| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
4.3. ВІДНОСИНИ МІЖ ПРОКУРАТУРОЮ ТА СУДАМИ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ |
||
|
Проблема стосунків між прокурорськими органами і судами завжди була предметом гострих дискусій вчених-юристів, прокурорів та суддів. Вона ще більше пожвавилась в умовах судово-правової реформи, що передусім пов'язано з інституціоналізаціею судів як елементу незалежної судової гілки державної влади, а суддів - як носіїв судової влади, а не як далеко не першорядних службовців рядової державної установи. У демократичному суспільстві суди реалізують властиву лише їм функцію розв'язання конфліктів на ґрунті реалізації права, в чому, власне, і полягає суть функції правосуддя. Це принципова новація у вітчизняній державно-правовій практиці, оскільки як у дорадянський, так і в радянський періоди нашої історії суди розглядались передусім або майже виключно як органи, що здійснюють кримінальне покарання, а правозахисна роль суду була вкрай принижена. У сучасних умовах суди, здійснюючи правосуддя, властивими їм методами і з використанням властивих їм повноважень контролюють додержання законного порядку в діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб і саме в такий спосіб сприяють зміцненню законності в Україні. При цьому вони вносять вагомий вклад у справу стримування злочинності і попередження правопорушень. "Судова влада, - відзначив російський дослідник І. Петрухін, - це самостійна незалежна гілка державної влади, створена для розв'язання на основі закону соціальних конфліктів між державою і громадянами, самими громадянами, юридичними особами; контролю за конституційністю законів; захисту прав громадян в їх взаємовідносинах з органами виконавчої влади і посадовими особами; контролю за додержанням прав громадян при розслідуванні злочинів і проведенні оперативно-роз-шукової діяльності, встановлення найбільш значущих юридичних фактів" [51, 15]. З іншого боку, є погляд на судову владу як на виключне повноваження суду по розв'язанню соціальних конфліктів правового характеру [52, 53]. У зв'язку з цим виникає питання: якщо прокуратура є право- охоронним органом, то чи не слід віднести до них і суди? Чимало авторів, зокрема, К. Гуценко і А. Ковальов [53,12], О. Тиріня [37, 79], І. Солов'євич [54, 14], П. Мельник та М. Хавронюк [55, 15] та інші дають ствердну відповідь. Протилежну думку висловили перший заступник Голови Верховного Суду України В. Стефанюк [56, 7], О. Скакун [57, 139], В. Кампо, на думку якого "ефективність судово-правової' реформи слід оцінювати, зокрема, по тому, як вона перетворює суди з правоохоронних (каральних) на правозахисні" [58, 23]. Зауважимо при цьому, що, ототожнюючи правоохоронні органи з каральними, автор, очевидно, і донині мислить категоріями 30-х і 40-х років XX століття. Інші дослідники, не відносячи в принципі суди до правоохоронних органів з огляду на їх особливий правовий статус, все ж звертають увагу на їх значний правоохоронний потенціал. "Спроби відірвати суди від органів кримінальної юстиції з мотивів забезпечення "чистоти функції правосуддя" нам уявляються непереконливими, - обґрунтовано стверджує А. Бойков. - Правосуддя є не лише спосіб вирішення конфліктів, що виникають під час правозастосування, не лише форма реалізації вимог кримінального і адміністративного права стосовно конкретних актів протиправної поведінки. Роль правосуддя у державі і суспільстві є істотнішою: воно підвищує превентивне значення правових заборон, створює впевненість у невідворотності відповідальності за злочини, впливає на правову і моральну свідомість населення, підвищує престиж права" [59, 29]. "Піклу-ючись про сильну судову владу, - відзначає цей же автор, - численні ідеологи реформ звужують її соціальні функції, заперечуючи можливості і обов'язки суду щодо впливу на суспільну та індивідуальну правосвідомість, а, значить, і яку б то не було участь суду у формуванні і реалізації державної політики боротьби із злочинністю" [60, 3]. Спільність завдань прокурорської і судової систем у питаннях зміцнення законності, захисту прав людини і громадянина та державних інтересів, підвищення рівня індивідуальної і суспільної правосвідомості дозволяє стверджувати, що кожна з них повинна вносити свій вклад у реалізацію державної політики боротьби із злочинністю, профілактики правопорушень. Це стосується не лише України, але й будь-якої іншої демократичної держави, зацікавле- 269 268 ної у зміцненні правопорядку. Форми і особливості участі прокуратури і судів у вирішенні цих завдань, безумовно, обумовлюються специфікою їх правового статусу, характером функцій і повноважень. Проте ясно, що "...