Посилання

Посилання - один з найпоширеніших видів покарання з політичних та іншим злочинів. Протягом усього XVII в. число злочинів, за якими людям загрожувала посилання, збільшувалася постійно і, за словами Н Д. Сергіївської, «не залишилося майже ні однієї категорії злочину, стосовно якої не практикувалася б посилання». Він же дає пояснення цьому явищу: посилання була потрібна державі, бо «служила невичерпним джерелом, з якого черпалися робочі сили в тих місцях, де це було необхідно для служби цивільної та військової, для заселення і зміцнення кордонів, для добування хлібних запасів на продовольство служивим людям »і т.д., словом, посилання сталадля держави« джерелом різних корисностей »(67.3, 217. 227-228). У ПЄТрОВСКОЄ ВрвМЯ З «СШфИТІеМ» ТЖОЙ різновидів посилання, як каторга, тобто найширше використання праці засланців на всіляких будівництвах і в промисловості, значення посилання в історії Росії стало величезним. Розглянемо основні види посилання.

Видворення за о го '. Етонаказаніепріменялі нечасто, і стосувалося воно переважно дипломатів або іноземців на російській службі, звинувачених у політичних, придворних інтригах або чимось не догодили самодержцю. Іноземне підданство для державного злочинця служило в Росії XVII-XVIII ст. слабким захистом: іноземця, звинуваченого в державному злочині, могли стратити, посадити у в'язницю, заслати до Сибіру або в інше віддалене місце: долі німців Кульмана, Мініх, Менгдена, голландця Янсена, італійця Санті, француза Лестока цього виразні свідоцтва. Найгучнішими такими історіями в XVIII в. були висилка з Росії посланника Франції в Росії маркіза справи Шетарди в 1745 р., а також в 1796 р. братів Массонов-двох швейцарців на російській службі.

Про обставини висилки Шетарди вже сказано в главі про арешт, тому торкнуся висилки братів Массонов. Вище також наведені цитати з записок Массона про те, як насувалася опала і як відбувся арешт. Нагадаю, що після першої бесіди з генерал-директором поліції Архарова, прийшовши до нього на наступний день, брати довго чекали вирішення своєї долі в приймальні, поки, нарешті, перед ними не з'явився штаб-офіцер і не сказав, що йому доручено відвести їх до обер-поліцмейстера. «Таке переміщення до другорядного посадовій особі, - пише Массон, - возвещало нам, що доля наша вирішена царським словом і що ми віддаємося в руки виконавчої влади». Що вийшов в приймальню обер-поліцмейстер Чулков, згадує Массон, сказав братам: «'' Дуже шкодую, будучи зобов'язаний оголосити вам, що з волі государя, ви повинні бути перепроваджені у ваші м е ста". Він буквально висловився таким чином, а тому нашій уяві надалося вибирати будь між різнорідними значеннями, які може мати шару "місце", тобто між вигнанням за кордон, Сибіром, казематом або ешафотом ».

З великими труднощами Массон вдалося випросити дозволу попрощатися з дружинами і дітьми. Чулков дав «два години часу, щоб влаштуватися з нашими справами і дістати необхідний запас грошей на дальню д о р о - г у (підкреслено автором. -? А.)». Его означало, що братів чекає, по крайней мере, не ешафот. Коли молодший Массон намагався сказати, що ось так, відразу, за дві години, зібрати гроші на прогони, купити екіпаж і коней їм не вдасться, Чулков відповідав: «Ну, коли у вас немає чим платити прогонів за поштових коней, то ви будете перепроваджені, як інші злочинці - від селища до селища, аж до самого місця доставки ». «Цей нахабний відповідь, - пише Массон, - змусив мене боятися: чи не вирішено чи заслати нас в Сибір». Тут Чулков, покликавши двох офіцерів, «приставив по одному з них до мене і брата (до кожного особливо), причому з деякою пихатістю проголошував наші імена та звання, потім вийняв свій годинник і сказав нашим приставам тим же тоном:" Тепер годину пополудні, ви відповідаєте головою за цих панів, щоб вони були представлені сюди рівно в 3:00 "». На заперечення одного з офіцерів конвою, що двох годин на збори мало, Чулков відповідав лайкою. Потім, коли Массон були привезені назад до обер-поліцмейстера, ВОНИ кілька годин прочекали своєї відправки (635.572).

Прощання з дружинами стало важким випробуванням для братів. Дізнавшись від слуг, що їхніх чоловіків відвезли до обер-поліцмейстера (знак надзвичайно поганий), жінки, пише Массон, «кинулися з дому, в сльозах і розпачі, але зустрілися з нами на вулиці. Угледівши нас, одналішілась почуттів, а інша гірко заридала. Їх екіпаж обступив натовп, миттєво залучена цікавістю і жалем. Це видовище похитнуло в нас присутність духу ... Я сів у сани до своєї бідної подрузі і поїхав до себе, супроводжуваний офіцером. Дружина була у впевненості, що нас з братом ведуть на смерть і що їй ніколи більше не побачити свого чоловіка. Від надлишку власної скорботи я не міг нічого пояснити дружині, а вона, від страху і тривоги, не в змозі була ні розуміти, ні слухати мене. Більшу частину дорогого часу, даного на пристрій справ, я провів у турботі заспокоїти і напоумити її. Нарешті, мені вдалося вселити їй деякі надії і вона, зібравшись сдухом, заявила себе достойною тієї справи, за яку я страждав. Онадаже допомагала мені в укладанні валізи, поки я рився в паперах, приводив їх в порядок, та написав кілька листів, доручаючи ними дружину участі моїх покровителів і друзів ... На жаль, то була праця даремна: я вже не мав їх у той час! Офіцер, безотлучно і всюди стежив за мною, не заважав мені ні в чому: писати, запасатися речами, брати з собою папери, рвати їх - одним словом, робити що завгодно, але відмовив у проханні відпустити мене, на чесне слово, в палац або піти туди разом зі мною. Розлука з женою була так невимовно важка для мене, що я наважився на все, щоб тільки схилити великого князя на клопотання перед імператором. Але час йшов ... ось офіцер вийняв свій годинник і мовчки показав мені: двогодинної термін виповнився. Доводилося назавжди забрати себе з обіймів моєї нещасної подруги, яку я залишав в самому жахливому становищі. При роздирає душу сцені нашого прощання, коли я звертався до дружини з останнім словом розради і ради, шеститижнева дочка наша леленька мирно спочивала серед невтішно плаче сім'ї ... Нарешті, я відірвався отобьятай відчайдушною дружини і попрощався з тими, що плачуть ридма домашніми. Конвойний офіцер, зворушений цією картиною загального горя, сказав мені з почуттям: "По всьому видно, що, принаймні, ви не були для прислуги недобрим паном". Особливо зворушила мене виказати в цьому випадку прихильність до мене російського солдата, мого денщика. Він просився їхати зі мною, куди б не повезли мене. Обер-поліцмейстер відмовив цьому проханні ... і разогорченний денщик проводжав мене далеко за місто, їдучи за мною на маленьких санчатах »(635,573-574).

Массон довго не дізналися б, куди їх везуть під конвоєм - в Сибір, в Колу або до кордону імперії, якби на відчайдушний питання Массона-стар-шого «Куди ми їдемо?» Конвойний офіцер замість всякого відповіді таємничо не витягнув зі своєї кур'єрською сумки пакет за імператорською печаткою і написом: «Графу Палену, нашому генерал-губернатору в Митаве». «Цей вчинок офіцера, - пише Массон, - вивів нас з жорстокого занепокоєння Покликавши мого денщика, який ще їхав за нами, я взяв його за руку, обняв на прощання і сказав йому:" Іди тепер назад, люб'язний мій Данило, і скажи Мар'ї Іванівні, що нас повезли на Митаву »(635,575). Важкі для засланців виявилися зустрічі на жвавій дорозі, на станціях з мно гочісленние знайомими - а їх у Массонов було безліч: «З їхнього боку і мимовільне відчуження від нас при вигляді нашого конвою, і цікавість або навіть саме участь, байдуже підбавляти гіркоти в наш становище ». Офіцер охорони ретельно стежив, щоб арештанти не передавали нікому листів і не брали ні у кого грошей. Він першим входив на станцію і попереджав усіх, там колишніх, що слід з державними злочинцями. Такі сцени були звичайні на дорогах Росії, згадаємо зустріч Пушкіна і Кюхельбекера 28 жовтня 1827 в залазити, про що збереглося доношение жандарма Подгорного т, sii). На кордоні Массон просив конвойного офіцера, який здав їх на першому прусском посту, передати листи залишилися в Петербурзі дружинам. Офіцер віддав листи Архарова, який так і не відправив ці невинні послання жінкам, які страждали потім багато місяців від безвісності щодо долі своїх чоловіків. «Утримувати листи, - писав потім Массон, - призначені єдино для деякого заспокоєння разогорченних жінок, заспокоєння лише втом, що їхні чоловіки живі і здорові, не дати їм дізнатися, куди відвезені вони - ця така вишукана жорстокість. Така марна, непотрібна міра, що після того цілком повіриш можливості особливого задоволення, яке знаходять мучителі в стражданнях жертв своїх »(635, sri). Думаю, що Массон перебільшив вишуканість почуттів Архарова, який нібито вирішив помучити невідомістю двох випещених німецьких жінок. Насправді Архарова, прославленому своєю жорстокістю генерал-поліцмейстера, як і його «архаровці», просто в голову не приходило подумати про страждання близьких засланих швейцарців.

Про техніку видворення злочинців за кордон Росії у XVIII ст. відомо мало. Массон описує, що конвойний офіцер привіз їх на перший прикордонний пост Пруссії Німмерсат і отримав розписку від німецької прикордонної варти в тому, що злочинці видворені за межі Російської імперії. Далі Массон пише: «При нашому переїзді через кордон нам не читали жодного карального вироку, що не проголошували ніякої заборони на повернення наше в Росію і залишили мені мій мундир і шпагу, а брату-його почесну шаблю і орден (Массон-старший відзначився у війнах Росії з турками. - Є. А.), без всякого пред'явлення нам будь-яких вимог »(635,580).

Відомо, що німець генерал Г. Тотлебен був звинувачений у зраді під час Семирічної війни, заарештований в 1760 р., три роки просидів у в'язниці і 31 березня 1763 Катерина II наказала вигнати його за межі Росії. В указі імператриці роз'яснювалося, як вчинити з колишнім генералом: «Тод-тлебена, яко злочинця більш нетерпимого в областях наших, під міцним караулом, вивезти на кордон нашої імперії і там, прочитавши йому сентенцію військового суду, а потім і цей наш указ, відняти всі чини у нього і кавалерії і взяти письмовий реверс в тому, щоб він ні під яким виглядом, ні таємно, ні явно, в імперію нашу не в'їжджав і що, в іншому випадку, коли хто його побачить і впізнає в державі нашому, той право Має нього забрати живіт, яким заманеться чином і тим не переступити ні прав цивільних, ні військових, нижче загальнонародних, які його, Тодтлебена, захищати, яко зрадника, якого вигнали з Російської держави, більш не можуть, а потім вивезти за кордон і залишити там без всякого абшіда »(аз-г 27з>.

Вигнання було важкої карою для порядних людей, висилають з ганьбою з країни. Вони не отримували паспорти-відпустки (« абшіда »), необхідних для нової служби рекомендацій , платні, за ними тягнулася погана слава. Тотлебен, дізнавшись про вирок, просив імператрицю Катерину II не виганяти його, а краще стратити чи заслати до Сибіру. Государиня змилостивилася: Тотлебена отруїли на заслання в Порхов, при цьому було наказано «йому з оного міста не виїжджати »(аз-19 ,340-341). Висланий з Росії у зв'язку з появою указу 1742 про вигнання євреїв доктор Санхес, який пользовал государиню і всю тодішню петербурзьку еліту, бідував в Парижі. Як писав з Франції в 1757 р. російський дипломат Федір Бех-теев, Санхес «у великій бідності живе ... говорить, що служачи Росії стільки років беспорочно, і не получа абшіта, і не маючи ніякого знаку про задоволенні його службою, він не може з пристойності, як чесна людина, ні в яку службу вступити для того багато авантажний місць відмовляв і відмовляє ...; бажає, щоб від Двору хоча малої знак йому дано бьш в визнання його служби і ревнощів до батьківщини ». Трагедією стала висилка і для братів Массонов, що народилися в Швейцарії, що вчилися в Німеччині і довго жили у Франції. Массон-молодший в 1800 р., через чотири роки після висилки з Росії до Пруссії, писав: «Ми приїхали в Німмерсат, перший прикордонний пункт прусських володінь, як би у вигляді мандрівників, супроводжуваних почесним караулом. На жаль! На самій-то справі, ми усвідомлювали себе викинутими, як злочинці і безпаспортні, в чужу країну, не знаючи, чи прийме нас вона, в таку епоху, коли ціла Європа здавалася величезним судилищем політичної інквізиції ... Ми опинилися без засобів до життя, коли миттєво були розбиті найзаповітніші узи, єдині, що пов'язували нас з суспільством. Нас відірвали від наших родин, від міста, де зосереджувалися всі наші сердечні прихильності, від країни, до якої жереб пріросгіл життя наше - країни, де ми залишали своє добробут і суспільне становище, свої надії, молодість, плоди довгої служби. Після двадцятирічного майже відсутності, сел ле великих подій, що потрясли європейський світ, ми стали чужими і Франції, і Швейцарії та Німеччини, всьому світу »гбзз, 58Ц.

Ніде в Європі братам було й шукати спокою, усюди побоювалися помсти Росії за добре ставлення до її вигнанцям. Массон-молодший був змушений особисто пояснювати прусського короля, чому його з ганьбою викинули з Росії, а скарги братів на свавілля російських властей лише погіршили їх положення - ніде в Німеччині їм не знаходилося місця. Разом з тим Массон розумів, що це ще не найстрашніший жереб - бути кинутим у обійняту війною і негаразди Європу: «Запитають мене, бьп може: та хіба велике нещастя бути видаленим з Росії? Звичайно, я починаю відчувати, що ні, і приношу спасибі російському уряду адже нас замість висилки за кордон могли точно так само спровадити в Камчатку, стало бути, треба вважати за благодіяння вже й те, що нам не зробили стільки зла, скільки були в змозі зробити »(633,580). Звичайно, це було слабка втіха для вигнанця

 Посилання за вироком «? У села »або« В далекі села »була видом традиційної опали і з'явилася, можливо, раніше XVII в. У боярських книгах і списках про неї робилася запис: «У селі». Посилання в «далекі» села, тобто в віддалені від столиці вотчини й маєтки провинився, вважалася найлегшим з можливих покарань такого роду, хоча перед відправкою на заслання вельможу майже завжди позбавляли звань, чинів, орденів, взагалі «государевої милості». Іноді приставу вказували більш-менш конкретну адресу («в суздальскую ево село») або з уточненням: «Жити.,. До указу Вдальнейшем його селі, яка дале всіх іізнейне виїжджати» (195,186; 752,195), але частіше давали лише загальний напрям - подалі від столиці, надаючи вибір «далекого села» самому засланого або місцевому начальству. При посиланні І.Е. Мініха, колишнього обер-гофмейстерадвора, йому був зачитаний указ: «Лішатебя обер-гофмейсгерскаго чину і знявши кавалерію, послати в село, яку тобі дати в Росії замість отпісних твоїх сіл і жити тобі в оной без виїзду». Таку село знайшли в Кінешемской повіті, але потім вирішили обмежитися посиланням до Вологди «під смотрением воєводи з товариші» і видати йому 1000 руб. в рік на утримання (264,1548-1567). 

