| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
4.1. ВІДНОСИНИ ПРОКУРАТУРИ З ГЛАВОЮ ДЕРЖАВИ І НАЙВИЩИМ ПРЕДСТАВНИЦЬКИМ ОРГАНОМ УКРАЇНИ |
||
|
Держава Україна являє собою республіку (ч. 1 ст. 5 Конституції України) із змішаною (президентсько-парламентською) формою державного правління [1, 165]. З цього випливає, що і глава держави (Президент) і парламент (Верховна Рада України) виконують важливі державні функції і наділені важливими державно-владними повноваженнями. Це обумовлює їх вплив на процеси, пов'язані із забезпеченням додержання Конституції України, режиму законності, прав і свобод людини і громадянина. Співвідношення владних повноважень між Президентом і Верховною Радою України може невдовзі змінитись в результаті конституційної реформи, але про характер цих змін говорити передчасно. Відповідно до ч. 2 ст. 106 Основного Закону Президент України виступає як гарант захисту цих цінностей, використовуючи повноваження, передбачені у ст. 106 Конституції, які мають управлінський, нормотворчий і контрольний характер. Верховна Рада України, поряд із виданням законів, також контролює діяльність Кабінету Міністрів у межах, передбачених Основним Законом (п. 13 ч. 1 ст. 85) і здійснює т. з. парламентський контроль (п. 33 ч. 1 ст. 85 Конституції). Для відносин прокуратури, передусім Генеральної прокуратури України, з Президентом та Верховною Радою України є властивим те, що вони ніякою мірою не є піднаглядними прокуратурі, що обумовлено їх статусом як представників верховної державної влади. Попередньою редакцією статті 10 Закону України "Про прокуратуру" було передбачено, що в разі невідповідності указу Президента України законам України Генеральний прокурор України може 234 235 звернутись з поданням до Конституційного Суду України. Він також мав право звертатись до Верховної Ради України з поданнями про невідповідність законам України указів чи постанов Президії Верховної Ради України. Чинна ж редакція зазначеної статті присвячена вирішенню зовсім інших питань. Можливість притягнення діючого Президента України до кримінальної відповідальності виключається його недоторканністю (ч. 1 ст. 105 Конституції), а народних депутатів України - обмежується в процедурному плані наявністю депутатського імунітету (ч. З ст. 80). Складніше вирішити питання щодо впливу глави держави і парламенту на Генерального прокурора України і через нього - на всю прокурорську систему. Відповідно до первинної редакції ч. 2 ст. 2 Закону про прокуратуру в діяльності по здійсненню нагляду за додержанням законів Генеральний прокурор України є відповідальним перед Верховною Радою України і тільки їй підзвітним, а загалом діяльність прокуратури була підконтрольною Верховній Раді України і створеним для цього органам (ч. 1 ст. 7). Не будучи скасованими до липня 2001 року, ці норми фактично втратили силу, оскільки вони не враховували докорінної зміни статусу Президента України як гаранта додержання Конституції і законів України, порядку призначення Генерального прокурора України, а також тієї важливої обставини, що статтею 85 Конституції в числі повноважень парламенту не передбачалось здійснення ним контролю за діяльністю прокуратури. Після внесення змін і доповнень до Закону про прокуратуру Законом від 12 липня 2001 р. норми про підзвітність, підконт-рольність і відповідальність прокуратури перед Верховною Радою України були вилучені, і питання про те, хто ж власне має право контролювати її діяльність, по суті зависло в повітрі. Між тим у законах деяких інших держав пострадянського простору воно вирішено досить таки конкретно. Відповідно до ст. 11 білоруського закону про прокуратуру контроль за її діяльністю здійснює парламент. Контроль судових органів за додержанням прокуратурою прав і свобод особи здійснюється в ході розгляду судами кримінальних справ, справ про правопорушення, вчинені прокурорськими працівниками, заяв, направлених прокурорами у судові органи, а також в інших випадках, передбачених законом. Діяльність прокуратури Узбекистану підконтрольна