судова влада не може успішно вирішувати ці завдання не лише без взаємодії з законодавчою і виконавчою гілками влади, але й без підтримки правоохоронної системи і прокуратури особливо" [10, 46]. Автори Концепції розвитку прокуратури Російської Федерації на перехідний період як складові таких взаємовідносин виділяють: - "питання зовнішнього контролю за судовою діяльністю і діяльністю прокуратури; - співвідношення правозахисної функції прокуратури і суду; - взаємодію прокуратури з гілками судової влади; - співвідношення прокурорського нагляду і судового контролю за законністю і обґрунтованістю застосування заходів процесуального примусу; - форми взаємодії прокуратури з судами при реалізації функції координації боротьби із злочинністю" [10, 47]. Як нам здається, тут не зовсім обґрунтовано ототожнюються взаємовідносини прокуратури і судів та співвідношення їх функцій і повноважень. Обмежуючи предмет свого дослідження саме взаємовідносинами прокуратури і судів, вважаємо за можливе виділити такі їх види: 1) вплив судів на наглядову та іншу діяльність прокуратури; 2) вплив прокуратури на діяльність судів по здійсненню правосуддя; 3) взаємодію прокуратури і судів при реалізації спільних завдань зміцнення правопорядку, в тому числі по координації зусиль з профілактики злочинів та інших правопорушень. Зупиняючись на змісті перших двох видів, ми виходимо з постулату про те, що стосунки судів і прокуратури мають будуватись на універсальній системі стримування і противаг у відносинах органів, які уособлюють різні гілки державної влади. В іншому разі ця система втрачає свою універсальність і неминуче починає давати збої, що негативно впливає на стан правопорядку. Відтак, на наш погляд, немає вагомих підстав для тверджень про абсолютну самостійність судів у відносинах з прокуратурою, і навпаки, оскільки будь-який взаємозв'язок неминуче тягне за собою і взаємозалежність. Органи прокуратури, система яких не входить до судової системи, цілком самостійно реалізують свої конституційні функції і повноваження, за винятком здійснення судами контролю за рішеннями і діями посадових осіб прокуратур при реалізації ними конституційних функцій, а також управлінських функцій, якщо ці рішення або дії стосуються прав і свобод громадян (відомі випадки, коли за позовними заявами зацікавлених осіб суди поновлювали на посадах відповідальних прокурорських працівників, що неможливо було уявити собі в радянські часи). Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, в тому числі і на правовідносини, учасниками яких є органи і посадові особи прокуратури. Проте в реальній дійсності предметом судового контролю можуть стати далеко не всі рішення і дії прокурорів і слідчих. Це, зокрема, стосується тих рішень і дій, які не порушують прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб. Наприклад, громадянин зобов'язаний з'явитись до прокуратури і дати пояснення про відомі йому обставини порушення закону. Оскаржувати таке рішення в суді у нього немає підстав, тим більше, що відповідно до ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову від пояснень, якщо зміст цих пояснень стосується її особисто. Відсутні підстави для оскарження таких актів прокурорського реагування, як протест, подання, постанови про порушення дисциплінарного провадження і провадження про адміністративні правопорушення, які можуть бути відхилені адресатами. Досить спірний характер мають деякі питання здійснення судами загальної юрисдикції контролю за законністю процесуальних актів прокурора і слідчого у процесі досудового слідства і нагляду за додержанням законів у процесі розслідування. Оскільки, як відомо, єдиною функцією судів є здійснення правосуддя, то, природно, виникає питання, чи є втручання суду у слідчий процес проявом реалізації цієї функції? Якщо виходити з того, що кримінальне судочинство в широкому розумінні включає в себе не лише судові, але й досудові стадії кримінального процесу, то на це питання можна 270 271 дати ствердну відповідь. Заходи, вжиті судом для запобігання порушенням та їх усунення в процесі розслідування, безпосередньо спрямовані на створення сприятливих умов для наступного судового розгляду справи. При цьому слід відзначити, що, обираючи обвинуваченому запобіжний захід (ст. 155), продовжуючи строк тримання під вартою (ст. 165-3), приймаючи рішення про огляд кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв'язку (ст. 187-1 КПК), суд не здійснює контролю за діяльністю органів розслідування, а сам приймає відповідні процесуальні рішення, які раніше належали до компетенції прокурора. Ця обставина, до речі, дала підстави деяким дослідникам стверджувати, що деякі дії прокурорів при здійсненні процесуального керівництва розслідуванням є реалізацією з їх боку функцій судової влади [61, 94]. Здійснення контролю з боку загальних судів за рішеннями і діями