 Відразу ж після приходу до влади Павла I в 1796 р. княгиня Є.Р. Дашкова, як учасниця перевороту 1762 р., була позбавлена всіх своїх високих посад, хоча формального указу про її засланні не послідувало. Але варто було їй приїхати до Москви, як в її спальню (княгиня була хвора) «увійшов генерал-губернатор М.М. Ізмайлов. Він ... - Згадувала Є. Дашкова, - знизивши го лос, сказав, що має оголосити мені від імені Його величності імператора наказ негайно повернутися в село і пригадати 1762 ». Дійсно, в рескрипті Павла I Ізмайлову сказано: «Михайло Михайлович! Оголосіть княгині Дашкової, щоб вона, пом'янувши подія 1762 року, негайно з Москви виїхала і надалі б у неї не в'їжджала ». Природно, Дашкова в Москві не затрималася. Приїхавши в своє калужское маєток Троїцьке, вона отримала новий указ імператора: негайно їхати в села свого сина, причому обмовлялося приблизне місце заслання - «між Устюжне Железнопольской і Череповецким повітом» (238,185,189,459; 467,193). Це були УЖЄ дійсно далекі села. 

 Князя ВЛ.Долгорукого на початку квітня 1730 відправили на посаду сибірського губернатора, але по дорозі його наздогнав грізний посланець імператриці Анни підпоручик Степан Медведєв, який прочитав опальному вельможі маніфест про те, що «за многія його, князя Василя Долгорукова, як Ея і . в. самої, так і державі безсовісні противні вчинки, лиша всіх його чинів і кавалерії знявши, послати в далеку його село, з офіцером і солдати, і бути тому офіцерові і солдатам при ньому, князь Василя, невідлучно ». Сам же Медведєв отримав інструкцію, як конвоювати опального вельможу по дорозі в призначену дня заслання його пензенську вотчину, село Знаменське Керенського повіту. Долгорукому не забороняли ні зустрічі по дорозі, ні листування, але за всім цим ретельно стежив начальник конвою: бесіди Долгорукого з людьми вирішувалися тільки в його присутності, він же переглядав переписку арештанта. Медведєв знімав копії з усіх листів опального і вів докладний журнал про всі зустрічах і розмовах арештанта в дорозі. Долгорукому дозволили взяти з собою з підмосковної вотчини дев'ять дворових. Медведєв стежив, щоб вони нікуди не від'їжджали від конвою (sio, 33-36). Незважаючи на всі ці обмеження, засланий в далекі села в пут не був схожий на каторжника: його НЕ заковували в заліза, що не позбавляли особистих речей, денегідаже предметів розкоші. Висилка А.Д. Меншикова з Петербурга в село, воронезьке маєток Раннен-бург, нагадувала урочистий виїзд імператорського двору за місто: десятки карет і возів з майном, численна челядь, кінна і озброєна охорона Описи майна ясновельможного показують, що він відвіз 

 З собою в ЗАСЛАННЯ величезні багатства (539,333-343). 

 Вислане з Москви навесні 1730 р. свою пензенську село сімейство князів Олексія та Івана Долгоруких захопило з собою масу слуг, зграї мисливських собак, улюблених верхових коней. Н.Б. Долгорукова писала, що бачила, як перед посиланням в село «свекор і зовиці з собою дуже багато беруть з брілліянтов, з галантерею, все по кишенях ховають ...» (273.49). По дорозі Долгорукие безтурботно розважалися: їздили на полювання, підлягає каталися верхи. У селі засланців поселяли в поміщицькому будинку або (якщо такого вдома не було) - в одній із селянських хат. Так сталося з Дашкової, яку заслали за Весьєгонськ. Знатна засланців була задоволена тим, що жила в просторій хаті, «яка виявилася багато краще, ніж можна було очікувати», хоча трохи нижче писала про муки, які вона та її люди терпіли від життя в невлаштованому будинку (238.193.196). Спочатку режим посилання на селі бьш досить строгим. ВЛ. Долгорукий, привезений в Знаменське 27 квітня 1730, писав через місяць своїм сестрам, що «по се час у смутку живу за караулом, тільки дозволено мені витгі з хати в сіни, і я у церкви не бував, за мої гріхи Бог не сподобив ». Так само суворо містили і засланого в село в квітні 1758 колишнього канцлера АП. Бестужева-Рюміна. В указі Єлизавети Петрівни про це сказано: «Для утримання ево, Бестужева, під караулом в одній з його сіл визначити при добром обер-офіцера належну команду з точним велінням нікого до нього не допускати і ні пера, ні чорнила, ні паперу, нижче інших яких до писання, або до словесних переговорки, способів йому не давати, а про стан варти і про інше того офіцеру рапортувати в Канцелярію таємних РОЗШУКОВИХ справ »(735-42, 470). 

 Проте пізніше влади, як правило, починали робити засланим деякі послаблення: спочатку їм дозволяли ходити до церкви, потім дозволяли прогулянки по двору і на селі. Майже завжди «далека село» не мала панського будинку або він стояв у занедбаному вигляді. Тому засланець поміщик бьш змушений займатися господарством, облаштуванням будинку, вимагав від прикажчиків термінової доставки йому з інших маєтків грошей і продуктів. Інструкція Медведєву про зміст У JL Долгорукого дозволяла опальному «виходити на двір для прогулянки і для перегляду в тому селі конюшенного двору і в полях і в гумнах хліба, також і бороду голити в тому йому не забороняти (тобто дозволяли мати бритву. - До А.), і прікащіка і старосгтой села, також котрі будуть приїжджати і з інших сіл для розмови про сільських і домашніх його потребах, до нього допускати і при тих всіх випадках бути йому, Медведєву, самому »(408,36). 

 Якщо в столиці вважали, що засланий поводиться спокійно і від нього не виникає небезпеки, то охорону з його будинку виводили, а догляд за засланим поручался місцевій владі або ігумену найближчого монастиря. Дозволяли і зустрічі з сусідами у себе вдома. В указі Ганни Іванівни 1740 про вміст у селі колишнього смоленського губернатора А. А Черкаського сказано: «Жити йому в селах своїх вільно, без виїзду» (633-138,115). Це означало, що Черкаський міг вибрати одну зі своїх де- ревінь і там жити поміщиком. Йому не дозволялося тільки виїжджати за межі вотчини і приймати гостей. Для багатьох сільських засланців це умова залишалося найважливішим і обов'язковим, порушення його вело до репресій. Так, в 1728 р. за таємний виїзд з села заслана туди княгиня 

 А. П. Волконська була заточена в монастир. У 1778 р. Катерині II донесли, що засланий нею в Казань граф Апраксин самовільно приїхав в підмосковну село до князів Долгоруким. Імператриця наказала негайно повернути ослушника на місце заслання і попередити, «що буде відлучиться куди з Казані, то засланий буде в глибоку Сибір за непослух волі і веління мого», а Долгоруким сказати, «що, буде надалі почую, що посилальних у себе тримають, то щоб знали, що мил [ую] такий [ую] компані [ю] я ІМ У Сибіру доставити можу »/ 554,170). 

 Перед приїздом імператриці в Москву в початку 1775 був складений список людей, які не мали права виїжджати зі своїх сіл до столиці. У «Списку кому саме в резиденції Ея І.В. в'їжджати не дозволено і кому жити у своїх селах »згадано 16 осіб. Серед них як політичні засланці, так і божевільні, які дошкуляли Катерину II чолобитними та проектами. У списку є кілька типів заборонних формулювань: «Жити в селах своїх, а в резиденції або де місце Ея І.В. перебування бьп має, чи не в'їжджати »,« Жити безвиїзно в своїх селах »,« Жити в селах своїх, і не в'їжджаючи ніколи в резиденцію (варіант - «... і ні в якій місто») »,« У резиденцію за все життя не в'їжджати ». А про поручика Івані Еропкина сказано: «Під все життя свою в палаці Ея в. НЕ являгт'-ся ». З листа Вяземського Архарова випливає, що про список не знав ніхто: «Нікому ні ДЛЯ чого ні в якому разі онаго не відкривати» (347,427-428). 

 Посилання в село могла стати полегшеної формою покарання після повернення із сибірського (або інший) посилання, причому людина, оселений в село, як і раніше залишався неповноцінним в правовому сенсі підданим. За ним було встановлено контроль, його листування перлюструвати, виїхати ж з маєтку він міг тільки з дозволу Петербурга. У 1735г. для засланого спочатку у фортецю Ранненбург князя С. Г. Долгорукого і його родини була зроблена милість: імператриця Анна відпустила Долгорукого з родиною в «вотчину його Муромскаго повіту» з приписом «жити йому в тій волості без виїзду і визначити до нього з обер-або унтер-офіцера, якому при ньому без відлучки бути і дивитися, щоб він, князь Довгорукої, з волості нікуди не виїжджав і сторонніх до нього не допускав », читати всі листи, але« управління тією волості з нього, князя Сергія, не знімати »(382,160). 

 Засуджені у справі АП. Волинського П.І. Мусін-Пушкін, Ф.І. Соймонов та І. Ейхлер були звільнені із заслання указом Анни Леопольдівни 8 квітня 1741 Правителька розпорядилася, щоб вони жили безвиїзно в селах своїх дружин. Тільки Єлизавета Петрівна указом 10 грудня 1741 надала Конфідент Волинського повну свободу (Ж ТЛП, 96 - 97). АН. Радищев після повернення в 1797 р. з Сибіру оселився в Нємцова - сільці в Калузької губернії, і там його поставили під «найточніше над-зіраніе» місцевої влади. Його листи до друзів і рідних читав сам московський обер-поштмейстер І.Б. Пестель, копії з них він відсилав до Сенату. Радищев насилу добився найвищого дозволу відвідати батьків в Саратовській губернії. Жорсткий контроль був встановлений і за А В. Суворовим, засланим в 1797 р. Павлом I в новгородське село Кончанское. Колезький радник Юрій Никольов отримав указ за Суворовим «надзіраніе лагодити наїздами». Це викликало невдоволення засланця. Крім того, за опальним фельдмаршалом була встановлена і негласна стеження, і шпигуном був, мабуть, один із сусідів Суворова Детальні рапорти шпигуна Про бесідах З Суворовим сягнули сьогодення (715,321 693-694). 

 Як і завжди, крім важких і довгих офіційних шляхів були і неофіційні способи полегшити собі життя. Тотже Радищев, який страждав від настирливого контролю, тим не менш два рази таємно відвідував свого давнього благодійника графа А. Р. Воронцова, який жив вельми далеко від Нємцова - у селі Андріївському (біля Александрова) (ІЗО, in). Через деякий час ослаблена була і суворість первісної посилання Дашкової. Переконавшись по її чолобитною, що вдача гордої княгині зломлений багатомісячним сидінням у чорній селянській хаті за Весьєгонського, Павло змилостивився і прислав указ: «Княгиня Катерина Романівна 'Ви можете повернутися в своє калужское маєток, як ви того бажаєте ...» (2зя, щ . 

 З посилання в далекі села міг бьгть і найкоротший шлях назад - до столиці, до двору. Так відбувалося з багатьма вельможами, які, на думку влади, своє в далекому селі «висиділи». Одним дозволяли переїхати до столиці, але жити при цьому безвиїзно в будинку і «з двору з'їжджати» (747). Іншим же дозволялося з'являтися до царського двору, вони отримували нові призначення. С. Г. Долгорукий, жив у своїх селах, був в 1738 р. прощений, призначений посланцем за кордон і мало не поїхав за місцем служби. Однак почалося в Березові в 1738 р. справа його родичів різко змінило долю князя Сергія, і він незабаром опинився не в Лондоні, а на ешафоті під Новгородом. 

 Із справжнім тріумфом повернувся в 1762 р. до двору імператриці Катерини II засланий Єлизаветою Петрівною вселі АП. Бестужев-Рю хв. А. В. Суворов, отмаявшісь сидіти в кончанских, став в 1798 р. проситися в монастир. Це, мабуть, пом'якшило Павла I - посилання фельдмаршала незабаром закінчилася. У Кончанское несподівано прискакав фельд'єгер з указом імператора про повернення засланця до столиці, у відповідь на який Суворов відповів лаконічно: «Негайно упаду до ніг Вашого імператорської величності» (715,324,331). 

 Зрозуміти захоплену лапідарність Суворова можна: придворний або військова людина, чиновник чи письменник, відірваний від столиці, був неминуче приречена на деградацію і вмирання. Засланий хоча б «за Можай», він уграчівал зв'язку, улюблене заняття, запивав, опускався. Втім, для інших злочинців посилання в «далекі села» могла здаватися благом. Меншиков, який прибув в листопаді 1727 в Ранненбург, думав, що тут він спокійно і закінчить свої дні. Але жити спокійно йому не данини. У Ранненбург зачастили слідчі, які вели допити по пунктах, складеним ворогами ясновельможного в Петербурзі (494, т-125). 5 січня 1728 І.М. Плещеєв відібрав у Меншикова і його сина всі ордени, описав і опечатав всі коштовності та особисті речі Меншиковим, а9 лютого А.І. Остерман передав верховникам волю імператора Петра II: «Його І.В. зволили про князя Меншикова розмовляти, щоб його кудись послати, пожитки його взяти ». Спочатку було вирішено вивезти Меншикова з Ранненбург «в місто, а саме на Вятку або в іншій який віддалений і утримувати при ньому караул не так великий» (аз-79, 25). Але 27 березня 1728 пішов іменний указ: «Поїдати, обібравши нею всі пожитки, в Сибір, в місто Березів з женою, і з сином, і з дочками. І дати йому з людей ево самець і женска статі десять чоловік ис підлих. І дати йому в пристави поругчіка або подпорутчіка від гвардії, котория нині тамо з Мелиуновьгм, якому в дорогу для проводжання доТобольска взяти двадцять чоловік салдат ... »(419, юі). У восьми верстах від Ранненбург Меншикова і його рідних зупинили і обшукали. Все, що визнали «зайвим», в тому числі «панчохи касторові ношені, два ковпака паперових», відібрали разом з гаманцем, в якому лежали 59 копійок - останнє надбання перш багатющого вельможі Росії (329,249-251). 

 Н.Б. Долгорукова згадувала, що сім'я Долгоруких приїхала в пензенську село, куди їх заслали, але через три тижні, «паче сподівання нашого, раптом жахливе щось нас спіткало. Тільки ми пообідали - в евгом селі будинок бьш панської, і вікна були на велику дорогу, глянула я у вікно, бачу пил велику на дорозі, видно здалеку, що дуже багато їдуть і дуже скоро біжать. Коли стали під'їжджати, видно, що всі вози парами, позаду коляска покоєвий. Всі наші кинулися дивитися, побачили, що прямо до нашого будинку їдуть, в колясці офіцер гвардії, а по возам солдати двадцять 

 Побачення кн. Н. Долгорукої з чоловіком у Березові 

 чотири людини. Негайно ми дізналися свою біду, що ще їх злоба на нас не умаляетца, а більше умножаетца. Подумайте, що я тоді була, впала на стілець, а як схаменулася, побачила повні хороми солдатів. Я вже ничево не знаю, що вони оголосили свекор, а тільки пам'ятаю, що я вхопилася за свого чоловіка і не відпускаю від себе, боялася, щоб мене з ним не розлучили. Великий плач зробився в будинку нашому. Чи можна ту біду описати? ». Долгорукова пише далі, що офіцер «оголосив, що велено вас під жорстоким караулом везти в дальній місто, а куди - не дозволено казати. Однак свекор мій умилостивив офіцера і привів його на жалість, [той] сказав, що нас везуть на острів (Березів стояв на острові між річками Сосьве і Вогулка. - Є. А.), який складається від столиці 4000 версти більше, і там нас під жорстким караулом містити, до нас нікого не допущать, ні нас нікуди, крім церкви [не випускати], листування ні з ким не мати, паперу і чорнила нам не давати »(пз, 63-69). 

 Хоча злочинців посилали і в самі різні місця імперії, заслання до Сибіру була однією з найпоширеніших форм покарання політичних злочинців. За зведеними даними 1725-1761 рр.., Надолю відправ-іетьіхвО <5фьгрівдшсігіьвинааіютавогхсїьшн * і> мкаіор ^ іх (^ /, / я-ас'сйСм. ШКБ Додатки). Чимало потрапляло в Сибір і, за термінологією XIX в., «За мечательно осіб ». За списками засланців до Сибіру можна скласти уявлення про всю політичній історії Росії починаючи з кінця XVI в. Саме тоді в недавно заснований Пелим доставили першу партію засланців з Углича після загибелі там царевича Дмитра. Було кілька основних видів сибірського заслання: призначення на посаду в Сибіру, запис в сибірські служиві, запис в посадські сибірських міст і запис «в ріллю» («бути у вічному життя на ріллі» - т, 216). 