Президенту, Олий Мажлису (парламенту) (ч. 1 ст. 6 Закону про прокуратуру), а генеральні прокурори Казахстану і Туркменістану підзвітні президентам своїх країн (п. 1 ст. 10 відповідних законів про прокуратуру). Як же бачиться вирішення цього питання у сучасній Україні? На наш погляд, при цьому потрібно виходити з того, що можливість загального контролю за діяльністю прокуратури стосується лише двох центрів вищої державної влади - Президента і Верховної Ради України. При цьому, виходячи з принципу єдності і централізації прокурорської системи, учасниками контрольних правовідносин можуть бути, з одного боку, ці владні структури, а з іншого - лише Генеральний прокурор України, який очолює і систему в цілому, і її центральний орган - Генеральну прокуратуру України. Всі інші ланки системи та її посадові особи підпорядковані та одночасно підзвітні і підконтрольні лише Генеральному прокурору України. Генеральний прокурор України несе повну відповідальність за рішення, які він приймає у межах своєї, визначеної законом, компетенції. Тому будь-які вказівки і навіть поради щодо вирішення конкретних справ з боку будь-кого, навіть найвищих посадових осіб держави є неприпустимими. Інша справа - оцінка роботи Генерального прокурора України і підпорядкованих йому структур з точки зору виконання ними обов'язків, закріплених у Законі про прокуратуру, з відповідними висновками щодо виправлення недоліків і упущень в організації роботи. Відомо, як гостро Президент України Л. Кучма звертає увагу на ці недоліки у своїх виступах на розширених засіданнях колегії Генеральної прокуратури України, засіданнях Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, що, до речі, стосується і судової влади. Очевидно, що так само поводитиметься і його наступник. З усього цього можуть робитись і відповідні кадрові висновки. Вважаємо, що у майбутньому законодавстві потрібно буде чітко 237 236 визначити, хто ж власне і з яких позицій контролює діяльність Генерального прокурора. В сучасних умовах серйозні важелі впливу на нього мають як Президент, так і Верховна Рада України, які беруть участь у призначенні Генерального прокурора. Рішення про його відставку може прийняти Президент без згоди Верховної Ради (п. 11 ч. 1 ст. 106 Конституції). Водночас це може зробити і Верховна Рада України без згоди і всупереч небажанню Президента, оскільки винесення нею резолюції недовіри Генеральному прокурору, навіть простою більшістю голосів, тягне за собою такі ж наслідки, як і висловлення недовіри уряду, тобто відставку (п. 25 ч. 1 ст. 85 Основного Закону). Зараз це положення Конституції продубльовано у ч. 1 ст. 2 Закону про прокуратуру в редакції від 12 липня 2001 р. Проте можна погодитись з думкою М. Потебенька про те, що "висловлення недовіри, що має наслідком відставку посадової особи з особливим статусом - Генерального прокурора України, на підставі сумніву чи якогось припущення є неприйнятним" [2, 87]. Останнім часом були прийняті два важливі рішення, які значно послабили вплив парламенту на Генерального прокурора України. Перше з них стосується заміни щорічного звіту Генерального прокурора перед Верховною Радою щорічним інформуванням парламенту, до того ж не про діяльність прокуратури, а про стан законності, що звичайно, не може розглядатись як прояв підконтроль-ності Генпрокурора парламенту (ч. 1 ст. 2 Закону про прокуратуру в редакції від 12 липня 2001 р.). До того ж, як випливає з точного змісту цієї норми, така інформація може бути надана як в усній формі шляхом виступу на пленарному засіданні чи засіданнях комітету Верховної Ради, так і письмово. У зв'язку з цим не можна не звернути увагу на юридичну некоректність статті 41 Конституції Автономної Республіки Крим [3], сама назва якої "Організація і діяльність органів прокуратури в Автономній Республіці Крим" суперечить п. 14 ст. 92 Конституції України, яка передбачає, що питання організації і діяльності прокуратури регулюються виключно законами України. У п. 2 цієї статті Конституції Криму передбачено, що "Верховна Рада Автономної Республіки Крим має право заслуховувати інформацію" прокурора автономії. Проте незрозуміле, чи зобов'язаний прокурор надати таку інформацію на вимогу кримського "квазіпарламенту". Очевидно, ні, інакше це суперечило б принципу незалежності прокуратури. Друге рішення, винесене Конституційним Судом України з ініціативи Генпрокуратури, стосується "приборкання" тих народних депутатів України, які, зловживаючи своїми повноваженнями, намагались поодинці і групами контролювати діяльність прокуратури шляхом висунення різного роду вимог, на що зверталась увага в наукових публікаціях як України [4, 26], так і Росії. Як відзначив В. Бессарабов, "...нерідко у зверненнях містяться вимоги про зміну запобіжного заходу або прийняття іншого процесуального рішення, направлення відомостей про хід і наслідки розслідування тієї чи іншої кримінальної справи, що є по суті втручанням у діяльність правоохоронних органів" [5, 50]. У своєму рішенні від 11.04.2000 р. Конституційний Суд підтвердив, що народний депутат України не має права звертатись до органів прокуратури і прокурорів із вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах із питань підтримання державного обвинувачення, представництва інтересів громадянина або держави в судах, а також здійснення наглядових функцій і питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах. В разі подання до органів прокуратури, прокурорів, слідчих прокуратури вказівок і вимог народних депутатів України вони мають діяти з дотриманням вимог, передбачених процесуальним законодавством і Законом України "Про прокуратуру" [6, 21]. Народні депутати України можуть звертатись до Генеральної прокуратури з заявами і скаргами (а не з запитом у формі вимог) з питань, які стосуються компетенції прокуратури. Якщо у цих заявах і скаргах ідеться про порушення прав їхніх виборців, то самі депутатські звернення повинні мати характер супровідних листів із проханням розібратись і вжити передбачених законом заходів. Крім того, як зазначено в п. 6 описової частини зазначеного рішення, "пропозиції, вказівки, вимоги народного депутата України 239 238 мають відповідати Конституції і законам України і можуть стосуватися лише питань, пов'язаних саме з депутатською діяльністю" (наприклад, коли йдеться про порушення встановлених законом прав народного депутата). На наш погляд, внесення народними депутатами пропозицій, на відміну від вимог і скарг, не можна в принципі визнати неправомірним, а, отже, висновки КС з цього приводу є надто категоричними. Відповідно до ч. 2 ст. З Закону України "Про звернення громадян" [8] "пропозиція (зауваження) - це звернення громадян, де викладається порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів всіх рівнів, посадових осіб, а також висловлювання думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства". Виходячи з цього визначення, пропозиції за самою своєю суттю не стосуються вирішення конкретних юридичних справ (наприклад, пропозиції про внесення змін до структури прокурорських органів, об'єднання або злиття прокуратур, поліпшення взаємодії правоохоронних органів, потреби у виданні Генеральним прокурором відомчих нормативних актів тощо). Як член вищого представницького органу народний депутат України в цих і подібних випадках діє в публічних інтересах і має право звертатись до будь-яких органів. Що ж стосується звернень, то, як нам здається, рішенню КС у цій частині бракує чіткості. Навряд чи його можна вважати прямою забороною її розгляду, хоча вони і трактуються ним як неправомірні. Цей зміст воно мало б у разі такого звучання: "повинні (зобов'язані) не розглядати" або "не мають права розглядати". У практиці цілком можливі випадки, коли прокурор визнає за необхідне втрутитись для того, щоб домогтись усунення серйозних порушень прав громадян або інтересів держави, якщо звернення народного депутата містить важливу інформацію про це. Який шлях при цьому обрати: закинути "неправомірне звернення" у кошик, чи все ж таки розглянути його і вжити необхідних