прокурорсько-слідчих працівників у процесі розслідування має місце лише тоді, коли вони перевіряють законність цих рішень і дій та наділені правом їх скасування. Відповідно до ч. 4 ст. 248-3 ЦПК України судам непідвідомчі скарги на акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, якщо законодавством встановлено виключно позасудовий порядок оскарження. Проте рішенням Конституційного суду України від 23 травня 2001 р. ця норма визнана нечинною як така, що суперечить ч. 2 ст. 55 Конституції України [62, 10]. Відповідно до неї "кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб". Але чи означає це, що тепер будь-яке наглядово-процесуальне рішення прокурора можна оскаржити до суду (про скасування незаконних і необґрунтованих постанов слідчих, вилучення справ від одних слідчих і передачу іншим, усунення особи від дальшого розслідування, повернення справи для додаткового розслідування, дачу письмових вказівок щодо розслідування злочинів і т. ін.)? Як відзначили В. Маляренко та П. Пилипчук, "останнім часом на розгляд судів почали надходити скарги на постанови: про порушення кримінальних справ, про відмову в задоволенні тих чи інших клопотань, на інші рішення і дії посадових осіб" [63, 41]. Ці ж автори справедливо підкреслили, що "прийняття судами до розгляду всіх скарг не- минуче призведе до обмеження процесуальної самостійності слідчого, зробить непотрібним відомчий контроль і прокурорський нагляд", що при цьому "втручання суду буде грубим і некомпетентним і нічого позитивного не дасть" [64, 41]. В контексті ж розглядуваної нами тематики можна доповнити, що така практика є явним порушенням принципу незалежності прокуратури при здійсненні її повноважень. Послідовно оскаржуючи до суду всі постанови слідчого і рішення прокурора, зацікавлена особа могла б успішно блокувати розслідування будь-якої кримінальної справи. Вважаємо, що Конституційному Суду України конче потрібно прояснити свою позицію стосовно цих проблем. Очевидно, є більш зваженою позиція, зайнята з цього питання КС Російської Федерації, який визнав неконституційною відповідну норму КПК Росії, "якщо має місце істотне обмеження конституційних прав і свобод" [65, 69]. Це застереження має принципове значення, оскільки дозволяє судам не брати до розгляду безпідставні звернення про перегляд процесуальних актів. Предметом судового контролю можуть бути лише такі з них, які пов'язані справді з істотним обмеженням прав та інтересів особи (невжиття заходів щодо захисту потерпілих і свідків, порушення права обвинуваченого на захист, безпідставна відмова в побаченні із заарештованим, якщо для цього є вагомі причини тощо). Не можуть бути предметом судового контролю процесуальні акти і дії, спрямовані на всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин злочинних діянь, якщо ними прямо не обмежуються законні права та інтереси людини. Дискусійним є й питання щодо можливості оскарження до суду постанови прокурора або слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи (ст. 236-1) та про закриття справи (ст. 236-5 КПК України). Цей порядок, запроваджений у 1992 році, викликав заперечення практиків і науковців. Так, на думку В. Долежана, це є прикладом втручання у чужу компетенцію, оскільки, на відміну від розгляду питання про законність та обґрунтованість арешту осіб, у справах, що розслідуються, вирішення питання про порушення чи непорушення кримінальної справи не можна вважати реалізацією функції правосуддя [66, 384]. Негативно до цього поставився і М. Мичко. "На відміну від втручання суду в рішення процесуальних питань під час слідства, коли це втручання спрямовано на за- 272 273 хист інтересів громадян І котре, хоч і з натяжкою, можна визнати за реалізацію функції правосуддя на досудовій стадії процесу, ухвалення судом рішення з приводу законності і обґрунтованості відмови у порушенні кримінальної справи віднести до правосуддя ніяк не можна. Це пряме втручання в прерогативи прокуратури, коли суд, ініціюючи порушення кримінальної справи, перетворюється в орган кримінального переслідування" [46, 123]. Формою контролю судів загальної юрисдикції за діяльністю прокуратури слід вважати також розгляд позовних заяв про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями і діями її посадових осіб, зокрема, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності. Потрібно зупинитись також на питанні про межі незалежності (або залежності) прокуратури від Вищої ради юстиції України, яка, з одного боку, виконує управлінські функції, беручи участь у формуванні судового корпусу, а з другого, - є юрисдикційним органом, приймаючи рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності, здійснюючи дисциплінарне провадження стосовно суддів Верховного суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розглядаючи скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів (ч. 1 ст. 151 Конституції). Оскільки у Вищій раді юстиції з 20-ти її членів троє є представниками прокуратури, можна, образно висловлюючись, говорити про те, що "дольо-ва участь" прокуратури у діяльності цього органу складає 15 відсотків. Вища рада юстиції не має права втручатись у діяльність по реалізації прокуратурою її конституційних функцій. Проте для керівників прокуратур є обов'язковими рішення ВРЮ з приводу несумісності посади прокурора з іншими видами діяльності (ст. 36 Закону України "Про Вищу раду юстиції України") та про скасування рішень про притягнення прокурорів до дисциплінарної відповідальності і закриття дисциплінарного провадження (ст. 47 цього Закону). Проблема впливу прокурора на суд у взаємовідносинах між ними має застарілий характер. Інтенсивність її обговорення підвищується щоразу, коли виникає потреба у внесенні змін до законодавства про правоохоронну систему. При цьому доводиться долати деякі стереотипи, які досить глибоко проникли до професійної правосвідомості, в тому числі до наукової. Ключовим питанням цієї проблеми є ставлення прокуратури до реалізації принципу незалежності суду, який є наріжним каменем усієї системи судочинства. Безумовно, прокуратура зобов'язана належним чином реагувати на будь-які факти протиправних діянь стосовно суддів, пов'язаних із посяганням на їх незалежність, використовуючи при цьому увесь арсенал заходів прокурорського реагування. Проте не можна не відзначити, що сам законодавець ще до кінця не визначився у тому, які саме діяння можна розглядати як такі протиправні посягання. Відповідно до ч. 2 ст. 126 Конституції України "вплив на суддів в будь-який спосіб забороняється". Цілком очевидно, що ця норма в жодному разі не може тлумачитись буквально. Якби це було так, то будь-які аргументи учасників судового процесу, викладені в усному (під час судових засідань) або в письмовому (в апеляціях, касаціях тощо) могли б розглядатись як вплив на суддів "у будь-який 275 274 спосіб", тобто як порушення Конституції. Спробу розширювального тлумачення цієї норми зробив Президент України Л. Кучма, який висловився лише проти неправомірного впливу на суддів. Світова практика, на яку він послався, "допускає вплив правомірний. Більше того, з огляду на демократичні засади організації владних структур він є вкрай необхідним" [67]. Опонентом Президента в цьому питанні виступив колишній Голова Конституційного Суду України В. Скомороха, який відзначив, що останнім часом "поширюються тези" щодо "правомірного" впливу на суддів "Такий підхід до ролі судової влади, - стверджує він, - не узгоджується з положеннями Конституції, якими визначено, що вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється"[68, 72]. Створюється враження, що прихильники постулату щодо "непогрішності" суду так захопились цієї ідеєю, що не замислюються на тим, як вона узгоджується з реальною дійсністю. "Якщо ми будемо дорікати суду за те, що він не так карає, як нам би хотілось, - стверджує С. Шейфер, - ми загубимо весь смисл судової влади, оскільки ... завданням суду є за справедливістю, за законом, за гуманністю розв'язувати виниклий у суспільстві конфлікт, кого б він не стосувався" [69, 49]. Оце аргументація! Запитаємо автора, а якщо суд чинить "не за справедливістю, не за законом, не за гуманністю?" Виходить, і в цих випадках він має бути чимось подібним до "священної корови"!? "Не треба думати, - підкреслюють автори Концепції розвитку прокуратури Російської Федерації на перехідний період, - що суддя не зазнає тих же слабощів і спокус, як і будь-який інший урядовець, якого наділено владою над людьми" [10, 50]. Варто відзначити, що положення ст. 12 Закону України "Про статус суддів" щодо забезпечення їх незалежності не збігаються текстуально з наведеною вище конституційною нормою, проте вони вірно передають її дійсний зміст. "Будь-яке не передбачене законом втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом" [93]. Зауважимо при цьому, що слова "забороняється і" видаються в цьому контексті абсолютно зайвими. Думається, що це є найкращою ілюстрацією думки Президента щодо можливості правомірного -впливу на суди. На наш погляд, комусь із осіб, яким надано на це право, слід поставити nepjd KC питання про офіційне тлумачення ч. 2 cm. 126 Основного Закону. Серед тих, хто здатний справити "правомірний вплив" на суди в інтересах забезпечення законності в їхній діяльності на перше місце необхідно поставити прокуратуру. І справді, не може ж Президент України постійно звертати увагу на численні порушення закону при розгляді судами конкретних справ. Донедавна такий вплив здійснювався у вигляді прокурорського нагляду за додержанням законів при