 Самій «м'якої» формою сибірського заслання було призначення потрапив в опалу сановника на який-небудь адміністративний пост в Сибіру. Людей нижче рангом визначали в сибірську службу. Указ про це часто надавав вирішувати долю засланця сибірським владі: «Послати його в Сибір і веліти сибірському губернатору визначити його там в службу, в яку пристойно» ш, ш). Засланих дворян записували в сибірські служиві люди. Его були переважно дета боярські. Вони несли службу в острогах по всьому Сибіру. Природно, що запис у сибірські служиві або в гарнізонні солдати була різким службовим пониженням для людини зі столиці. 

 Відомо, що російське посольство Ф.А. Головіна, поверталося з Китаю в 1689 р., було врятовано від нападу бурят загоном Селенгинский служивих людей, яким командував засланий в 1673 р. «на вічне життя» колишній гетьман України Дем'ян Многогрішний. Раніше він був офіційно визнаний ворогом Росії, але потім на засланні вірно служив їй, лякаючи монголів і бурят СВОЇМИ набігами ВО чолі козацького загону (452, 137; 655,25; 644, S7-ss). Традиція «корисною» для казни і вітчизни заслання в Сибір як форми державного освоєння сибірських земель була продовжена і в XVIII в. 

 Вельми оригінально вчинили з «чорним арапом» Абрамом Ганнібалом. Його посилання на вимогу А.Д. Меншикова навесні 1727 в Військової колегії оформили як екстрену відрядження в Казань. Опуда Ганнібала негайно відправили до Тобольська і далі в Селенгинск, на кордон з Китаєм. «Відрядження» затягнулася до 1728 р., потім його заарештували, позбавили гвардійського мундира і записали в майори Тобольського гарнізону. І лише в 1731 р. набрав чинності при Ганні Іванівні Б.Х. Мініх зумів «витягнути» Ганнібала з Сибіру і влаштував його в Ревелі. У сім'ї АС. Пушкіна пам'ятали цілком правдоподібну легенду про те, що всі ізрствованіе імператриці Анни Іванівни Ганнібал прожив в постійному страху, щохвилини очікуючи посланців з Таємної канцелярії, готових відправити його на чергову «відрядження» (429, 5S-73). 

 Семен Маврин, постраждалий в 1727 р. разом з Ганнібалом, був попросту, без всяких пояснень посланий до Сибіру «до справ»: «За указом Його І.В. велено вислати брегадіра Семена Мавріна в Сибір до справ, втрі дні, щоб поїхати з Москви. Сей указ Його І.В. чув і підписом своїм рукою в три дні з Москви виїхати. Сього 1727 року 5 червня дня. Бригадир Семен Маврин »(70s, 2ТП. Відірватися від« сибірських справ »Мавріну вдалося тільки в 1742 р. Але все ж основна маса« чудових осіб »відправлялася в Сибирь не на службу, а на життя, нерідко з сім'ями і слугами. Деяких же очікувала в'язниця в якому-небудь далекому острозі. 

 Зазвичай знатних засланців перевозили під конвоєм, хоча і не з партіями засланців і каторжан. Н. Б. Долгорукова описує, як всю сім'ю Долгоруких зі слугами везли до Касимова в їх каретах, а потім перевантажили на спеціальне судно, яке дійшло до Солікамська, де арештантів посадили на підводи і так доставили до Тобольська <та, so-ss). Щоб дістатися до місця заслання - Вологди, Ернсту Миниху знадобилося 20 підвод (264, iss9). Зазвичай ні кількість речей, ні число слуг влади не обмежували. Перед дорогою командир конвою отримував спеціальну інструкцію про те, як везти засланців. Робити це належало «за твердим караулом, з обережністю, таємно, щоб вони, колодники, не могли піти і нікого до них не допу-щат'», чорнила і паперу не давати, розмовляти забороняти. Наприкінці XVII в. пристав, який супроводжував засланців, отримував наказну грамоту про те, як везти і містити арештантів, а також «проїжджу грамоту з прочетом» д ля воєвод і начальників по шляху, які повинні були давати йому коней і не чинити в дорозі перешкод. Пізніше роль наказний грамоти виконував іменний указ на ім'я старшого командира або губернатора. Природно, що всі довгі місяці пут засланці не знали, куца їх везуг. Як описує свій хресний шлях Михайло Аврамов, після вироку 1738 його в Петербурзі «по-садячи в сани, повезли, а куди не сказали і привезли до Москви, і, держав у Москві кілька днів і не давши йому взяти з двору ні сукні , ні грошей, повезли далі, а куди не сказали і нарешті, привезли в Охотськ »ms, mi). 

 Зазвичай, вирішуючи долю засланців, відправляючи їх по бездоріжжю в глухі місця, влада не вважалися ні з часом року, ні з погодою, ні зі здоров'ям засланців. Всім відомо яскравий опис дорожніх мук, дане протопопом Аввакумом в його листах. В1690 р. Василя Голіцина з родиною заслали в Яренск. Як писав його пристав стольник Павло Скрябін, їх потяг рухався в кінці листопада в Яренск «з великою нуждою, прочищаючи знову дорогу в яких местех наперед цього ніхто тою дорогою не езжівал верст по п'яти і по шти вдень, а в багатьох ... местех через річки і через струмки йшли пеши, а сани на собі тягали. І не доїжджаючи ... Тотьми затри версти, спустилися на річку Сухону і, не доїхавши до Тотьми міста за версту, болчкі (ЕКІ пажі. -? А.) з княгинями і з дітьми, і з Жонка в воду все обломилися, насилу з води витягали. І від того вони лежали в безпам'ятстві багато час », а невістка В.В. Голіцина в Тсп'ме народила мертву дитину (623-3,9 ц. 

 Також «без пам'яті» були жінки сім'ї А.Г. Долгорукого, яку восени 1730 через гори, річки везли до Березова. Про це докладно пише Н.Б. Долгорукова. Заслані знаходилися в дорозі місяцями, а відправлений з Петербурга на початку 1741 М.Г. Головкін добирався до місця заслання майже два роки 'Пізньої осені 1744 були вивезені з Раннен-Бурга на північ члени Брауншвейгской прізвища, в тому числі малі діти і хворі жінки. Через бруду, дощів і снігопадів їхати було майже неможливо, від холодів страждали не тільки засланці, а й охорона. Однак Петербург був непохитний: незважаючи ні на що в'язнів, належало відправити на Соловки. Тільки в Холмогорах Єлизавета Петрівна скасувала цей указ і наказала залишити сімейство поваленого імператора в порожньому архієрейському будинку (4io, 94-123). У 1764 р. в страшну весняне бездоріжжя з Москви до Архангельська повезли Арсенія Мацієвича. Дорога тривала місяць. Коли ж через три роки його везли взимку в Москву, то «хорт їзда» дозволила доставити злочинця всього за 8 днів (597,433). В одних випадках засланим дозволяли зібрати якісь речі, взяти гроші, в інших - відправляли без будь-якої підготовки, що було для засланця тяжким випробуванням. Таким собі символом нещастя, що вибухнула над головою світського, знатного людини, стала Нагольна овчинно шуба, без якої їздити по російських дорогах, жити в сирому каземате.ілі серед сибірських снігів було важко. Багатьом сучасникам, що бачили засланців, це грубе одіяння відразу ж впадало в очі. У такій шубі бачили повернувся з Сибіру Мініха, рваний кожушок підкреслював для друзів Миколи Новікова гнітючі зміни, що сталися в його зовнішності за роки сидіння в Шліссельбург. За 2 рубля 45 копійок на базарі була куплена подібна ж шуба для Арсенія Мацієвича (591,548). 

 З Москви до Тобольська засланців зазвичай супроводжували гвардійські офіцери і солдати. Н.Б. Долгорукова згадує, що в Тобольську гвардійський офіцер передав засланців іншому, вже місцевим конвою, «і здавали нас з рук на руки, як арештантів». На прощання «плакав дуже при розставанні офіцер і говорив:" Тепер-то ви натерпиться всякого горя, це люди надзвичайні, вони з вами будуть надходити, як з підлими, нікакова поблажливості від них не буде ". І так ми всі плакали, ніби з сродники розлучалися, принаймні звикли до нього: як не зле було, та він нас знав в благополуччі, так кілька совісно було йому суворо з нами чинити ». Це дуже важливе зауваження - гвардійський офіцер вважався «Своїм», він був «підгодовані». Для нової ж, сибірської, охорони петербурзькі знаменитості були вже просто засланцями, хоча і багатими. Але життя є життя, і засланцем потрібно було шукати спільну мову і з тими, на кого вони вчора б і не глянули. Долгорукова описує, як їй доводилося, можна сказати, прикриваючи носик батистовою хусточкою, мати справу з «мужланів»: «примушений новому командиру покорятца, всі способи шукали, як би його приголубити, не могли знайти, та в кому і знайти? Дай Бог і горе терпіти, та з розумною людиною; який цей дурний офіцер був з селян, та заслужив чин капітанською.

 Невизначений за вироком точно адресу посилання («Заслати в далекі сибірські городи» або «Заслати в найдальші городи») уточнювався адміністрацією сибірського губернатора Обер-церемоніймейстер Санті бьі відправлений у Сибір з вироком: «Заслати з Москви на заслання під міцним КАРАРА до Тобольська, а з Тобольська-в дальню сибірську фортеця негайно ». У Тобольську такою фортецею призначили Якутськ <'705. 276,281; 648, 25). Але всє ЖЄ ПО НАСТІЛЬКИ НЄОПрЄДЄЛЄННОМу адресою Найчастіше ВСЄГО ВЄЗЛІ «підлих» злочинців. Людям відомим, знатним зазвичай визначали досить точну адресу і заздалегідь готували для них місце. Природно, що тяжкість посилання як покарання знаходилася в прямій залежності від відстані, яку відділяло місце поселення від столиць. У кращому становищі виявлялися злочинці, заслані в європейські міста. Але й тут була різниця. Посилання у великі міста Європейської частини (Ярославль, Архангельськ) була справжнім курортом для політичного злочинця, на відміну від посилання в віддалені, глухі місця, начебто Солігаліча або Пусгозерска Сибірський царевич Василь жив в Архангельську (1718), П.П. Шафіров - в Новгороді (1723), Е.І. Мініх - у Вологді (1742), Лесгок - в Угличі, а потім у Великому Устюзі (1745). Міг вважати себе щасливцем Е.І. Бірон, якого в 1742 р. перевели з Сибіру в Ярославль, де він прожив у хорошому кліматі 20 років. 

 У гірше становище потрапляли заслані в Колу, Пустозерск, Кизляр, але найбільше страждали ті, кого відправляли за вироком: «заслати в найдальші сибірські городи ». Де знаходилися ці «найдальші городи», часом не знав ніхто, не тільки в Академії де сіанс, але і в Сибірської губернської канцелярії в Тобольську. У 1741 р. герцога Бірона і його братів Карла і Густава вирішили заслати в «найдальші городи»: Карла в Колимский острог Якутського повіту, а Густава - Якутського ж повіту в Ярманг. Хто з уряду Анни Леопольдівни придумав цей Ярманг - невідомо. Але голова заболіла у сибірського губернатора, який 30 листопада 1741 повідомляв у Петербург, що «про вишепомянутих Колимському острозі, та Ярманге, куди зазначених арештантів послати велено, звістки в Сибірської губернської канцелярії немає, крім наявної ландкарті, по якій отої зимарки знайдені - Нижня Колимське, Середнє Колимське, да Верхнє Колимське ж, котория є по мірі (ізмеренію. - Е А.) тієї карти в відстані від Якутська: Нижній у дво тисячах верстах, Середній - в тисячу п'ятсот п'ятдесяти, Верхній - в тисячі вісь- Місті п'ятдесят верст. АотТобольска до Якутська мається 5154 версти ». 

 Далі з'ясувалося, що «острожка Ярманга на тій карті не означено і таких людей, хто б те місце знав, в Тобольську немає. Токмо уведав, чрез прібившаго з Охотська козака, який про оні острожки чув, що з оних острожков називається Нижній Колимский острог Ярмангою, тому що в той острог буває з'їзд », мабуть, маючи на увазі« Ярман-ку »- ярмарок (462,219 -220). Уточнити все, що стосується «Колимської Ярман-ки», братам Бірона не вдалося - саме в цей момент до влади прийшла Єлизавета Петрівна і призначила Бірона нове місце заслання-Ярославль, де вони і провели довгі роки. Що таке Ярманг, добре дізнався в 1744 р. інший засланець, М.Г. Головкін, який там і помер ом, 221). 

 Заслані, яких залишили якщо не в сибірській столиці Тобольську, то у великих містах (Томську, Енисейске, Якутську, Охотську), виявлялися більш вдалим тих, кого відвозили «на край світу» - у маленькі зимарки і остроги, начебто Жиганська, Нижньоколимського, Сургута, Усть-Вілюйська. Але й тут умови посилання були різні. Щасливцем вважав себе той, кого послали не в Нижньоколимського у самого Північного Льодовитого океану, а в Среднеколимськ, тобто ближче до центру Сибіру. Тільки з Петербурга здавалося неважливим, куди послати Генріха Фіка: в Зашівенск або вжи-ганського, а потім перевести його з Жиганська в Средневілюйское або в Верх-НЄВІЛЮЙСКОЄ зимовище (648,26; 310,26-27). ДЛЯ засланців ЖЄ всє це було ОЧЄНБ важливо, від місця заслання часто залежало її життя. 

 Так, граф Санті сім років провів у кайданах у темниці Якутського острогу, а потім його відвезли в верхоленскіх зимовище. У 1734 р. сибірський віцегубернатор Ситін дозволив йому переселитися до Іркутська, де італієць жив 

 Березів XVIII в. 

 цілком стерпно, навіть одружився на дочці місцевого падаючого. Однак тихе життя в облаштованому для Сибіру місті тривала недовго, і з Петербурга прийшов указ вислати Санті в Усгь-Вілюйський острог, під «міцний караул». Це означало, що солдати не спускали очей з злочинця, не дозволяли йому нікуди вийти з будинку. Усть-Вшпойск не такий знаменитий, як Березів, в якому слбивалі посилання і померли АТ. Меншиков, князі Довгорукі, А.І. Остерман. Б.Х. Мініх став наступником углічан і Бірона в Пелим. 

 Чому із сотні не менше глухих і віддалених місць Сибіру для посилання «колишніх» призначалися саме ці місто ки, ясно не завжди. Березів виявився зручний тим, що в острозі, переробленому з чоловічого монастиря, стояв великий будинок, були лазня і кухня. Тут можна було селити цілі сім'ї засланців З численними слугами (471,62-63). З тієї ж причини сім'ю С.Г. Долгорукого в 1730 р. заслали до фортеці Ранненбург, куди потім, в 1744 р., вивезли Брауншвейгское сімейство. У таких місцях вже склалися перевірені часом умови для утримання злочинців і для стерпним життя охорони. Втім, припустимо і інше пояснення: посилання саме в Березів стала номінальною, була підкресленою формою офіційної помсти: Меншикова заслали до Березова Долгорукие, потім їх самих відправила на місце Меншикова імператриця Анна. Потім у Березові виявився А.І. Остерман-організатор посилання Меншикова і один з суддів над 

 Долгорукими. Може бути, так реалізовували мотив офіційної помсти. Здається, що з тих же мотивів був засланий в 1742 р. і Мініх. 9 листопада 1740 він не тільки підступно повалив Бірона, але сам склав креслення будинку в Пелим для колишнього регента, куди Бірона навесні 1741 і відправили. Що прийшла до влади Єлизавета Петрівна наказала повернути Бірона до Європи, а Мініха, навпаки, поселити в тому самому будинку, який він дбайливо приготував для Бірона (462, iso). Примітно, що чомусь саме Якутськ протягом десятиліть був місцем заслання української еліти - гетьманів і старшини, починаючи з Дем'яна Многогрішного у 1673 р. і кінчаючи Войнаровським в 1718 р. / ш, 92). 