заходів? Це залежить від розсудливості прокурора і правильного розуміння ним службового обов'язку. Дальшим кроком на шляху попередження випадків перевищен- ня контрольних повноважень парламенту може служити рішення КС від 14.06.2001 p., яким визнана частково неконституційною постанова Верховної Ради «Про висновки Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України по перевірці фактів порушення прав українських акціонерів ВАТ "Миколаївцемент"» [9] у частині доручення Генеральній прокуратурі перевірити обставини цієї справи. КС визнав, що звернення парламенту до Генерального прокурора України у формі доручення перевищує компетенцію Верховної Ради. На нашу думку, слід вважати, що вищезазначені рішення КС мають певне преюдиційне значення і стосуються також звернень до місцевих органів прокуратури депутатів рад різного рівня та сільських, селищних і міських голів. Важливе узагальнююче значення має висновок КС, що міститься у п. 4 описової частини рішення від 11 квітня 2000 року, відповідно до якого "...Конституція України серед повноважень Верховної Ради безпосередньо не передбачає здійснення контролю за діяльністю прокуратури, а правом надавати собі додаткові контрольні повноваження шляхом прийняття відповідного закону Верховна Рада не наділена". Констатувавши, що чинна Конституція і закони України не надають права Верховній Раді контролювати діяльність прокуратури, ми змушені визнати, що конкретні вказівки з цього питання відсутні і стосовно Президента. У всякому разі, це прямо не випливає з його повноважень, визначених у статті 106 і деяких інших нормах Конституції, а також із Закону про прокуратуру. Довго таке явно ненормальне становище тривати не може. У літературі уже висловлювалась думка про необхідність закріпити домінуючу роль глави держави у визначенні пріоритетів діяльності прокурорської системі і контролі за її функціонуванням. Вперше це питання було поставлено у науковій Концепції розвитку прокуратури Російської Федерації на перехідний період групою фахівців НДІ проблем зміцнення законності і правопорядку при Генеральній прокуратурі РФ у 1994 році. Становище, коли Генеральний прокурор був орієнтований на співробітництво з однією гілкою влади - законодавчою, лише їй повинен був бути підконтрольним і лише її рішення виконувати, уже не відповідає вимогам сучасного етапу розвитку правової системи, реальному співвідно- 241 240 шенню функцій влади і суперечить статусу Президента, - говориться у Концепції. "Прокуратура, - на думку її авторів, - повинна стати важливою опорою органів державної і передусім президентської влади в її зусиллях по подоланню нестабільності правових відносин у суспільстві, підвищенню авторитету законів і підза-конних актів" [10, 21]. Приблизно так само цю думку висловив український дослідник В. Сухонос [11, 21]. А. Смірнов вважає, що в сучасних умовах прокуратура може розглядатись як один із механізмів реалізації президентської влади [12, 18]. Аналогічної позиції дотримується В. Щур [13, 35]. Підтримуючи ці пропозиції, висловимо зі свого боку такий додатковий аргумент. Правовий статус Президента України (як і РФ) - гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина - є певною мірою унікальним. Ця місія не покладена в Основному Законі на жодну іншу державну структуру. Хто ж як не гарант додержання Конституції має контролювати діяльність структури, призначеної для нагляду за додержанням Конституції і виданих на її підставі законів? Відтак було б цілком вірним закріпити в майбутньому Законі України "Про прокуратуру" таку норму: "Генеральний прокурор України є підзвітним і підконтрольним лише Президенту України. Він зобов'язаний щороку подавати Президенту України звіт про стан правопорядку та вжиті прокуратурою заходи щодо його зміцнення". Гадаємо, що це аж ніяк не обов'язково пов'язано з внесенням відповідного доповнення до ст. 106 Основного Закону, виходячи з ролі Президента як гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Формами такого контролю, очевидно, могло б стати