розгляді справ у судах (ст. 31 союзного Закону про прокуратуру). Починаючи з грудня 1991 року, в Законі України "Про прокуратуру" цю функцію було замінено на "участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ та справ про адміністративні правопорушення і господарських спорів в арбітражних судах". Редакція Закону від 12 липня 2001 року обмежила таку участь Лише підтриманням державного обвинувачення та представництвом інтересів громадянина або держави в суді (глава 3) у точній -відповідності із змістом ст. 121 Конституції України. Відсутні посилання про здійснення прокуратурою нагляду за додержанням законів у діяльності суду також у законодавстві інших пострадянських держав. Створюється враження, що цей захід був обумовлений не якимись важливими концептуальними міркуваннями, а виключно гіпер-трофоваким піклуванням про незалежність судової влади, на яку, начебто, зазіхає прокуратура. "Нині твердження про те, що прокуратура- або інші правоохоронні органи обмежують незалежність суду, диктують йому свою волю, сприймаються неупередженою свідомістю як навмисне перекручення дійсності" [10, 45]. У зв'язку з цим виникає питання: чи були підстави вважати, що діяльність прокуратури в радянські часи була чинником неправомірного впливу на суд, як зараз багато хто (і цілком бездоказово) стверджує? Негативна відповідь на це випливає з самих реалій тодішньої радянської дійсності. І прокурори, і судді посідали в ті часи приблизно однакове місце серед партійно-радянської номенклатури. І т. з. "обвинувальний ухил" в діяльності судів пояснювався аж ніяк не якимись особливими можливостями впливу прокурора на суд, а тим, що і судді, і прокурори вважали себе і дійсно були "солдатами партії" і змушені були проводити в жит- 277 276 тя спочатку "класову лінію" у боротьбі зі злочинністю, а потім виконувати валюнтариські вимоги щодо посилення кримінальної репресії за дійсні або уявні злочини. Проте явного перебільшення припустився В. Савицький, стверджуючи, що "все, що робилось суддями, прокуратурою, органами дізнання і слідства від імені держави, робилось за прямою вказівкою різних партійних комітетів і окремих функціонерів, причому команди давались на всіх, без винятку, рівнях, і чим нижче, особливо в районних умовах, тим частіше і практично тю кожній судовій справі" [71, 44] (підкреслено мною - М. К.). Це саме той приклад, коли надмірна заповзятливість при осуді тоталітарної системи може перетворити її обґрунтовану критику на фарс! Автором було опитано понад 60 ветеранів, які працювали суддями в 40-ві - 80-ті роки XX століття. Майже всі вони заявили, що не відчували якогось тиску з боку прокурорів, хоча і не заперечували того, що в окремих випадках ставали на позицію обвинувачення з міркувань корпоративної солідарності. До речі, ця корпоративна солідарність в сучасних умовах також є досить важливим чинником, який обумовлює пре-словуту "стабільність судових рішень". Вона властива не лише для пострадянських суспільств, але й для західних демократій. Не можна не враховувати, що прокурорський нагляд за додержанням законності у сфері правосуддя завжди був наглядом особливого роду, докорінно відрізняючись від наглядової діяльності інших державних органів в інших сферах суспільного життя. А. Долгова назвала його "культурним способом захисту законності" [72, 20], Ю. Скуратов підкреслив, що прокуратура виступає "у відношенні до судової системи в ролі професійного опонента у формі зовнішнього і дуже м'якого контролю [72, 33]. В. Долежан висловив думку, що за прокурором слід зберегти "право офіційної критики рішень і дій органів судової влади" [73, 187]. При цьому прокуратура не може давати обов'язкові приписи, а лише апелювати з цього приводу у відповідні судові інстанції, які, в кінцевому підсумку, і приймають остаточні рішення. На що ж у такому разі посилаються ті, хто вважає, що судам не потрібен зовнішній контроль в особі прокуратури? Зазвичай на те, що такий контроль здійснюють особи, які обстоюють свої права, і їх представники. Проте не слід забувати, що вони далеко не завжди мають можливість і дале- ко не завжди зацікавлені в усуненні порушень законності. Проте в цьому зацікавлений прокурор, який діє в публічних інтересах. В. Шишкіним стверджується, що в суді прокурор е лише стороною в процесі [74, 7]. Порівняємо це твердження з положенням чинного законодавства. Після внесення змін і доповнень до Закону України "Про прокуратуру" Законом від 12 липня 2001 р. залишились в недоторканності стаття 34, яка покладає на прокурора обов'язок сприяти судові у виконанні вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановлению судових рішень, що ґрунтуються на законі, і стаття 35 щодо його обов'язків своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили. У