 Коли Березів або інші, йому подібні «популярні» місця посилання виявилися зайняті, вибір міста або зимарки для посилання залежав від випадковості - головне, вважала влада, щоб злочинці жили подалі від центру, а також один від одного, та й не могли втекти. У призначенні тих чи інших сибірських міст для поселення засланців не було ніякої системи. Коли складалися «Розписи ково в які сибірські міста заслати», то місця заслання визначалися навмання: проти списку міст, надісланих з Сибірського наказу юти губернії, ставилися прізвища засланців: ім'ярек-«в То-болеск ...», ім'ярек - «в Томській ... »,« в Єнісейської ... в Мангезею ... в Кузнецької ... в Наримський ... »- і т.д. Словом, прав Н Д. Сергіївський, який писав, що «нескінченний список міст і місць, куди прямували засланці» в XVII в. (673,230). Але в XVIII в. цей список став ще бесконечнее. 

 Зазвичай прибулих до місця заслання, залежно від міри покарання, укладали в міській острог, влаштовували в порожніх будинках обивателів або будували д ля них нове житло, яке виглядало як в'язниця. Для засланого в Пусгозерск протопопа Авакума і його подільників в 1669 р. було наказано побудувати «в'язницю міцну і обгородити тином гострим вдліну і поперег десяти сажнів, а в тину поставити 4 хати колодником сидіти і між хат перегородити тином ж (в іншому місці це називається« перегородили ». - Є. А.), та сотникові й сгрелцом для караулу хату» (1S2, 6). У вигляді такого ж табору-острогу будували в'язниці і в XVIII в. Наприкінці грудня 1740 в Пелим був терміново посланий гвардійський офіцер, щоб звести узіліще дня засланого туди Е.І. Бірона з сім'єю. За описом і малюнку, зробленому, як сказано вище, особисто Минихом, видно, що для Бірона зводили маленький острог: «Поблизу того міста Пелині (так!) зробити з даного тут малюнку навмисне хороми, а навколо оних обгородити острогом високими і міцними палісади з брусів, які проігліть, як водиться (тобто нагорі вбити загострені залізяки. - Є. А.), і щоб кожна того острогу стіна була по 100 сажнів, а ворота одні, і по кутах для каральних солдат зробити будки, а хороми б були побудовані в середині онаго острогу, а для життя вартовим офіцерам і солдатам перед тим острогом біля воріт побудувати особливі покої ». З донесення виконував цю роботу підпоручика Шкота випливає, що навколо палісаду був ще викопаний рів (462, ж-од. 

 На утримання засланців скарбницею відпускалися гроші, яких, як правило, не вистачало - занадто дорогий було життя в Сибіру, та й з охороною доводилося ділитися. Для поселених «на життя» або «в ріллю» гроші і хліб відпускали тільки до тих пір, «поки вони учнут хліб пахати на себе» (644,75). Бувало так, що відпускаються казенні гроші цілком залишалася в кишенях охоронців, за що вони дозволяли засланим витрачати без обмежень свої особисті гроші, влаштовуватися з мінімальним, хоча і забороненим інструкціями, комфортом. А гроші у більшості заможних засланців водилися. Жінки мали при собі дорогі прикраси, які можна було продати. Те, що при виїзді з Ранненбургау Меншем-кових відібрали абсолютно все, можна розцінити як свідоме приниження російського Креза. Так вчинили в 1732 р. і з сім'єю А. Г.Долгорукого, коли до Березова послали солдата Івана Рагозіна «для відібрання у князя Олексія Долгорукова з дітьми алмазних, золотих і срібних речей і у зруйнованій (тобто Катерини Довгорукої - нареченої Петра II. - Є. А.) ... Петра втораго патрети »(275,46-47; ш, 2). Бірона при від'їзді до Сибіру навесні 1741 позбавили всіх золотих речей і годин, а срібний сервіз обміняли на «рівноцінний» олов'яний, але грошей у колишнього регента все ж не чіпали (462,212). Гроші засланим були дуже потрібні. Доводилося за свій рахунок ремонтувати або упорядковувати убоге казенне житло, піклуватися про прожиток, що було нелегко, - торжков та ринків в цих забутих Богом місцях не водилося. 

 Самою вільної вважалася посилання на Камчатку: тікати звідти засланцем, як думали в Петербурзі, було нікуди. Засилати туди почали з 1743-1744 рр.., Коли на Камчатку отруїли учасників змови камер-лакея Турчанінова. Втім, відомо, що раніше, в 1740 р., до посиланням на Камчатку засудили Івана Суду - конфідента А. П. Волинського, але він, здається, до Камчатки не добрався і був помилуваний відразу ж після смерті Анни Іванівни (304, 163) . Заслані в Большерецького та інших місцях Камчатки жили досить вільно, вони займалися торгівлею, вчителювали в сім'ях офіцерів гарнізону. До початку 1770-х рр.. на Камчатці зібралися люди, замішані в основних політичних злочинах XVIII в. За одним столом туг умощувалися учасники змови 1742 Олександр Турчанинов, Петро Івашкін, Іван Сновидів, пізніше до них приєдналися змовники 1762 Семен Гур'єв, Петро Хрущов, а потім і змовник 1754 знаменитий Іоасаф Батурин. Ще через кілька років сюди приїхав полонений угорець - учасник польського опору М.А. Беньовському (мі, 527). Він-то і організував в 1771 р. захоплення корабля, на якому група засланців бігла до Європи. Ця скандальна історія змінила перш настільки безтурботне ставлення влади до далекої камчатської посиланням. Вони посилили там режим (305,411-438; 647,547). 

 Досить вільно почували себе засланці в Охотську, особливо коли в 1730-ті пг. там влаштувалася Камчатська експедиція Берінга. Їй постійно були потрібні люди, яких і знаходили серед засланих державних злочинців. Якраз тут кілька засланців на чолі з Беньовському влітку 1770 збиралися вечорами і обговорювали плани майбутнього побегас Камчатки (647,533). А.Н. Радищева, поселення в 1793 р. в Ілімську, охороняли унтер-офіцер і два солдати, але він міг здійснювати далекі прогулянки по горах і луках, атакож збирати колекції та гербарії, вчити дітей, користувати як лікар місцевих жителів. Йому навіть дозволили одружитися на сестрі 

 Своєї покійної дружини (130, ПЗ). 

 Але так привільно жилося не всім засланцем. У важкому ув'язненні перебував в Жиганськ в 1735-1740 рр.. князь АА.Черкасскій. Його тримали у в'язниці «на самому міцному арешт», не даючи розмовляти навіть зі священиком, що зазвичай дозволялося найстрашнішим лиходіям і вбивцям ГСР.: 655, 13; 648,32). Близько восьми років просидів скутим у в'язниці Тобольська Іван Темірязев. Інструкції 1742 про А І. Остерманн в Березові і Минихе в Пелим вимагали від охорони тримати злочинців в ув'язненні «безвихідно» і відводити тільки в церкву, де дивитися, щоб ніхто з місцевих з ними не розмовляв (зю, 40,97, пз >. Кілька перших років на засланні в Ярманге М. Г. Головкін і його дружині дозволяли виходити тільки в церкву, а у справах засланець ходив в компанії з двома конвоїрами (163,227-228). особливо суворо покарали Санта, засланого в Усть-Вілюйський острог під «міцний караул», до нього не підпускали навіть його слугу. заслали в Углич Лесгоку дозволяли гуляти тільки по кімнаті, в якій він сидів, але при цьому забороняли 

 Підходити до вікон (763, 230). 

 Якщо не було якихось особливих розпоряджень про «міцному» змісті (тобто у в'язниці або безвихідно з покоїв, під караулом), то через кілька місяців або років засланці отримували деякі свободи. Їм дозволяли виходити з осгрога або з дому спочатку з конвоєм, а потім і без нього, бувати в гостях у місцевих жителів, мати книги, займатися письменництвом, науковими дослідами, вести господарство, виїжджати на рибалку і охслу. Важливо було мати в столиці впливових друзів і активних родичів, що могли домогтися деякого полегшення посилання. Дружина С. Г. Долгорукого, зі СЛАН в 1730 р. в Ранненбург, була дочкою П.П. Шафірова і з заслання постійно листувалася з батьком і з своїми сестрами, які надсилали Долгоруким речі, гроші, книги, ліки, а коли Долгорукий захворів, то домоглися посилки в Ранненбург столичного лікаря ш, 468). 

 Практично усі послаблення засланим робилися по юлє Петербурга. 29 листопада 1741 начальник охорони сім'ї Бірона в Пелим Вікентьєв отримав указ щойно вступила на престол Єлизавети Петрівни: «соізволяете вам наказане над ними арешт полегшити таким чином: коли вони похотят з того місця, де їх утримувати велено безвихідно, куди вьщті (од - накож, щоб не долее колом онаго місця двадцять верст), то їх за пристойним чесним наглядом відпускати і в іншому що до задоволення їх належить, у тому їх снабдевать, щоб вони ні в чому потреби не мали, і у запевнення їх сей указ дати їм прочитати »(462, 221). Під час заслання вже в Ярославль Бирону дозволяли двічі на тиждень обідати з жили там брати Карл і Густава (765, 249). 

 Про те, що робилося у засланців, в Петербурзі дізнавалися з регулярних рапортів охорони та місцевої влади, а також з численних самодіяльних доносів. Тому при дворі до дрібниць знали, чим дихали засланці і що сказав за обідом князь Іван князю Олексію. Так було з Долгорукими, котрі жили в 1730-х рр.. в Березові. АІ. Остерман, відомий своєю феноменальною брехливістю і облудою, був запідозрений (навіть на засланні!), Що знову прикидається, на етограз-вмираючим. 6 листопада 1746 Сенат на своєму засіданні «мав міркування» про нього і постановив: поручику Космачева (начальнику охорони. - До А.) повідомити секретно і «в самій швидкості: окреслений Остерман чи ходить сам і, буде ходить, чи давно ходити почав? ». Космачов через сім місяців (швидше листи не доходили) повідомив 23 травня 1747: «вишепісанних колишній граф Остерман ходити почав з 742 року з серпня місяця про милицях, а потім і сам собою до 747 році травня 5

 дня. А травня з 5-го дня захворів грудьми і голову обносили непритомність. А цього травня 22 дні 747 році, по полудні в четвертій годині волею Божою умре »(354, ззо>. Засланців усюди могли підслухати, а стати жертвою донощика було вкрай небезпечно. Княгиня Дашкова, зупиняючись по дорозі на заслання на ночівлю, наказувала своїм людям заглядати в погріб - «чи не сховався там лазутчик Архарова для підслуховування наших розмов» Азя, №). 

 Особливо слід сказати про охорону. Раніше, в XVII ст., Знатних засланців в «далекі села» або «віддалені городи» відправляли «за пріставех». Приставом ж, тобто начальником конвою, а потім охорони на місці посилання, зазвичай призначали стольника, якому підпорядковувався загін стрільців. У XVIII в. функції пристава виконував офіцер гвардії. Майбутня далека коман ження зазвичай мало радувала служивого людини. Граф Гордт, що потрапив у Петропавловську фортецю наприкінці 1750-х рр.., Пише, що офіцер, який доставив його у фортецю, перш такий жвавий і балакучий, став раптом сумний і на його співчутливий питання «щиросердно зізнався ... що, судячи за всіма ознаками, доля моя повинна зважитися Секретна посилання в Сибір і що за звичаєм стража, відряджають до ув'язнених, повинна слідувати за ними і разом з ними жити серед мороку і злиднів ». 

 Питання це не зовсім ясний. З одного боку, відомо, що в Тобольську або за місцем заслання столична охорона передавала засланців місцевій владі і далі вони слідували з охороною з сибірських полків і військових команд (зю, зо). Але, з іншого боку, збереглися відомості, що в 1741 р. гвардійському капітан-поручику Петру Вікентьева із загоном в 72 людини належало не тільки відвезти Е.І. Бірона і його сім'ю в Пелим, але і жити з ним там «до указу» (462,2 Із). Охорона терпіла нужду і тяготи посилання разом з засланцями. Начальник охорони Санта в Усть-Вілюйську Підпрапорщик Вельський повідомляв в 1738 р. начальству про жахливі умови їх життя: «Ажівем ми - він, Санш, я і вартові солдати в самому безлюдному краю, а житла і будови ніякого там немає, крім однієї холодної юрги , та й та стара, а знаходимося з ним, Санта, під усезвичайно нужді: грубки у нас немає і в зимовий холодний час ледве-ледве залишаємося живі від жорстокого холоду, хлібів ніде спекти, а без печеного хліба перетерплюємо великий голод і годуємо ми Сантою , і самі їмо бовтанку, розводимо борошно на воді, через що всі солдати хворі і містити караул ніким. А колодник Сантою вельми дряхл і завжди в хвороби знаходиться, так що з місця не встає і ходити не може ». Звільнила Санті лише імператриця Єлизавета в 1742 р. pos, 273-284). 

 Чи не легше доводилося і охорони засланців за різними ведмежим кутах Європейської Росії. Начальник охорони стариці Олени, колишньої цариці Євдокії, в 1720 р. скаржився на важкі умови життя взимку в Староладожскій монастирі, де ніде було сховатися від холоду (ззо, 29). Про майора гвардії Гур'єві, начальнику охоронної команди в Холмогорах (там містили брауншвейгського прізвище), в 1745 р. повідомлялося, що він «впав в меланхолію» і не оговтався від неї навіть тоді, коли до нього приїхали дружина і дочки. Його наступник секунд-майор Виндомскій завалив вищестоящі влади проханнями про відставку, посилаючись на іпохондрію, меланхолію, подагру, хірагру, майже повне позбавлення розуму та інші хвороби. І його зрозуміти можна, адже він охороняв Брауншвейгское сімейство 18 леті <4іо, т, зоз). Так що не дарма симпатичного графу Гордту молодого караульного офіцера охопила тривога-йому зовсім не хотілося вирушати з Петербурга навіть зі знатним в'язнем на Соловки, в Пусгозерск або у Великий Успог, а тим бо- леї до Сибіру. Втім, повернувшись з канцелярії, офіцер сказав Гордту, що «просив про заміну його іншою особою, оскільки збирався незабаром одружитися. Але це була хитрість, до якої він вдався, як і багато інших, щоб позбутися від поїздки в Сибір: государиня раз назавжди заборонила посипати з арештантами офіцерів і солдатів одружених або мають намір вступити в шлюб, бо не бажала тим заподіювати розлади в сім'ях, ні затримувати множення населення у своїх володіннях. З цієї причини в канцелярії обіцяно було змінити мого провідника »(219,305-306). Подібний указ мені наші не вдалося - можливо, спритний офіцер знайшов інший спосіб звільнитися від майбутньої тяжкій відрядження, а Гордту збрехав. 

 Життя засланців залежала від різних обставин. Виділимо кілька найважливіших. По-перше, багато що визначав вирок, в якому було сказано про місце заслання і режимі утримання засланців. А градація, як відомо, була широкою - від вільного життя в Тобольську до «тісного» тюремного ув'язнення в заполярному острозі. По-друге, для засланців виявлялося важливим, як складалися їхні стосунки з охороною і місцевою владою. Одні засланці вміли ласками та подарунками «пом'якшити» начальників охорони, воєвод і комендантів, інші ж сварилися з ними, страждали від причіпок, самодурства і свавілля Підчас розбіжність характерів, нелагідність робили життя засланців важким випробуванням. Місцева влада та охорона могли при бажанні влаштувати своїм підопічним подобу пекла на землі. До того ж постійні образи простих солдатів і незнатних офіцерів були особливо болісні для колись впливових людей, перед якими раніше все тремтіли та принижувалися. Коли козачий урядник відібрав весь улов риби у засланця М. Г. Головкіна, то той спересердя сказав: «Якби ти в Петербурзі наважився зробити мені що-небудь подібне як ти мене образив, то я зацькував би тебе собаками». Але потім, охолонувши, граф запросив нахабу в свою хатину на випивку: з вовками жити-по-вовчому вьпь! (764, 229). 