заслуховування Президентом інформацій Генерального прокурора з актуальних питань зміцнення правопорядку, подання Президенту щорічної доповіді про стан законності і діяльності прокуратури (на відміну від щорічного інформування Верховної Ради України про стан законності відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону про прокуратуру), розгляд відповідальними посадовими особами Адміністрації Президента заяв і скарг з приводу неправомірних рішень і дій працівників Генеральної прокуратури, участь Президента та інших відповідальних осіб президентської влади у розширених засіданнях ко- легії Генеральної прокуратури України і, нарешті, ініціювання Президентом і остаточне вирішення ним питання про увільнення Генерального прокурора від посади. Будучи підконтрольним і підзвітним Президенту України, Генеральний прокурор має можливість ініціювати перед ним внесення законопроектів, які стосуються змін і доповнень до чинного законодавства, оскільки у ст. 93 чинної Конституції він не фігурує як суб'єкт законодавчої ініціативи. Щоб надати йому таке право, що було б доцільно, потрібно доповнювати Основний Закон. Підтримуючи пропозицію В. Щура про покладення на прокуратуру обов'язку здійснювати нагляд за додержанням не лише законів, але й нормативно-правових актів Президента (ч. 3-4 ст. 106 Конституції України) [13, 35], вважаємо, що це сприятиме підсиленню контролюючої ролі глави держави щодо прокуратури, оскільки контроль з його боку за виконанням власних указів і розпоряджень має певною мірою управлінський характер. Контрольна функція Президента щодо прокуратури може бути конкретизована в нормах поточного законодавства. Назрілим також є питання щйдо вдосконалення порядку призначення Генерального прокурора України і звільнення його з посади. У різних країнах пострадянського простору це питання вирішується в законах про прокуратуру по-різному. У Грузії це робить Парламент за поданням Президента (п. 1 ст. 7 Закону), у Вірменії - Президент за поданням Прем'єр-міністра (ч. 1 ст. 22). У Казахстані порядок призначення і звільнення Генерального прокурора приблизно такий же, як в Україні, тобто він призначається на посаду Президентом зі згоди Верхньої палати Парламенту, а звільняється знову ж таки Президентом, але без згоди Парламенту (п. 1 ст. 11), а призначення Генерального прокурора Литви є винятковою прерогативою Президента (п. З ст. 11). Найпоширенішим способом вирішення цього питання у державах СНД є участь і президента, і парламенту як у призначенні, так і у звільненні генерального прокурора. Так, відповідно до п. 1 ст. 12 Закону Росії "Генеральний прокурор Російської Федерації призначається на посаду і звільняється від посади Радою Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації за поданням Президента Ро- 243 сійської Федерації". У Таджикистані (ч. 1 ст. 14) і Туркменістані (ч. 1 ст. 11) генеральні прокурори призначаються на посади і звільняються з посад президентами за погодженням з парламентами. В Азербайджані аналогічний порядок передбачено не в Законі про прокуратуру, а безпосередньо в ч. З ст. 133 Конституції. По-різному вирішується це питання і в інших країнах. Так, у Мексиці Генерального прокурора призначає і звільняє "на свій розсуд" Президент (ч. 5 ст. 73 Конституції 1917 р.), у Болгарії - Президент за пропозицією Вищої судової ради (ч. 2 ст. 129 Конституції 1991 р.), у Словаччині - Президент за пропозицією Словацької національної ради (парламенту) (ст. 150 Конституції 1992 р.), в Албанії (ч. 1 ст. 149 Конституції 1998 p.), Бразилії (ч. 2 ст. 128 Конституції 1988 p.), Монголії (ч. 2 ст. 56 Конституції 1992 р.) - президенти за погодженням з парламентами, в Іспанії - Король за пропозицією Уряду з урахуванням думки Вищої ради судової влади (ч. 4 ст. 124 Конституції 1978 p.), в Угорщині (ч. 1 ст. 52 Конституції 1989 р.) - Державні збори за пропозицією Президента. Що ж стосується України, то, оскільки порядок призначення і звільнення Генерального прокурора прописаний безпосередньо в Конституції (ч. 1 ст. 122), то для