ч. 2 ст. 25 КПК передбачено, що "прокурор зобов'язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили" (без винятку для суду і суддів). Частина 1 ст. 102 передбачає, що прокурор, який бере участь у розгляді цивільних справ у судах, "додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону при всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановлению судових рішень, що ґрунтуються на законі" (ч. 2 ст. 13). Повноваження, спрямовані на реалізацію цього завдання, стосуються трьох відносно самостійних сфер, пов'язаних із діяльністю судів. По-перше, це повноваження, які стосуються участі прокурора в розгляді кримінальних, цивільних справ, господарських спорів і справ про адміністративні правопорушення. Стосовно останніх нами висловлено думку про те, що на цю сферу діяльності прокурора (яка не набула відчутного поширення) повністю поширюються положення ст. 35 Закону про прокуратуру та ст. 250 КУпАП [75, 436]. По-друге, повноваження прокурора у "контрольних стадіях" судового процесу (апеляційній, касаційній і у зв'язку з переглядом справ за нововиявленими обставинами). По-третє, ініціювання прокурором притягнення суддів до кримінальної і дисциплінарної відповідальності. Становище прокурора як учасника судового розгляду стосовно 278 279 головуючого та інших суддів (при колегіальному розгляді справ) має двоїстий характер. З одного боку, прокурор, як і інші учасники процесу, повинен беззастережно виконувати всі розпорядження головуючого, які стосуються слухання справи, як би він до них не ставився. З іншого боку, прокурор буде не в змозі виконати покладені на нього законом завдання, не висловивши свого ставлення: а) до порушень закону з боку інших учасників процесу, якщо на ці порушення не звернув уваги головуючий; б) до рішень і дій самого головуючого, які, на думку прокурора, суперечать закону і заважають об'єктивному вирішенню справи. В цих випадках, на нашу думку, прокурор повинен не лише мати право (його не можуть бути позбавлені і інші учасники процесу), але й зобов'язаний висловити публічну незгоду з цими рішеннями і діями. Не можна погодитись з пропозицією Д. Жученка про те, щоб формою реагування прокурора на ці порушення був його протест [76, 79], оскільки цей акт прокурорського реагування використовується при здійсненні нагляду. Виникає питання: від кого можуть виходити порушення закону, що обмежують права учасників процесу? Звичайно, лише від головуючого, який керує процесом. Відповідно до ч. 2 ст. 261 КПК в разі незгоди з окремими його рішеннями і діями прокурор-обвинувач, як і деякі інші учасники процесу мають право висловити заперечення, яке підлягає занесенню до протоколу судового засідання. Саме заперечення повинне міститись у відповідній заяві, з якою прокурор звертається до суду, а не клопотання чи якісь ґрунтовні міркування. Отже, вважаємо за потрібне змінити зазначений пункт наказу, виклавши його у такій редакції: "Державним обвинувачам реагувати у процесі на будь-які порушення закону з боку головуючого у судовому засіданні, висловлюючи заперечення проти його рішень і дій, пропонувати занесення цих заперечень до протоколу судовому засідання". Наприклад, з відповідним запереченням прокурор може звернутись до суду в разі безпідставної відмови від фіксації судового розгляду технічними засобами (ст. 87-1 КПК). Нереагування головуючого на заяву прокурора (як і іншого учасника процесу) не означає, звичайно, що прокурор може дозволити собі "хлопнути дверима", відмовившись від подальшої участі у розгляді, проте чітке висловлювання ним своєї позиції може бути в подальшому вагомим підтвердженням наявності підстав для перегляду судового рішення в апеляційному порядку. Дійовим способом впливу на представників судової влади були б заяви про їх відвід, з якими прокурори могли б звертатись безпосередньо в ході судового засідання, якщо грубі і систематичні порушення закону з боку головуючого дають обґрунтовані підстави сумніватись в його безсторонності. Щоправда, для цього потрібно внести зміни до ч. 2 ст. 56 КПК, яка зараз дозволяє подавати заяви про відвід лише до початку судового слідства. Гадаємо, що такі заперечення обвинувач має висувати і проти висловлювань та дій інших учасників процесу, наприклад, пропонуючи головуючому зняти поставлене захисником питання, якщо воно не стосується справи або висловлено у некоректній формі. Природно, що таке право повинен мати і захисник. Процедуру вирішення цих питань потрібно передбачити у кримінально-процесуальному законі. Завжди значною була роль прокурора у перегляді незаконних і необґрунтованих судових рішень. Це саме та ситуація, коли ту чи іншу тезу можна переконливо підтвердити конкретними статистичними викладками, і ніякі спекуляції навколо цієї проблеми нездатні спростувати прості і очевидні факти. Відповідно до ст. 37 Закону про прокуратуру право внесення апеляційного, касаційного і окремого подання на вироки, рішення, ухвали і постанови судів надається прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити апеляційні, касаційні і окремі подання тільки в справах, в розгляді яких вони брали участь. Подивимось тепер, як ці питання вирішені у процесуальному законодавстві. 