 АД Меншиков відразу ж налагодив добрі стосунки з начальником охорони в Ранненбург капітаном Пирскім і дарував йому багаті подарунки. За цей Пирскій надавав Меншикову більше свободи, ніж належало за інструкцією. Також поводився з начальником охорони капітаном м'ясному-вим і князь С.Г. Долгорукий, оселений в Ранненбург після Меншиков-ва. В1730 р. м'ясному отримав від засланця вельможі розкішну шпагу, тканини, гроші й ін Всупереч заборонам м'ясному дозволяв засланим вести велике листування, виходити з фортеці і взагалі відчувати себе як вдома Але потім в'язні і охоронці почали сваритися, хтось в столицю по спав донос, відкрилося розслідування, і це призвело в кінцевому рахунку до посилення режиму (407,459-471). 

 Герцог Бірон, опинившись на засланні в Ярославлі, страждав від самодурства воєводи і особливо воеводші Бобрищеви-Пушкіної, якось особливо його Притісняй. Вона, як в 1743 р. писав у своїх чолобитних імператриці Єлизаветі вчора ще страшний правитель Росії, «хоче мене і моє прізвище трощити, мучити і докучати». Чи не менше неприємностей Бірона доставляв офіцер охорони: «Через вісім років примушені ми були від сього людини стільки розтрощення зазнавати, що мало днів таких проходило, в які б очі наші від сліз обсихаючих. По-перше, без всякої причини кричить на нас і вимовляє нам найжорстокішими і грубими словами. Потім не можемо слова проти своїх небагатьох служителів сказати-негайно заступається він у той і захищає їх ... Коли йому, офіцерові завгодно, тоді випускає нас прогулюватися, а в протчем засаджує нас, як самих розбійників і вбивць »(128-2, 527, 533, 536-537). Між ТЄМ ІЗ ВСЄХ засланців XVIII В. Бірон був влаштований в Ярославлі краще за всіх. Імператриця Єлизавета призначила йому гарний зміст, на заслання привезли бібліотеку, меблі, мисливських собак, екіпажі, рушниці, привели коней. Бірон міг гуляти містом, приймати гостей. Верхи йому дозволялося від'їжджати від Ярославля на 20 Версії Про такі умови більшість знатних засланців могли тільки мріяти. Але у Бірона були постійні сварки з адміністрацією і охороною. Особливо посилилися ці сварки в 1749 р., коли, не витримавши тиранії батька, з дому Бірона до Бобрищеви-Пушкіної таємно бігла дочка герцога Гедвига-Єлизавета, яку воеводіха переправила до двору імператриці ті, 548). 

 Іншою була обстановка в Устюге Великому, де з 1753 по 1762 сидів Лесток. Він жив з дружиною бідно, але весело, подружився зі своїм приставом. Пристав приводив до знатного в'язневі гостей, вони грали в карти, і Лесток навіть вигравав собі на життя якісь гроші (763,232). Відмінності втом, як жили Бірон і Лесток, пояснюються багато в чому різними характерами цих людей. Пихатий і примхливий Бірон напевно не міг знайти спільної мови з будь охороною, тоді як веселий, безжурний гульвіса Лесток викликав у людей симпатію. Тим часом хороші відносини з приставом, охороною полегшували в'язневі сумну життя в забутому Богом місці. Начальник охорони міг одним лише педантичним виконанням інструкції зробити це життя для злочинців нестерпним. Той офіцер, командир конвою, що так не сподобався своїм зовнішнім виглядом і звичками молоденької княжні Довгорукої, виявився згодом вельми ліберальним охоронцем і доброю людиною. Це був капітан Іван Міхалевський, вислужитися в офіцери з простих драгунів. Доставивши Долгоруких до Березова, він охороняв їх до 1735 Міхалевський зблизився з засланцями, робив їм різні поблажки. До цього його спонукали обставини. Як начальнику охорони, відповідальному за життя і здоров'я засланців, йому можна поспівчувати: Долгорукие жили недружно, постійно сварилися і билися. Міхалевський побоювався, як би родичі, скупчені в замкнутому просторі острогу, не повбивали один одного. Йому доводилося постійно розбирати свари князів і княжен, складати протоколи про побої-а раптом хто-небудь від них буде убитий, а запитають адже з нього, начальника охорони! Тому Міхалевський, щоб розрядити обстановку в острозі, всупереч інструкції став випускати Долгоруких в місто. 

 Вольності, які давав Міхалевський засланцем, принесли йому в кінцевому рахунку нещастя: за порушення інструкцій його судили і засудили спочатку до розстрілу, а потім до заслання в Оренбург «в найтяжчу роботу вічно». Звільнили Міхалевська від каторги за Єлизавети Петрівни, але він залишився без прожитку, чину і не доля - присяжну посаду належало дотримуватися незалежно від правителя! (Зю, bs-щ. У 1746 р. був заарештований капітан Ракусовскій, на якого донесли в «слабкому змісті» державних злочинців-людей з почту Брауншвейзького сімейства, залишених у Ранненбург. Він звинувачувався в тому, що, будучи «при арештантах на караулі головним командиром, слабо містив і мав з ними, яко з неподозрітельнимі людьми, дружнє обходження », а також просив когось із засланців стати хрещеним його новонародженого сина За всі ці проступки капітан був розжалуваний до поручика і відправлений на службу в гарнізонні військ (410,314). 

 Привезений навесні 1812 р. в Нижній Новгород М.М. Сперанський жив на кваргаре вільно, без охорони. Одного разу разом з відставним обер-прокурором АА Столипіним він прогулювався містом. Місцева поліція помітила, що Сперанський зі своїм супутником «більш ходили між чорним народом і нібито Сперанський потайним чином бував у трактирах і питних будинках». У відповідь на донесення нижегородського губернатора міністр поліції передав найвищу волю: стежити за Сперанським і вжити всі старання, щоб «проникнути мету і причини звернення його між простим народом». Незабаром Сперанського вислали до Пермі, де колись впливовий сановник піддався новим грубим утисків і принижень. 10 жовтня 1812 Сперанський скаржився Олександру I: «Прибувши до Пермі я силкувався, по можливості, звикати до жахів сього перебування. Тим часом, тутешнє начальство визнало за благо оточити мене не непримітним наглядом, якого, ймовірно, від нього вимагали, але самим явним поліцейським доглядом, мало різним від утримання під вартою. Пристави і квартальні кожен майже годину відвідують будинок, де я живу і бажали б, я думаю, чути моє дихання, не знаючи більше, що доносити ». У листі ж міністру поліції він писав: «Я не нарікаю на губернатора і впевнений, що він чинить сим чином не по злобі і не з вислуги, але єдино по неправильному поняттю про властивість мого сюди видалення. Від вас, шановний пане, залежить визначити се точніше ». Після цього пермському губернатору було зазначено, щоб «найвища воля була ісполняеми не далі меж, нею призначених ... і щоб взагалі нагляд за їх вчинками був самий непримітний і обережний »(706, 77-79,82-85). 

 Всупереч суворим приписами зі столиці джерелом пільг для засланців ставали крім начальника охорони та місцеві чиновники - воєводи, коменданти. Вони, живучи поряд з засланцями, як і охорона, зближувалися з в'язнями. Воєводам і комендантам сибірських містечок - дрібним служивим людям-лестило близьке знайомство зі знаменитостями, яких в Петербурзі вони могли бачити тільки у вікні карети. Тут, у глухому сибірському кутку, такі люди опинялися в повній владі воєводи. Кожен з провінційних воєвод міг повторити слова воєводи Березова XVII в. князя О. І. Щербатова: «Я тут не Москва чи що?» Воєвода, його дружина починали ходити в гості до в'язнів острогу, приймати їх у себе, здійснювати разом прогулянки, їздити на полювання. Охорона, також залежна в своєму житті від місцевого начальства, дивилася на ці вольності крізь пальці (зю, 86). Крім того, різні пільги, як відомо, купувалися подарунками і грошима - влада скрізь була продажною. Радищев, наприклад, навіть скаржився іркутському губернатору на постійні вимагання Ілімськ чиновників, які були переконані, що колишній начальник Петербурзької митниці присланий в Ілімськ не за те, що він «бунтівник гірше Пугачова» і автор крамольного «Подорожі», а за банальні хабарі і привіз товстий гаманець азо, щ. 

 Не завжди дружба з чиновниками закінчувалася добром. Так сталося з Єгором Столетовим, який посварився за святковим столом з комісаром Нерчинских заводів Тимофієм Бурцова і поплатився за сказані в сварці необережні слова своєї ГОЛОВОЮ (659, 5-7). Так сталося і з сім'єю Долгоруких, а також адміністрацією Березова, на яких з помсти доніс Осип Тишин. В1750 р. почався розшук над місцевими начальниками з Нарима про «слабкому змісті» арештанта Івана Мошкова, а в 1770 р. розслідувалася справа про пільги, які давала охорона в Березові засланого Якову Гонтковскому. До таких розшуків залучали десятки людей, а винних у послабленні офіцерів, солдатів і чиновників строго карали (471, 65-66,70; 310, 19,36-40,88, 95). 

 Сибірські історики стверджують, що, завдяки освіченим засланцем, в сільському господарстві диких сибірських та інших куточків відбулися доброчинні зміни. Князь В.В. Голіцин у Пінеге, а барон Менгден в Нижньоколимського розводили коней (655,18; 451,397). М.Г. Головкін, забувши про свої подагру і хірагру, які мучили його всю дорогу, зайнявся рибальством в заполярному Ярманге І досяг у цьому великих успіхів (655,16; 764,228). Деякі засланці, що мали практичну жилку, займалися навіть комерцією. Колишній віце-президент Комерц-колегії Генріх Фік не залишив знайомого справи і в Сибіру. Він залучив до торгові операції з тубільцями свою охорону і посилав до Якутська солдатів для продажу купленої ним у тубільців хутра (648,90). Фрейліна Анни Леопольдівни Юлія Менгден разом з кількома іншими придворними нещасних брауншвейгцев просиділа під арештом у Ранненбург з 1744 по 1762 Заслані жили в тяжких умовах, в недобудованому будинку, в холоді і відчайдушно потребували у всьому. Юлія перешивала свої багаті шовкові спідниці в кокошники, і дружина охороняв їх солдата вимінювала в найближчому селі ці вироби на льон і шерсть. Менгден і гувернер принца Антона-Ульріха полковник Гай-мбург чесали, розмотували цю шерсть, а потім Юлія з неї пряла, ткала і в'язала На виготовлені твори рукоділля вони і жили. Коли Гай-мбург постарів, то він став няньчити дитину солдатки, поки та ходила по селах з речами, зробленими Менгден (4іо, 319-320). Сиділа в Устюге Великому зі своїм чоловіком Лесгоком графиня Марія-Аврора сама прала білизну, варила пиво, пекла хліб А63, 232). 

 Успіхами в домоведення та економії особливо прославився Б.Х. Мініх, який провів у Березові двадцять років. Поки його не випускали з острогу, він розводив город на валу, а потім зайнявся скотарством і рільництвом. У нарисі А.С. Зуєва та Н.А. Міненко на основі документів показано, як опальний фельдмаршал зумів провести роки заслання з гідністю, користю і бадьорістю. В одному зі своїх листів він повідомляв братові: «Місце у фортеці болотне, та я вже спосіб знайшов на трьох сторонах (фортечних стін. -? А.), куди сонячні промені падають, маленький город з частими баляси влаштувати. Такий же пастор і Якоб, служитель наш, які дозвіл мають пред ворота виходити, в стан привели, в яких городах ми в літній час сажень і сееніем моціон собі робимо, і самі стільки користі набуваємо, що ми, хоча багато за стужею в досконалий зростання або зрілість не спадає (нагадаю, що Пелим знаходиться за полярним колом. -? А.), при дбайливому розведенні чрез рік тим Перебиваємось ... У наших городах ми в червні, липні і серпні небезпечні від великих нічних морозів. І тому ми, що іноді мерзнути може, рогожами рачительно покриваємо ». 

 Довгими полярними ночами при свічці фельдмаршал перебирав і сортував насіння, в'язав мережі, щоб «гряди від птиці, курей і кішок прикрити», а дружина його, Барбара-Елеонора, сидячи поруч, латала одяг і білизну. У цей час десь за тисячі верст від Березова на схід, вЯрманге графиня Є.І. Головкіна, стомившись від господарських справ, читала вголос книги своєму мужуМ.Г. Головкіну (764,223). Багато справ чекало Мініха і на оборі, де у нього були корови і інша живність. У відсутність пастора він сам вів для домашніх богослужіння. Крім того, Мініх посилав проорал листи імператриці Єлизаветі, Бестужева-Рюміна, складав проекти. Звичайно, ці та багато інших вольності, особливо листування, стали можливі тільки завдяки уподобанням імператриці - адже брати перо в руки засланців зазвичай не дозволяє / 310,114-118; 754,1418-1440; 340,174-185). У 1746 Г. довгі і пишномовні послання Мініха набридли в Петербурзі, і йому заборонили бумагомараніе. Лише в 1749 р. як виняток дозволили висловитися письмово, «тільки за те йому оголосити, щоб він про всім досить одного разу нині написав, бо йому надалі на такия вимоги дозволу дано більше не буде» (4П, 89). 

 І все ж траплялося, що, незважаючи на невслю, деякі засланці навіть у Сибіру зуміли зробити кар'єру, не будучи при цьому офіційно помилувані. Пояснити це можна тим, що в Сибіру постійно потребували фахівцях, чиновниках, з Росії служити туди їхали тільки такі рідкісні фанатики справи, як Вітус Берінг і йому подібні. Засланий в 1727 р. Г.Г. Скорняков-Писарєв просидів у Жиганська зимовище до весни 1731, коли прийшов указ імператриці Анни про нього. В указі не було ні єдиного слова про помилування колишнього обер-прокурора (у всіх пізніших документах він називався «контрольний Скорняков-Писарєв»), але пропонувалося: Скорнякова-Писарєва визначити в Охотськ з тим, «щоб він мав головну команду над тим місцем» . Так, залишаючись формально засланцем, Скорняков отримав величезну владу «командира Охотска», заклав там морський порт, але потім завинив перед государинею - занадто багато при цьому крав і бешкетував. Скорнякова заарештував і посадив у в'язницю колишній його товариш по справі 1727 р., також «контрольний», А.М. Девьер, який в 1739 р. отримав іменний указ про призначення на місце Скорнякова-Писарєва. І тільки 1 грудня 1741 імператриця Єлизавета зазначила: «пропадає в Сибіру Антону Девьеру і Скорнякова-П ісареву провини їх відпустити ТА З ПОСИЛАННЯ звільнити» (645, 444-449; ПО, 44; Детальніше CM. 310,45-63) . 

 В принципі родичі не завжди і знали, що сталося з їх близькими - державними злочинцями. У 1740 р. син засланого до Сибіру А. Яковлєва писав імператриці Ганні: «Батько мій в колишніх годех узятий по невідомому справі в Канцелярію таємних розшукових справ і де є, про те я невідомий. Прошу явити милість і звільнити його з-під арешту »(775,673-674). Слід дивуватися, що караюча десниця розшуку минула сина державного злочинця, зазвичай було дещо інакше. Н.Б. Голікова вважала, що в 1681 р. цар Федір видав спеціальний указ про заслання дружин і дітей разом з засланим головою сім'ї. Від посилання звільнялися тільки дета старше трьох років (212,55-56,50). Однак чи указу такого не було, або він був виданий з якого-небудь окремого випадку, але знатних злочинців кінця XVII - першої чверті XVIII в. зазвичай засилали з усією родиною (В.В. Голіцин, АТ. Меншиков, князі Довгорукі идр.). 