його перегляду потрібні зміни в Основному Законі. Вважаємо, що Генеральний прокурор повинен призначатись на посаду Президентом на строк його повноважень, що являло б собою додаткове підтвердження підзвітності і підконтрольності Генпрокурора саме Президенту. Право звільнення його з посади до закінчення строку повноважень також повинно належати Президенту, проте за згодою більшості від конституційного складу Верховної Ради України, що могло б слугувати додатковою гарантією незалежності Генерального прокурора при реалізації його повноважень. Якщо Конституцією передбачено згоду парламенту на звільнення Президентом з посад таких осіб, як голови Антимонопольного комітету, Фонду державного майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення України (п. 14 ч. 1 ст. 106 Основного Закону), то незрозуміле, чому Генеральний прокурор має складати виняток. Верховну Раду України доцільно позбавити права відправляти у відставку Генерального прокурора шляхом висловлення йому не- довіри через відсутність чітких юридичних критеріїв недовіри, а також через те, що, як свідчить практика, спроби добитись цього інколи вчиняються з суто політичних мотивів. Звичайно, Верховна Рада України як найвищий представницький орган не може бути позбавлена права висловлювати свою думку щодо діяльності прокуратури і навіть має право вносити Президенту пропозиції про звільнення його з посади, проте останнє слово повинно залишатись за главою держави. Велике значення для утвердження статусу керівника прокурорської системи України має встановлення чітких підстав і порядку його звільнення від посади. Цілком погоджуємося з думкою В. Півненка про те, що "конституційний строк повноважень - це одна з безумовних підвалин, безумовний принцип незмінності посадової особи впродовж визначеного Конституцією терміну, невід'ємна частина гарантій її недоторканності та незалежності, дієва перепона від втручання в роботу цього органу інших державних органів, установ, організацій, партій і рухів" [14, 3]. Тут же підкреслюється, що дострокові звільнення Генерального прокурора (як і інших прокурорів) зводять нанівець практичне значення конституційного строку [14, 5]. У зв'язку з цим можна стверджувати, що положення нової редакції ст. 2 Закону про прокуратуру (від 12.07.01) значною мірою вирішують цю назрілу проблему. Порівняємо стару і нову редакції. Відповідно до ч. 4 ст. 2 у попередній редакції "звільнення (відставка) Генерального прокурора України протягом строку повноважень може мати місце лише у випадках вчинення ним злочину, порушення виконання службових обов'язків, у зв'язку з неможливістю виконання обов'язків за станом здоров'я, а також за власним бажанням". Частина друга цієї статті у новій редакції передбачає такі підстави для звільнення Генерального прокурора, крім висловлення йому недовіри Верховною Радою України: закінчення строку, на який його призначено; неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров'я, порушення вимог щодо несумлінності, набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення громадянства України; подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням. Як бачимо, тут немає досить нечіткої, та до того ж і стилістично неграмотно сформульо- 245 244 ваної підстави, як "порушення виконання службових обов'язків", і тому Президент уже не в змозі звільнити Генпрокурора через своє суб'єктивне незадоволення його роботою. Щоправда, це може зробити, як уже зазначалось, Верховна Рада через прийняття резолюції про недовіру, проте, сподіваємося, що цей анахронізм рано чи пізно буде усунутий. До того ж на позицію парламенту в цьому, як і в інших питаннях, справляє досить серйозний вплив позиція Президента. Необхідно звернути увагу на потребу врегулювати порядок притягнення Генерального прокурора до кримінальної відповідальності. Хоча в новій редакції ст. 2 Закону про прокуратуру, на відміну від попередньої, говориться про звільнення Генпрокурора не просто у зв'язку з вчиненням ним злочину, а через набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього, важко