281 280 Стаття 348 (п. 8) КПК у чинній редакції надає право внесення апеляційних подань лише прокурору, який брав участь у розгляді справ судом першої інстанції, а також прокурору, який затвердив обвинувальний висновок - у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції. Що ж стосується касаційних подань на вироки і постанови апеляційного суду, постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, то їх суб'єктами можуть бути: прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор України, його заступники, прокурори обласного рівня та їх заступники в межах їх повноважень - незалежно від участі в розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції (п. 4 ч. 2 ст. 384 КПК), а подань про перегляд справ у зв'язку з нововиявленими обставинами - Генеральний прокурор України та його заступники та прокурори обласного рівня. Відзначимо два принципові моменти, що стосуються сучасної системи ініціювання перегляду судових рішень, по кримінальних справах, які свідчать про якісне розширення компетенції прокуратури у вирішенні цих питань. По-перше, право на внесення актів прокурорського реагування до судової інстанції, яка раніше вважалась наглядовою, дістали прокурори низової ланки. По-друге, це право втратили керівні працівники судової влади. Як уже відзначалось, в сучасних умовах говорити про якийсь нагляд прокурора у сфері судочинства взагалі немає підстав. Будучи суб'єктом специфічного різновиду соціального контролю, прокурор і в контрольних стадіях судочинства повинен вживати заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, сприяти виконанню вимог закону щодо поставлення законних судових рішень. Що ж стосується кримінального судочинства, то прокурор у всіх його судових стадіях продовжує залишатись державним обвинувачем. По-перше, тому, що державне обвинувачення не зводиться до дій, спрямованих на засудження особи, а по-друге, тому що, виходячи з принципу єдності прокурорської системи, суб'єктами державного обвинувачення є не лише ті прокурорські працівники, які підтримують його в суді першої інстанції, але й посадові особи вищого рівня, яким надано право звертатись з по- даннями про перегляд судових рішень, аж до Генерального прокурора України. М. Мичко підкреслив, що, ставлячи питання про перегляд судових рішень, які набрали законної сили, "...прокурори розв'язують по суті такі ж завдання, як і при підтриманні державного обвинувачення у суді першої інстанції" [46, 63]. Що ж стосується участі прокурора у перегляді судових рішень по цивільних справах, то право апеляційного оскарження шляхом внесення подання має лише прокурор, який брав участь у розгляді справи (ч. 1 ст. 290 ЦПК). Касаційне подання має право внести прокурор, який уже брав участь у розгляді справи, або коли суд вирішив питання щодо його прав і обов'язків (ч. 1 ст. 320 ЦПК). Таке істотне обмеження права прокурора ініціювати апеляційне і касаційне провадження у цивільних справах серйозно шкодить справі забезпечення законності судових рішень, хоча, безумовно, підвищить рівень їх стабільності, чого, власне, і прагнуть його ініціатори. Не можна не помітити істотної різниці між повноваженнями прокуратури в контрольних стадіях процесу, які передбачені у ст. 37 Закону про прокуратуру, і в нормах КПК і ЦПК. Чим можна це пояснити? Перший варіант - це наявність звичних для нас колізій між Законом про прокуратуру і нормами процесуального законодавства. Виходячи з положень загальної теорії права, в разі суперечностей між загальним і спеціальним законом має застосуватись спеціальний закон. Проте в цій ситуації досить непросто визначити, який закон є спеціальним. Можна керуватись і іншим правилом: підлягає застосуванню закон, прийнятий пізніше, тобто в даному разі Закон про прокуратуру, зміни і доповнення до якого внесено 12 липня, а до КПК і ЦПК - 21 червня 2001 року. Але з такою трактовкою напевне не погодяться суди. Існує і другий варіант пояснення: положення ст. 37 Закону про прокуратуру, за винятком її другого речення, мають узагальнюючий характер і конкретизуються в нормах судово-процесуального законодавства. Якщо це справді так, до першого речення напрошується застереження "в порядку, встановленому Кримінально-процесуальним, Цивільним процесуальним, Господарським процесуальним кодексами і Кодексом України про адміністративні правопорушення". Невирішеність цього