 Причини посилання родичів - у стійких, що йдуть з давніх часів традиціях, коли родичі несли відповідальність за діяння свого родича - державного злочинця. У традиції Росії, як і багатьох інших країн, була недовіра до родичів злочинця. Вони розглядалися як ймовірні співучасники злочину або неізветчі-ки, особливо якщо мова йшла про зраду або втечу за кордон. Їх піддавали допитам і тортурам, і часто їм належало в катівня палаті довести свою лояльність владі і непричетність до злочину. За Петра I до родичів застосовували своєрідне державне заручництва: при невиконанні підданими указів, при їх втечу від служби, робіт, переселень страждали родичі. Так, в 1697 р. Петро розпорядився стягувати штрафи з не з'явилися на государеві роботи жителів Орла і наказав, що якщо вони не платять штрафи, то «у тих веліти імат' дружин і дітей їх і свояків, які з ними живуть в одних будинках і тримати у в'язниці і за караули, покамест ті гроші на них доправлені будуть »(60s, щ. В 1713г. Сенат так змушував російських купців переселитися до Риги:« А дружин їх і дітей, і людей їх тримати за караулом, апожіткі їх запечатав, поставити караул, поки вони [купці] з'являться в Ризі »(27і-з, 284). 

 У першій половині XVIII в. провину з злочинцем поділяли насамперед члени його сім'ї: дружина, дета, рідше - батьки. Решта родичів піддавалися опалі і покаранню тільки в тому випадку, якщо вони були прямими співучасниками злочину. У вироках по найбільших політичних справах XVI I-XVIII ст. зазвичай суворіше інших родичів карали синів, які несли службу з отаамі-злочинцями. Їх могли разом стратити (батько і син Іван та Андрій князі Хованські, 1682 р.), засилати в безстрокові посилання (батько і син князі В.В. і АВ. Голіцини, 1689), садити в тюрьмі (Батько і син Петро та Іван Товсті, 1727 р.), виганяти з гвардії в армію з тими ж чинами (Іван і Федір Осгермани), хоча вина синів сановників була вельми сумнівна і у вироку її, як правило, не деталізували - сини йшли як спільники, причому їх карали нема за провину, а за спорідненість, з метою попередити на майбутнє можливу помсту.

 Так вчинили з малолітніми дітьми АП. Волинського, яких заслали в 1740 р. до Сибіру, вбачаючи в них можливих самозваних претендентів на престол, - адже під тортурами у їх батька вимучили визнання, що він мав намір посадити будь-кого з своїх дітей на російський трон. І хоча Волинський потім від цих свідчень відрікся, було пізно. У вироку докладно описувалося, як надолужити вчинити з дітьми Волинського: «Дітей його заслати до Сибіру в далекі місця, дочок постригти в різних монастирях і настоятелькам мати за ними наикрепчайше нагляд і нікуди їх не випускати, а сина у віддалене ж в Сибіру місце віддати під нагляд місцевого командира, а по досягненні 15-річного віку написати в солдати вічно в Камчатці »(т, т>. У 1738 р. інакше розправилися з дітьми засланого в Охотськ відомого діяча петровського царювання Михайла Абрамова У вироку про них було сказано:« А щоб діти його чоловічої статі бездіяльно не вешталися, знайшовши в Москві ... придатних, написати в солдати, а які з'являться до визначення в солдати стали непотрібні, тих визначити як про те укази Е.І.В. велять »ms, т). Справжньою розправою з цілим родом можна назвати те, що в 1730-х рр.. зробили влади з князями Долгорукими. В1730 р. після опали і посилання всієї родини князя АГ. Долгорукого в Сибір удар був нанесений і по його братам: Сергія та Івана послали на заслання: одного - в Ранненбург, іншого - в Пустозерск, третього ж брата, Олександра, відправили служити у флот на Каспій, а сестру А.Г. Долгорукого заточили в Нижньому Новгороді в монастир. Ще більш суворо надійшли в 1739 р. з синами АГ. Долгорукого, молодшими братами князя Івана Долгорукого, які виросли в сибірському засланні, - після жорстоких розшуків в Тобольську їх засудили: Миколая - «урізавши мова», до каторги в Охотську, Олексія - до посиланням довічно на Камчатку простим матросом; Александра-до покарання батогом . Племінники Івана, діти Сергія Григоровича, Микола та Петро були віддані в солдати, а Григорій та Василь - в підмайстри, в кузню (274,67-69). Син посадженого в Шліссельбург колишнього сибірського губернатора М.В. Долгорукого Сергій служив майором Ризького гарнізону Його вигнали зі служби і наказали «жити йому в підмосковному селі, селі Покровському, безвиїзно» (38S, 75). 

 Жінок з сімей важливих державних злочинців відсилали в монастир, де насильно постригали в черниці. У 1740 р. княжни Екате- 

 І.А. Долгорукий 

 рина, Олена і Ганна Олексіївни Долгорукие, сестри І А Долгорукого, були вислані під конвоєм до Сибіру в розпорядження митрополита Сибірського, якому наказувалося призначити монастирі, і «в тих монастирях за звичаєм постригти їх в черниці, і настоятелькам тих монастирів ні для чого аж ніяк не випускати, і листів писати не давати, і сторонніх нікого ні для якого повідомлення до них не допускати, і щоб нікакова пустощів і непотрібного від них не відбувалося, поживою і одежею утримувати їх за звичаєм тих монастирів рівномірно проти інших черниць, без всякої відміни »(385, Т45-746). Все ця жорстокі покарання невинних жінок не випадкові. Незважаючи на розвиток і гуманізацію права, в родичах, як і колись, бачили спільників злочинця. Вирок про заслання подружжя Нестеровим (1735 р.) цікавий тим, що сам Нестеров був абсолютно невинний, що визнавало і наслідок, але Кабінет міністрів наказав заслати його з дружиною, «щоб більше між ними не мало відбуватися яких, важливих зухвалість» (664, до ». 

 Нарешті, під удар апасгі потрапляли сяугі злочинця, особливо найближчі. У 1718 р. у справі царевича Олексія чотирьох його служителів, які «під час побіжу царевічева при ньому були», але «про втечу не знали», заслали до Сибіру, думаю, що про всяк випадок. І тільки починаючи з катерининських часів практика висилки родичів разом із злочинцем була в цілому припинена У тих випадках, коли в вироку не бьшо визначення «Заслати жінку, та дітьми», законодавство не передбачало насильницьку посилання сім'ї каторжної або засланця злочинця. Їх долю вирішував він сам. Про посилалися в Сибір злочинця Єпіфанова у вироку 1732 сказано: «Якщо у нього імеетца дружина, а побажає взяти її з собою, і оного йому не забороняти». Не заперечувала Анна Іванівна і проти того, щоб заслані до Сибіру розстриженого попи брали з собою дружин (42-1 п; 43 /, 41). Але все ж з 1720-х рр.. дружинам і дітям стали частіше, ніж раніше, надавати вибір: супроводжувати чоловіка або батька чи залишитися вдома В1727 р. правом не їхати до Сибіру за засланим чоловіком графом Санті скористалася його дружина В1733 р. рішенням Синоду дружина засланого до Сибіру князя Юрія Долгорукого Марфа була розлучена із злочинцем і тоді ж просила повернути їй частину відписаних у чоловіка вотчин. В1740 р. розірвала заручини і відмовилася поїхати на заслання за своїм нареченим, Густавом Біренна, якобінії Менгден (706. 274; 442, 302; 765, 299). У 1758 Г. ЖЄНЄ І ДЄТЯМ Бестужева було СКЕ-Зано «на волю зрадили з ним чи їхати і жити чи інше місце для життя обрати» (587-15, 10940). 

 Але до цього всі подібні випадки здаються винятками із загальних правил. Для простолюдинів вибору їхати чи не їхати просто не було: дружини зазвичай слідували за своїм засланим чоловіком по етапах, а в місцях заслання і каторги навіть селилися разом із злочинцями в загальних казармах або в особливих хатах всередині острогу (391,29). При цьому дружина, відправляли в Сибір з колодником, отримувала з Таємної канцелярії особливий паспорт, щоб її не вважали згубленою (9-4, зз). Для жінки ж світла відмовитися від чоловіка означало приректи себе на муки совісті, докори оточуючих з вищого суспільства, яке, безсумнівно, засудило б таку дружину за цей аморальний вчинок. Християнська етика вимагала, щоб дружина підкорилася чоловікові. І все ж згода піти за засланим ставало подвигом, виразним актом самопожертви. Найвідомішою з добровільних засланців стала 14-річна графиня Наталія Борисівна Долгорукова, дочка фельдмаршала Шереметєва, яка навесні 1730 відмовилася повернути обручку своєму нареченому, князю І.А. Долгорукому, після того, як його і всю родину Долгоруких піддали опалі. Всупереч порадам родичів вона повінчалася з судженим у сільській церкві і відправилася за чоловіком спочатку в далеку село, а потім і до Сибіру. Пізніше в «Власноруч записках» вона писала: «Увійдіть в міркування, яке це мені втіху і чесна чи ця совість, коли він був великий, так я з радістю за нього йшла, а коли він став нещасливий, відмовити йому? Я такого безсовісному порадою согласітца не могла, а так поклала свій намір, коли серце одному віддавши, жити або померти разом, а іншому вже немає участь в моїй любові. Я не мала такої звички, щоб Севодня любити однова, а завтра другова У теперішніх століття така мода, а я довела світу, що я в любові вірна: у всіх Елоп-лучіях я була своєму чоловікові товариш. Я тепер скажу саму правду, що, будучи в усіх бідах, ніколи не каялася для чево я за нею пішла »(т, 25-26). Факти, відомі нам з життя родини Долгоруких, позволяюгутверждать, що сказане Н.Б. Долгорукої в її мемуарах-не просто красива фраза, онадей-ствительно стійко несла свій крестжени засланця. 

 Недивна і та сцена, яку побачив князь Я.П. Шаховської, коли прийшов виконати імператорський указ про заслання колишнього фельдмаршала Мініха до Сибіру. Біля казарми Петропавлівської фортеці, де сидів Мініх, він застав дружину Мініха графиню Барбару-Елеонору, уроджену баронесу фон Мольцан, яка «в дорожньому плаття і капорі, тримаючи в руці чайник з приладом, в постійному (тобто спокойном. - К А .) вигляді приховуючи сум'яття духу, була вже готова », після чого« негайно таким же чином, як і колишні (раніше відправлені засланці. -?. А.) в дорогу свій вони від мене були відправлені ». Також надійшли і дружини Остермана, Левенволь-де, Менгдена, яким, як і дружині Михайла Головкіна - статс-дамі двору, був оголошений указ імператриці, «коли хочуть, то можуть з ними (мужьямі. - Є. А.) їхати на життя в призначені їм місця ». І проте вони «охоче з чоловіками і поїхали» пі, 42,46; 764,208). У 1753 р. звільнена з фортеці графиня Лесгок добровільно поїхала до чоловіка в Устюг Великий і провела на засланні разом з ним майже десять років (766,231). Коли в 1772 р. Катерина II дізналася, що НА Пушкіна, дружина фальшивомонетника, колишнього колезького радника М. Пушкіна, має намір, залишивши новонародженого сина в Москві, їхати за чоловіком у Сибір, то сказала: «У оном не бачу перешкоди, але багато що є приклади, що дружинам таких безсчастних дозволено було з ними їхати »(554,107). Тому-то так «безтурботно» поставилася охорона до дружини Григорія Вінського, яка, переслідувана по п'ятах вибіг за нею з дому родичами, буквально впригнула на ходу в кибитку чоловіка, - його вивозили з Петербурга у вічну оренбурзьку посилання. Ця 16-річна жінка була до того часу вагітна. Влада не ставили перешкод і сестрі покійної дружини Радищева, коли вона захотіла разом з племінниками приїхати до засланого в Ілімськ. Потім їй, як уже сказано, дозволили вийти заміж за автора злощасного «Подорожі». Відомий єдиний випадок, коли за засланського дружиною добровільно пішов її чоловік. Це сталося в 1743 р. За засудженої у справі Лопухіних фрейліною Софією Лилиенфельд поїхав до Сибіру її чоловік, камергер Карл Лилиенфельд, з двома малолітніми дітьми. Раніше, під час слідства у справі дружини, він, як зазначалося вище, добровільно сидів з нею в Петропавлівській фортеці (310,26,33, S3, 97, 111). 

 З доброї волі за засланим вельможею могли їхати його далекі родичі і вільнонаймані слуги. Чи не відписаних в казну дворових і кріпаків, природно, ніхто не запитував - їх долю визначав пан. З В.В. Голіциним вирушило так багато слуг, що в указі 1690 про переведення його з родиною в Яренск було сказано, щоб «залишити при ньому кухарів, КОНЮХІВ І Інших працівників 15 осіб З сім'ями» (623-3, 30). З десятком слуг «з підлих» отруївся з Ранненбург в сибірське заслання АД Мен-Шиков. Мабуть, це були тільки фортецею, бо вже по виїзді опального вельможі до нього безперервною низкою пішли вільнонаймані слуги, просячи звільнити ЇХ ВІД служби, ЩО ВІН І робив (329, 161). З Долгорукими до Березова в 1731 р. приїхало 14 слуг. З бароном Менгденом в Нижньо-колимських виявилися дружина, син, дочка, сестра дружини і слуги - чоловік і дружина; Ернста Мініха супроводжували в вологодську посилання 1742 дружина, дитина і 10 слуг. Сам Б.Х. Мініх з дружиною жили у Березові в одному будинку з лютеранським пастором, цирульником, лікарем, кухарем і двома служницями. З цілим штатом слуг «подорожував» у Пелим і потім в Ярославль Бірон. Йому, як і Миниху, найняли пастора З А І. Остерманом та його дружиною в Березові в 1742-1747 рр.. жили троє лакеїв, кухар і дві служниці <ш, 1564). 

 Згода свобод ного людини, будь то родич або слуга, супроводжувати засланця або каторжної позбавляло його прав на повернення по своїй волі, хоча злочинцем він при цьому і не вважався. Лише смерть засланця майже напевно означала звільнення від посилання його родичів і слуг. Як тільки в червні 1714 Петро I отримав доношение про смерть князя В. В. Голіцина, він відразу ж розпорядився освободгаь із заслання його вдову і сина князя Олексія і повернути їм частину конфіскованих вотчин Галіцина tsso, ТЩ шістсот тридцять третього, зоз). Так само швидко звільнили з Березова Олександра та Олександру-сина і дочку Меншикова, а потім дружину і дітей страченого князя І А Долгорукого - Н. Б. Долгорукую з синами Михайлом і Дмитром. 

 Але не завжди родичам померлого засланця відразу ж дозволяли виїхати із заслання. Вдова померлого в Березові в 1747 р. Остермана, Марфа Іванівна, отримала свободу лише в 1749 р., та й то, мабуть, з умовою постриження її в монастир (471,68; 354,331). В основному ж по повер щении із заслання вони вважалися правоздатними підданими і, залежно від обставин звільнення і від ситуації при дворі, могли служити, одружуватися і виходити заміж. Особливою і абсолютно нещасної була доля наближених Брауншвейгской прізвища. Як відомо, в 1744 р. колишнього імператора Івана Антоновича та його батьків вивезли з Раннен-Бурга в Холмогори. У Ранненбург були залишені, як уже сказано вище, тільки деякі з членів почту: фрейліна Юлія Менгден, полковник Гаймбургер та інші. Ніякої провини за ними не числилося, і проте їх протримали під арештом 18 років! І лише в 1762 р. Катерина II розпорядилася звільнити Юлію Менгден «отдолголетняго ея страждання сидінням під арештом і всемилостивий велить їй повернутися до матері ея в Ліфляндію» (410,316). 

