУ
    складання обвинувального висновку є: встановлення особи, яка вчинила злочин; пред'явлення їй обвинувачення; обґрунтованість обвинувачення достатньою сукупністюдоказів; відсутність підстав до закриття кримінальної справи абонаправлення її до суду для вирішення питання звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності. Основні положення щодо складання обвинувального висновку, які
  9. 2.5. Кінцеві рішення стадії
    складання нового обвинувального висновку прокурор (або його заступник) приймає у разі, якщо він не згоден зобвинувальним висновком, складеним слідчим. При цьому ранішескладений обвинувальний висновок із справи вилучають. 3. Рішення про повернення справи органові дізнання або слідчому зі своїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування прокурор (чи його заступник) приймає,
  10. 2.4. Етапи стадії
    прокурора та інших (заінтересованих) учасників процесу (однак їх неявкане перешкоджає розгляду справи); доповідь прокурора щодо можливості призначення справи досудового розгляду; висловлювання учасниками (якщо вони з'явилися) своїх думокщодо питань, зазначених у ст. 237 КПК; заявлення цими учасниками клопотань; висловлення прокурором своєї думки щодо клопотань, заявлених іншими учасниками