питання викликає непорозуміння у відно- 283 282 синах між прокурорською І судовою владами, які рано чи пізно доведеться уладнувати. Принципово по-іншому це питання вирішено в ГПК України, статті 97 і 107 якого не обмежують права прокурора на апеляційні і касаційні подання його попередньою участю в розгляді господарських спорів. Що ж стосується участі прокурора у вирішенні питань про притягнення суддів до кримінальної та адміністративної відповідальності, то відповідні дії і рішення також повинні враховувати специфіку правового статусу представників незалежної судової влади. Порушення прокурором кримінальних справ за ознаками злочинних діянь, до яких причетні судді, не може розглядатись як прояв нагляду, хоча у п. З ч. 2 ст. 20 Закону про прокуратуру таке рішення розглядається як реалізація загальнонаглядового повноваження. При вирішенні цих питань прокурор безпосередньо керується положенням розділу другого КПК, яким не встановлено будь-яких обмежень щодо суддів. Підставами для порушення кримінальної справи можуть бути і такі порушення закону з їх боку, які можна розцінити як невиконання чи неналежне виконання покладених на них обов'язків і які мають ознаки суспільне небезпечних діянь. Прикладом може служити факт порушення кримінальної справи за фактом безприкладної тяганини з передачею справ для розгляду до касаційної інстанції у Печерському районному суді м. Києва [77]. Закон не виключає можливості виконання всіх слідчих дій по цій категорії кримінальних справ, аж до пред'явлення обвинувачення, за винятком затримання чи арешту, які можуть мати місце за згодою Верховної Ради України (ч. З ст. 126 Конституції). В той же час у законодавстві не досить чітко визначена роль прокурора у порушенні дисциплінарного провадження стосовно носіїв судової влади [78]. Відповідно до ч. 2 ст. 97 Закону України "Про судоустрій України" право ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність судді належить: народним депутатам України, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Голові Верховного Суду України (голові вищого спеціалізованого СУДУ - щодо судді відповідного спеціалізованого суду, за винятком ініціювання звільнення судді); Міністру юстиції України, голові відповідної ради суддів; членам ради суддів України. В той же час прокурор, діяльність якого постійно пов'язана з діяльністю суду і який відстежує порушення закону, які мають місце в судовій діяльності, не фігурує як суб'єкт порушення дисциплінарного провадження. Розглядаючи питання взаємодії прокуратури і судів, зазначимо, що вона може здійснюватись і реально здійснюється в процесуальних і непроцесуальних формах. Процесуальна взаємодія має місце тоді, коли і прокуратура, і суд причетні до розгляду і вирішення певних юридичних справ, наприклад обрання судом запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за поданням прокурора. Форми непроцесуальної взаємодії не визначені в законодавстві і вироблені тривалою співпрацею органів прокуратури і в суду. Взаємодія прокуратури з судовою владою випливає "...з об'єктивно існуючої потреби об'єднання потенціалу суду і прокуратури в забезпеченні законності" [79, 15]. Важливе значення, зокрема, має взаємний обмін інформацією, що являє інтерес як для прокуратури, так і для суду. Н. Руденко слушно відзначив, що в сучасних умовах "...збереглася така перспективна форма контактів прокуратури і арбітражних (зараз "господарських" - М. К.) судів, як надсилання повідомлень про виявлені порушення законності в економічній сфері" [80, 144]. Особливий статус суддів як представників незалежної судової гілки влади обумовлює певні особливості у координації діяльності правоохоронних органів. Не випадково у Положенні про координацію, схваленому Координаційним комітетом з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 27 липня 2000 року, ідеться не про координацію у звичайному розумінні, а про взаємодію правоохоронних і судових органів. Відповідно до п. 13 Положення вона має здійснюватись у таких формах: обміну інформацією щодо стану злочинності і судової практики та проведення спільної аналітичної роботи; спільної підготовки нормативних актів щодо боротьби із злочинністю, проведенні спільних семінарів і конференцій, спільній участі у роботі по підвищенню кваліфікації працівників правоохоронних і судових органів. Зі свого боку, вважаємо, що виступи голів судів на координаційних нарадах можуть бути присвячені найхарактернішим помилкам при 284 285 здійсненні оперативно-розшукової діяльності і розслідування злочинів, порушенням закону, які виявляються при розгляді судами кримінальних справ. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "4.3. ВІДНОСИНИ МІЖ ПРОКУРАТУРОЮ ТА СУДАМИ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ" |
||
|
||