 Розглянемо долю засуджених до каторги. Узагальнено кажучи, каторга була формою посилання. А термін «посилання» - родове поняття фізичного насильницького видалення злочинця Як вже сказано вище, змушувати політичних та інших злочинців вправлятися на казенних роботах став, з властивим йому розмахом, Петро I. Зрозуміло, і раніше злочинців примовляли до важких робіт, але це залишалося лише формою монастирського смиренності: «Веліли їх за їх провину держати в Кирилове монастирі в смиренності в ч е р н і й роботі і [щоб] в інші ні в які в покійні служби ЇХ не посилали »(224, 2-3). У XVII в. «Палиці» - селяни будували укріплення - «засічні риси». Городяни ж зводили фортеці, але масштаби цих робіт не йшли ні в яке порівняння з тим, що зробив Петро I. Початок цьому грандіозному «експерименту» з використання підневільної праці на величезних будовах було покладено Петром після Азовського походу 1696, коли стали поспішно зміцнювати взятий у турків Азов, а неподалік заклали фортеця, городіпортТаганрог. Сюди, на околицю держави, привести «ціпку» було вельми складно. Тому Азов швидко перетворився на місце заслання стрільців та інших політичних і кримінальних злочинців, які і працювали на будівництвах. При будівництві Петербурга, Кроншлота, заміських палаців азовський досвід знадобився. У вересні 1703 Петро писав князя Ромодановського до Москви: «Нині зело потреба є, щоб кілька тисяч злодіїв (а саме, якщо можливо, 2000) приготувати до майбутнього літа, яких по всіх наказам, ратушам І містам зібрати по першому шляху» (557а-2, 558). У петровський час помітно розширилося використання каторги як засобу покарання. Її призначали за найрізноманітніші злочини, а також замінювали нею смертну кару (587-3, 

 1404; 587-4, 1924,1951; 587-5,3154). Заслані на каторгу розрізнялися за ступенем ураження їх у правах. Ті, кого відправляли на певний строк або «до указу» (та ще без тілесного покарання), прав своїх не втрачали і по закінченні каторги або посилання могли повернутися в суспільство. Зовсім інакше було з тими, кого відправляли «у вічне роботу», «навічно», «по кончину життя», «до кінця років». Їх викреслювали з числа правоздатних підданих. Вони втрачали своє прізвище, ім'я, на обличчях їм ставили «знаки» і їх вважали заживо похованими. В указі Петра січня 1720 сказано, що з каторжниками, засланими на «урочні роки», родичам (дружинам і дітям) можна було «ходити невозбранно». Дружинам ж тих, «які заслані у вічну каторжну роботу», дозволялося, на їх розсуд, йти заново заміж або в монастир, або жити у своїх селах, так як чоловік такої жінки був ніби заживо похований («понеже чоловіки відлучені вічно, подібно нібито умре »- 

 587-6,3628). 

 Перед відправленням на каторгу і поселення більшість злочинців карали батогом або батогами, а також їх нівечили кліщами і ножем і напевно таврували. За зведеними даними 1725-1761 рр.. (СР Табл. 5 і 6

 Додатки) видно, що число засланців на каторгу і поселення становить 1616 чоловік, що отримали же різного ступеня тілесні покарання і спотворення 1550, або 96% від загального числа засуджених. Отже, оттелесного покарання були звільнені всього лише 166 щасливців. 121 людини перед відправкою не карали, тому що замість покарання їм зарахували тортури під час слідства. Всі інші 1429 піддалися тілесним покаранням, причому батоги і батоги отримали всього 123 людини, або 7,9% від загального числа засланих. 912 осіб були биті тільки батогом, 328 засуджених не тільки покалічили батогом, а й вирвали їм ніздрі. Кнута в поєднанні з урізанням мови удостоїлися 28 каторжан, і, нарешті, 19 засудженим до каторги вирвали ніздрі, урізали мову і били батогом. Стільки ж людей було покалічено іншими способами. Так, про Семенівському солдата Олександрі Дубенському в 1743 р. в реєстрі засланців сказано: «Батогом, а по огрубіння лівої руки по кисть, в Камчатку в роботу» (8-2,172). Таким чином, з 1616 засланих батіг і різні калічать покарання перед посиланням отримали 1306 осіб, або 80,1%! З них покалічених кліщами і ножем було 394 людини, тобто майже кожен третій каторжник мав рвані ніздрі або був позбавлений мови. При цьому напевно на обличчі всіх 1550 чоловік поставили клейма 

 Відправка каторжних істотно відрізнялася від висилки опальних в далекі села, в тюрми, монастирі або в сибірське поселення. . По-ві- дімому, вже в першій половині XVI11 в. із засуджених до каторги стали формувати великі групи в особливих пересильних в'язницях. Природно, політичних злочинців змішували з кримінальними - так в Росії було майже завжди. Можливо, зразком для організації конвоїв служила доставка рекрутів і робітних в Петербург з різних губерній. Зібрані з різних місць партії концентрувалися на перевалочних пунктах, а потім, скуті і помічені на руках особливої татуюванням у вигляді хреста, вони рухалися під конвоєм до місця призначення. За таким же принципом дрібні групи каторжних і засланців до Сибіру збирали в декількох центрах. У Вологді формувалися партії для Півночі, в Петербурзі-для Північно-Заходу (звідси «обслуговувалися» каторги в Рогервік, Кронштадті, «канальне будова» на Ладозі, Вишньому Волочкові). Але найбільшим місцем збору каторжних стала Москва. Тут, у головному тюремному острозі і в Бутирській в'язниці, збирали партії для відправки в Оренбуржье, на Урал і до Сибіру. У першій чверті XVIII в. сибірська каторга була якийсь час другорядною, поступаючись споруджуваного Петербургу, але до кінця 1720-х рр.. потік засланців до Сибіру зріс і з тих пір ніколи не слабшав. Відправки з Москви каторжні чекали місяцями. Потім, коли накопичувалось не менше 200 чоловік, складали і уточнювали списки колядників, призначали конвой, виділяли гроші на утримання каторжних в дорозі. У партію включали всіх без розбору - політичних і кримінальних злочинців, рецидивістів і засланих поміщиками за законом 1762 неслухняних селян, вбивць і волоцюг. З Москви парші йшли два рази на рік, навесні та восени. У 1770-і рр.. число колядників, яких приводили до Сибіру, досягало 10 ТИСЯЧ осіб щорічно (392,39, 46; 578,3-11). . 

 Початком довгої, у кілька місяців, дороги ставала знаменита Володимирка (нині Шосе Ентузіастів). Ця розширена на початку XLX в., Були засаджені по краях березами дорога ввійшла у свідомість багатьох поколінь російських людей як дорога в земне пекло. З цією дорогою до Сибіру пов'язано чимало гірких і глузливих прислів'їв: «услал берізки рахувати», «Пішов по широкій, де берези посаджені», «Туди широка дорога, да оттоле вузька», «Пішов соболів ловити» (236-1,170-171) . Каторжні йшли в ножних кайданах, та їх ще сковували попарно, а пари з'єднувалися з іншими єдиним канатом, металевим прутом або ланцюгом. Процедура ця називалася «з а м - батіг (закувати, замкнути) на прут» або «одягнути на канат». 

 В. П. Колесников повідомляє, що вага прута з наручниками, до якого в 1827 р. прикували його з товаришами, був «фунтів на 30», тобто 12 кг (393,28). Частина шляху партії проробляли пішки (приблизно по 30 верств день), частину шляху колядників везли на річкових суднах і на возах. У 1769 р. партію полонених 

 поляків (170 чоловік) фазу з Москви відправили на підводах, по три людини на підводі. Всю партію охороняло 10 конвойних солдатів і один офіцер (588,285). Ночували каторжні не тільки в шляхових острогах (за термінологією XIX В. на «етапах» І «полуетапах» - 389, 24 - 40:388, 49), але і в обивательських будинках, за якими колядників разом з вартовими солдатами розселяв начальник конвою (39і, 28). З партією каторжан йшли і просто засланці, заслані «на життя в віддалені сибірські городи», які хоч і були скуті, але рухалися без прута. Партія злочинців йшла під охороною солдатів, що оточували арештантів кільцем. Слідом тягнувся обоз з речами каторжан і засланців, на підводах ж, але з охороною везли ослаблих і хворих злочинців. Тут же йшли і їхали їхні родичі, яким дозволялося на привалах підходити до своїх. За матеріалами XVIII в. невідомо, щоб каторжани отримували особливий одяг з «латкою» - чотирикутним сукняним значком, вшитим в шинель на спині, а також щоб їх голили (півголови від чола до потилиці або від ухадо вуха). І хоча все це стало нормою лише в XIX ст., За Петра I цьому було покладено початок: тоді червоною латкою мітили одяг розкольників, робили наколки (хрест) на руки рекрутів. - 

 Після прибуття до Тобольська - столицю Сибіру, атакож в Тюмень каторжні отримували тривалий відпочинок - «рости». Тут конвой здавав їх місцевим конвою, який приймав людей і кайдани, які теж були під обліком («все в наявності і заліза, які на них послані, прийняті» - т, 21). Юридично каторжники і заслані на поселення переходили тепер під початок сибірського губернатора. Його канцелярія (а потім Загальне по колод-нічиєю частини присутність) займалася сортуванням засланців і призначала для кожного колодника конкретне місце каторги і рід занять. Сибірський губернатор, як і інші воєводи (Іркутськ, Тюмень були також фільтраційними центрами), міг сам вирішувати долю багатьох з прибулих каторжан і засланців: одних міг залишити в Тобольську при якому-небудь справі, інших - записати в солдати, третій (володіють професією) -відправити на місцеві заводи, завжди потребували робочих руках. Поляк-конфедерат згадує, що деяких з його товаришів записували в солдати, інших віддавали селянам В працівники (588,289, 294). Відомо, що Демидови та інші заводчики користувалися, підчас незаконно, працею надісланих до Сибіру каторжан. 

 Всього, за неповними зведеними даними Таємної канцелярії, на каторгу і на заслання на роботу і почасти в службу в 1725-1761 рр.. було вислано 1616 осіб Зведені відомості у визначенні місця заслання досить «глухими». Вище вже сказано, що часто конкретну адресу каторги або посилання на- 

 Вид Нерчинского заводу в кінці XVIII століття 

 значаться ні при оголошенні вироку в столиці, а визначався вже в Тобольську або в іншому місті. Вирок «Надалі городи» міг означати і каторгу, але частіше це було посилання Таких разом з відправленими на службу «в далекі гарнізони», «в сибірські служиві люди» і в монастирі було 184 людини, або 11,4%. Решта 1432 людини, напевно - каторжні. Але точно визначити місце їх посилання важко, тому що вони заслані з «глухим» для нас вироком: «На каторгу», або «На каторгу у вічну роботу», або «У сибірські заводи» (див. Табл. 6Пріложенія). Таких каторжних майже третину від загального числа засланих-485 чоловік. Тому дані про число засланих за конкретними адресами завідомо неточні. У Сибіру, як і в Європейській частині країни, було кілька найбільш відомих, «популярних» місць заслання і каторги. Ця «популярність» з'ясовна тим, що місцева адміністрація постійно вимагала каторжників, без праці яких тодішні сибірські будівництва були б просто неможливі. Відкриття срібних копій в Нерчинске в 1703 р. при жорстокої нестачі срібла в Росії призвело до висилки саме туди численних каторжних груп, в які і потрапляли політичні (боб, 6-і% З них за 1725-1761 рр.., За нашими даними, було послано туди всього 37 чоловік. Проте пік нерчін-ської каторги в XVIII в. припадає на початок століття і потім на його кінець. В Нерчинске каторжників змушували добувати в рудниках і плавити на заводах срібло. Завдяки безкоштовному праці підневільних рудокопів та робітників за 59 років (1704-1763 рр..), російська скарбниця поповнилася 2006 пудами 35 фунтами і 38 золотниками срібла (502). Назва цієї каторги було весь ма популярно в кінці XVIII - початку XIX в., коли Нерчинск поряд з Іркутськом став головною каторгою країни, а його назва зробилося прозивним. АС. Пушкін у своєму вірші «Казка про царя Микиті і його сорока дочках» писав, що народ, розмірковуючи про фізіологічні особливості знаменитих царівен, - 

 ... Ахал, охкав, дивовалися, 

 А інший хоч і сміявся, 

 Так тихенько, щоб в дорогу До Нерчинска чи не махнути. 

 Камчатські експедиції Берінга в 1720-1740-х рр.. перетворили Охотськ на важливий центр державного освоєння Далекого Сходу, і це визначило приплив каторжних в цьому напрямку (щ щ Із-зз). У 1725 - 1730 рр.. сюди не послали нікого, зате в 1731-1740 рр.. там вже було 114 політичних злочинців. Пізніше, із закінченням камчатських експедицій, у підготовці яких і використовували каторжан, каторга ця «заглохла». У 1740-1750-х рр.. збільшився приплив каторжан і засланців в Оренбург. Місто, як відомо, починав будуватися двічі: перша закладка виявилася топографічно невдалою, тому місто перенесли на інше місце. На будівництві постійно не вистачало робітників, як і військових для місцевого гарнізону. Там же їх використовували для роботи в якихось шахтах nis, 697). Сюди в 1731-1761 рр.. прибуло 35% від загального числа засланих (565 осіб). У 1740 - 1750-х рр.. знаменита було посилання на каторгу в Рогервік (Балтійської порт, сучас. Палдіськи, Естонія): з 139 каторжних, засланих туди, більша частина опинилася там в царювання Єлизавети Петрівни. Туди ж в безлічі засилали засуджених до смерті злочинців, яких стратити заборонила ця гуманна імператриця. В інші місця каторги і посилання-ки (Аргунь, Тара, Камчатка, Кола, Пустозерск, Кизляр, Гур'єв) посилали нікчемна кількість засланців і каторжан, хоча можна припустити, що відомості про них скрьгги в 30% «глухих» вироків. Потрібно мати на увазі, що окрім політичних злочинців в ці місця висилали кримінальників, чисельність яких ніхто не вираховував, але думаю, що це на порядок вище, ніж число людей, що потрапили на каторгу за «непристойні слова». Варто тільки згадати, що російською флоті петровського часу було не менше 150 гребних судів. Якщо приймемо за середнє, що на кожній галері бьгло по 100 чоловік, то за найбільш приблизними підрахунками тільки на галерах використовували 15 тисяч каторжан. 

 Каторжани працювали і в рудниках, шахтах, на заводах, на будівництві. Вони копали і тягали землю, валили і перевозили ліс, били палі. Як довго каторжники працювали при будівництві Петербурга, встановити важко, Хогга слід визнати, що в масових масштабах їх послугами користувалися тільки в перші роки будівництва нової столиці. Пізніше їх працю був визнаний неефективним, як і праця присилаються під конвоєм селян. З 1718 р. на будівельних роботах у Петербурзі і його околицях з'явилися підрядники, які наймали вільнонайманих. І проте весь XVIII століття каторжні працювали на численних промислових підприємствах столиці. Держава передавало злочинців підприємцям для робіт на мануфактурах. У той час працю і життя робітних людей і каторжних були схожими. Тодішні заводи і мануфактури були схожі на в'язниці, що легко дозволяло використовувати на роботах там злочинців (668, зю). 

 За Петра каторжників використовували не тільки на міських і заводських роботах, але, як уже сказано, у вигляді рушійної сили галерного флоту. Гребля вважалася найтяжчим справою. На кожну лаву - банку-садили по 5-6 веслярів, а всього на галері їх було 100 - 130 осіб. Веслярів до банку приковували ланцюгами. Ті, що сиділи на банці управляли одним веслом. Найскладніше при веслування було координувати руху всіх весел так, щоб не порушувалася синхронність рухів, при збої ритму весло било в спину сидячим на передньої банку, і незабаром вчинили помилку самі одержували удар в спину від сидячих позаду них. Навчання веслярів проводили на суші на спеціальних (як би сказали зараз) тренажерах і доводили злагоджені руху каторжан до автоматизму. Гребля могла тривати без перерви по багато годин. Щоб не допустити непритомності від голоду і втоми, гребцям клали в рот шматок хліба, змочений у вині. Зазвичай же на шиї каторжників висів шматок пробки - кляп. Його засовували в рот за особливою команді «Кляп в рот», яку давали пристави-охоронці. Вони постійно походжали по проходу на палубі. Робилося це для того, щоб не допустити зайвих розмов. У руках пристава був бич, який він фазу ж обрушував на зазевавшегося або втомленого каторжника. Його могли забити до смерті, а потім, розкуто, викинути за борт. З весни до осені веслярі спали під відкритим небом, прикуті до банків і в шторм або в морському бою гинули разом з галерою (т, Додаток, 257-260). Взимку каторжні жили в острозі і їх виводили на роботи: вони били палі, тягали землю й камені (436, 84). 