собі уявити ситуацію, коли особа, якій пред'явлені обвинувачення у злочині, перебуває на лаві підсудних у ранзі Генерального прокурора України! А, втім, про те, що такі "нештатні" ситуації можуть виникати на практиці, свідчить досвід Російської Федерації, де в останні роки один виконуючий обов'язки Генпрокурора (А. Іллюшенко) і один Генеральний прокурор (Ю. Скуратов) стали об'єктами кримінального переслідування. Взагалі є незрозумілим, хто може порушити кримінальну справу проти Генерального прокурора і які слід встановити додаткові гарантії об'єктивного вирішення цього питання. На наш погляд, цю місію можна було б покласти на Вишу раду юстиції України, а розслідування справи - на призначеного нею спеціального слідчого (або слідчих), який не працює на відповідній посаді в правоохоронних органах. Щоправда, таке вирішення питання ускладнюється знову ж таки потребою внесення змін до Конституції щодо повноважень Вищої ради юстиції. Необхідно передбачити в законодавстві і можливість тимчасового усунення Генерального прокурора від посади у зв'язку з порушенням проти нього кримінальної справи. До речі, коли в Російській Федерації виникла подібна ситуація у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності Ю. Скуратова (врешті-решт справу "благополучно" закрили), його було усунуто від посади Президентом РФ, хоча в Росії призначення і звільнення Генерального про- курора належить до компетенції Ради Федерації Федеральних Зборів, а, отже, було б логічним, коли б цей орган приймав рішення і про зупинення його повноважень. В Україні ж, на відміну від РФ, Президент може і призначити, і звільнити Генпрокурора, а, отже, і здійснити такий підготовчий крок до цього, як зупинення його повноважень. Звичайно, відносини між главою держави і парламентом, з одного боку, і Генеральною прокуратурою України - з іншого не можна зводити лише до контролю за діяльністю прокуратури. Чинне законодавство відкриває широкі можливості для їх взаємодії в обговоренні і вирішенні питань зміцнення правопорядку. Цьому мають сприяти: - систематичні контакти Генерального прокурора України з Президентом України, Головою Верховної Ради України шляхом використання наданого йому права бути невідкладно прийнятим цими особами відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону про прокуратуру. Логічне тлумачення зазначеної норми дає підстави для висновку, що це право поширюється також на інших відповідальних посадових осіб президентських структур і парламенту; - участь Генерального прокурора України та його заступників у засіданнях Верховної Ради України та її органів (ч. 1 ст. 9 зазначеного Закону), у депутатських слуханнях, науково-практичних конференціях, організованих Верховною Радою України, Інститутом законодавства Верховної Ради України, президентськими структурами; - участь Президента України, відповідальних посадових осіб його Адміністрації в розширених засіданнях колегії Генеральної прокуратури та інших публічних заходах, організованих прокуратурою; - контакти представників Генеральної прокуратури з тимчасовими слідчими комісіями Верховної Ради України. Проте зауважимо, що такі контакти можуть здійснюватись лише на підставі Закону про ці комісії (ч. 6 ст. 89 Конституції), який досі не прийнято. Участь Генерального прокурора України, його заступників у засіданнях Верховної Ради України та її органів не випадково визначається у ч. 1 ст. 9 Закону про прокуратуру лише як право, а не 247 246 обов'язок. Генеральний прокурор може на свій розсуд прийняти або не прийняти запрошення на такі заходи, і від нього не можна зажадати всупереч його волі будь-яких пояснень із питань, які стосуються діяльності прокуратури. Звичайно, Генеральна прокуратура України об'єктивно зацікавлена в якомога ширших і плідних контактах із парламентом, але виключно на засадах рівноправного партнерства. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "4.1. ВІДНОСИНИ ПРОКУРАТУРИ З ГЛАВОЮ ДЕРЖАВИ І НАЙВИЩИМ ПРЕДСТАВНИЦЬКИМ ОРГАНОМ УКРАЇНИ" |
||
|
||