 Жінок-каторжанок на важкі роботи в кар'єрі або на будівництві зазвичай не посилали не по гуманних міркувань, а тому, що для них там не було роботи по силам (589-9,99 U). Злочинниць відправляли на мануфактуру - прядильний двір навчань або на кілька років. Голштинский герцог Карл Фрідріх в 1723 р. оглядав прядильний двір голландського купця Тамес в Петербурзі. Як пише супроводжував герцога Г.Ф. Берхгольц, господар показав високому гостю першу кімнату, де за прядками сиділи близько тридцяти виключно молоденьких і гарненьких, ошатно одягнених жінок і дівчат, засуджених до десяти і більше років ув'язнення, проте між ними виднілися і персони з вирваними ніздрями. На заміжніх жінок гості побачили шапки із золотої і срібної парчі з галуном! Берхгольц відзначає чудову чистоту кімнати. Разом з герцогом він милувався танцями, які влаштували дівиці, причому на балалайці грала попередниця кавалерісг-дівиці Надії Дурової - жінка, яка таємно сім років служила в драгуни, але потім була викрита і заслана на каторгу. Ймовірно, у голштинських гостей залишилося чудове враження про екскурсію на фабрику Тамес, хоча вся екскурсія та самодіяльність була типовою показухою для іноземців aso-2 ,65-66). 

 Насправді прядильний двір був справжнісінькою тяжкої каторгою, на якій жінки працювали безперервно, як на галерах, спали прямо на підлозі, у своїх прядок. Їх погано годували і постійно били наглядачі. Берхгольц, проходячи з «концертної палати» через одну з кімнат прядильного двору, мало не задихнувся від смороду, який звідти йшов («смерділо майже нестерпно»). Так були влаштовані всі тодішні фабрики. Вирок про заслання на прядильний двір для пройшли тортури і непридатних до важкої праці Колодниця ні у приватних власників, ні у Мануфактур-колегії захоплення не викликав. Для роботи їм інваліди не були потрібні. У 1723 - 1724 рр.. з цього приводу навіть розгорівся відомчий суперечку. Коли Таємна канцелярія вирішила вислати на прядильний двір намагається на слідстві Колодниця, то чиновники Мануфактур-колегії не без роздратування писали в розшукове відомство: «Баби ці старі, а у нас мануфактурния всі фабрики віддані на відкуп кумпанейщікам, посадским людем, і ті кумпанейщі-ки оних баб за старість не приймають для того, що працювати ця баби не можуть, а годувати їх кумпанейщікам від себе без роботи не можна ». Адміралтейська колегія, що мала свої парусинові фабрики, відповідала на запит Ушакову в тому ж дусі: «На ті фабрики не тільки тих старих і притому намагаєтеся баб, але і молодше їх приймати не велено» (ш, 121-122; да, 214). 

 Початок каторги на Рогервік було покладено з кінця 1710-х рр.., Коли Петро вирішив створити незамерзаючу військово-морську базу для Балтійського флоту. Для цього було потрібно з'єднати молом материк з лежачим за версту від нього островом Рогер. Ні биття паль, ні підтоплення ряжей - зрубів, заповнених каменем, тут не допомагало через глибин і частих штормів. Тому робота каторжних, як писав А.Т. Болотов, який служив там начальником конвою, полягала «в ламанні в тутешніх кам'янистому березі каменів, в носінні їх на море і киданні в воду, щоб зробити від берега до острова кам'яну широку греблю, які вони називали "Мулею" ». Так як глибини у цієї частини узбережжя досягали 30 сажнів (понад 60 м), то каторга ця стала сізіфовою працею: зимові шторми знищували все, що робили робітники за літо, і робота зі спорудження молу починалася знову. Болотов, який перебував там в 1755 р., пише, що за 40 років безперервної роботи довжина молу досягла 200 сажнів а 65,34 і>. Завдяки цьому «сприятливому» обставині Рогервік став каторгою на весь XVIII століття (724, i-is). Зрештою «муля» в XIX в. була побудована 

 Для житла каторжникам були влаштовані «каторжні двори» або «остроги». Вони були і в Сибіру, і в інших місцях. Зберігся рапорт АТ. Меншикова Петру I з Петербурга за липень 1706: «Острог каторжних колядників заклали». П.Я. Канн вважає, що мова йде про острозі на місці сучасної площі Праці то, 14-17). Швидше за все, це так і було: неподалік від цього місця розташовувалося Адміралтейство, поруч була Нова Голландія, де без праці каторжників обійтися не могли. Поданим, що приводиться JI.H. Семенової, в Адміралтействі працювало від 500 до 800 каторжників (Ш, 70). Пізніше острог перенесли на річку Пряжку, а в 1742 р. - на Васильєвський острів, можливо, до Галерної гавані. По-ввдімому, саме в цьому острозі під час повені 1777 загинуло близько 300 арештантів. Крім того, в початковий період будівництва міста каторжників селили і на Міський (Петроградської) стороні. Думаю, що каторжники жили і десь біля Гарматного Ливарного Дюран, тут їх також використовували на важких роботах (668,78; 437,84). Життя каторжних докладно описує Болотов: «Власне житло їх ... полягає в превеликим і товстому острозі, посередині якого побудована превелика і величезна зв'язок (тобто зруб, казарма, барак. - Є. А.), розділена всередині наразния казарми або світлиці. Ці набиті були повні сими лиходіями, яких в моє перебування було близько тисячі; деякі жили внизу на нарах нижніх або верхніх, але більша частина спала на підвішеними до стелі ліжках ». Як і скрізь, політичних і кримінальних злочинців тримали разом. Не робили відмінностей за соціальним станом і походженням каторжан. Болотов писав: «Чесне або злочинницьке се збори складаються з людей всякого роду, звання і чину Були тут знатні, були дворяни, були купці, майстрові, духовні та всякаго роду підлість, чому немає такого художества і рукомесла, котораго б тут найкращих майстрів не було і котораго б не відправлялося ... Втім, крім росіян, були туг люди та інших народів, були французи, німці, татари, черемиси і тому подібні ». 

 Командири призначених до охорони острогу гарнізонних і армійських полків прагнули скрасити собі важке життя на каторзі тим, що наби вали кишені за рахунок ув'язнених. Хабарі дозволяли деяким в'язням уникнути загальних робіт на каменоломнях і взагалі роками не виходити з казарми з кайлом або тачкою. Казарми каторжан нагадували середньовічний ремісничий квартал: «Велика частина з них (каторжних. - Є. А.) рукоделиями своїми харчуються і наживають великия гроші, а не менш того наживалися і багатих опреденние до них командири ... Ті, які мали більш достатку, користувалися і тут деякими множайшему перед іншими вигодами: вони мали на нарах собственния свої отгородкі і ізрядния ка-Морочко і по прихильності командирів не походжав ніколи на роботу ». Влада командирів над ув'язненими була велика, а покарання і побої були звичайною картиною. Молодий офіцер Болотов, зауваживши, що сидів на верхніх нарах каторжна скидав на нього вошей, наказав «дати йому за те занадто більше ста ударів, бо бити їх полягало в моїй владі» (і65, щ. 

 Охорона такого великого числа злочинців була справою складним і небезпечним, незважаючи на обережності, всіх каторжних тримали в кайданах, а деякі, як пише Болотов, «мали двойния і тройния заліза, д ля безпеки щоб не могли піти з роботи». У списку ув'язнених Балтійського порту за 1797 про спільника Пугачова Долгопалове сказано, що він «особливо в оковах руки і ноги навхрест міститься» (522,196). Проти пагонів використовували, як і у в'язниці, ланцюги, колодки, різні стриножує в'язня снаряди. Важливо зауважити, що при відправці людини на заслання на каторгу (особливо у вічну) дружини та діти звільнялися від обов'язку слідувати за покараним чоловіком і батьком не тільки тому, що стародавній закон родової відповідальності перестав діяти, але головним чином тому, що з'явилася нова «технологія »посилання. При каторжної формі покарання засланці не жили, як раніше, на засланні з сім'ями. Їхня праця вимагав для них тюремного утримання. В'язницею і був каторжний двір на території заводу. Якщо роботи були осторонь від каторжної двору, то всі переходи скутих каторжних посилено охоронялися. Як пише Болотов, «каторжних водили на роботу оточених з усіх боків без переривчастим поруч солдат із зарядженими рушницями. А щоб вони під час роботи не пішли, то з того ж каменю зроблена при початку мулі маленька, але не оброблена ще крепостца, в яку впустивши, расставліваются кругом по валу дуже часто вартові, а в потрібних місцях пікети і команди. А оці-то бідні люди мучаться ще більш, ніж каторжні. Ті, принаймні, працюючи під час служи, тим гріються, А оці стояти на вітрі, дощі, сніги і морози, без всякого захисту і одним своїм плащем при-крьпу бути, а понад те щохвилини побоюватися, щоб не пішов хто з лиходіїв »(165,342). Покарання солдатів за неуважність або співучасть паросткам каторжні ков відрізнялися суворістю. Проштрафилися охоронців чекали допити, тортури, шпіцрутени або батіг, а також посилання. Два рази на день-вранці і ввечері - влаштовувалася перекличка каторжан за списком. Незважаючи на всілякі заходи і сувору охорону, як писав Болотов, «вигадки, хитрості і пронирства їх так великі, що на всі строгості знаходять вони засоби йти як з острогу, так і під час роботи і через те приводити каральних в нещастя. Чому стояння тут на варті пов'язане з надзвичайно небезпечними і рідкісний місяць проходить без прокази »(165, 340). Про те ж писав М.М. Щербатов: «Військові люди, які шанують себе в покарання бьп певними до сей сторожі, слідчо за провину тих безвинно претерпевающие. Не зважаючи на сувору дисципліну, на часті дозори, на поставлення вартою всюди і на ланцюг, коли нещасні ходили на роботу, траплялося, що деякі йшли і бували змови і зловмисництва від зібраних в єдине місце лиходіїв »(805, 65). 

 Інформація, релевантна "Посилання"

1. 53. Ухвала про покарання кримінальних та виправних 1845г.
     заслання до Сибіру. 1.4. Посилання на Кавказ (призначалася за релігійні злочини, не призначалася військовим). 2. Виправні (супроводжувалися позбавленням лише деяких прав стану): 2.1. Тілесні покарання: биття батогом, таврування. 2.2. Посилання в Сибір на певний термін. 2.3. Короткочасне висновок (у фортеці або тюрмі). 2.4. Штраф. 2.5. Короткочасний арешт. 2.6.
   
2. Завдання 3: Дайте логічну характеристику поняттям (визначити вид понять за змістом та обсягом).
     посилання на інший предмет думки / «батьки» - «діти», «лівий» - «правий» /. Безвідносні не містять в собі посилання на інші предмети думки / «людина» /. Збірні - це поняття, обсяг яких складається з безлічі однорідних предметів, мислимого як єдине ціле / «народ», «стадо», «законодавство», «прокуратура» /. Несобірательное - це поняття, елементами обсягу якого є окремі
   
3. Глава чотирнадцята
     Див 32 b 25-32, а також прим. 15 до гол. 13. - 144. Бо з посилок виду ае в першій фігурі нічого не сле-дует силлогистическое. Див 26 а 2-4. - 144. Т. е. замінити БетВ посилкою батва. Див 32 а 29 - b 1. - 144. 4 Як у 32 b 38-40. - 144. * Див 32 а 34. - 144. в У протиріччі з 33 а 27-34. «Досконалий», по всій видимості, пізніша вставка. - 145. 7 Див 32 а 18-20 і
   
4. Введення
     посилання на відповідні статті не наведено, так як їх довелося б давати повсюдно. Посилання на роботи В.І.Леніна наведені у вигляді (Л., т., с.,), Де вказані тому і сторінка з 5-го видання Повного зібрання творів Леніна, на роботи Маркса наведені у вигляді (М. і Е. , т., с.,), то ж з 2-го видання Творів К. Маркса і
   
5. 52. Звід законів Російської імперії.
     посилання на відповідні акти з Повного зібрання законів Російської імперії. Звід законів Російської Імперії отримав статус закону з 1835. Для кожної статті Зводу законів Російської імперії складався коментар, який носив значення тлумачення, але не мав сили закону. Потім пішло 2 повних (1842, 1857) і 6 неповних (1833, 1876, 1885, 1886, 1887, 1889) видань оновленого Звід законів
   
6. 7.3. Софізми і логічні парадокси.Некорректние аргументи
     посилання на особисті особливості опонента, його переконання, смаки, зовнішність, переваги і недоліки. Аргумент до авторитету - посилання на висловлювання або думки авторитетів (великих учених, громадських діячів, колективу і т. п.). Аргумент до вигоди - замість логічного обгрунтування посилання на матеріальні, політичні або морально-психологічні інтереси присутніх. Аргумент до марнославства -
   
7. Про виникнення і знищення
     посилання па обидва зазначених твори роблять необхідним при читанні «Про виникнення і знищення» мати їх поруч і щохвилини консультуватися з ними. Незважаючи на ці точки дотику, «Про виникнення і знищення» слід вважати самостійним і внутрішньо завершеним аристотелевским твором, що займає своє особливе місце в загальному курсі лекцій, які Стаг-РПТ читав своїм учням в
   
8. НЕОБХІДНІ ЗАУВАЖЕННЯ
     посилання на них відзначені малими римськими цифрами, а також В.Карпца (в основному історичні та богословські), ці посилання позначені малими латинськими літерами (в обох випадках витримана наскрізна нумерація). Ми зберегли розташування ілюстрацій, що приводяться Фулканелли і Канселье, в тому порядку і точно на тому місці, як і в оригіналі (у виданні, взятому нами за основу, посилання на ілюстрації
   
9. Кримінальне право.
     посилання, 3) каторга, 4) биття палицями і 5) батогами. Тюремне ув'язнення, про який багато говорилося в законах і яке детально регламентувалося (аж до того, що можна і чого не можна мати укладеним і що їх «має постачати одягом, харчуванням, циновками, лікарями, ліками» за рахунок конфіскацій), застосовувалося тільки як проміжна міра на час слідства, оскарження і т. п. Смертна
   
10. § 4. Реабілітація
      заслання, вислання і на спецпоселення, залучення до примусової праці в умовах обмеження свободи, а також інше позбавлення або обмеження прав і свобод осіб, які визнавалися соціально небезпечними для держави або політичного ладу за класовими, соціальними, національними, релігійними або іншими ознаками, за рішеннями судів та інших органів, що наділяються-шихся судовими функціями, або в
    
11. Римський неостоїцизму
      посилання разом з родиною). Отже, у процесі становлення, грецька філософія розвинула ірраціональності-ную ідею Бога, що дісталася у спадок від Сходу і представляла Бога одночасно єдиним і множинним. Бог був єдиний, унікальний, тоталі і різниться від усього. Бог - це нестворене буття. Творіння бога є його участь у бутті. . Християнство «зломило» традиційне давньогрецьке бачення світу і
    
12. ПАРОДИЯ І популярний сюжет
      посилання можуть через одне або два покоління стати недоступними розумінню. Коли популярне художній твір стає класикою, відбувається цікава річ: наша увага перемикається з безпосереднього впізнавання екстратекстуальних референцій на щось інше, наприклад на такі важливі для літературної критики питання, як форма і тема. Таке переключення фактично раціоналізує