| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
3.4.1. Роль принципу законності у функціонуванні органів прокуратури |
||
|
Питання законності є одним із найважливіших у загальній теорії держави і права. Упродовж останніх десяти років погляди на сутність інституту законності в юридичній науці, порівняно з радянськими часами, докорінно змінились. Це пов'язано з упровадженням у правову науку та державно-правову практику таких досягнень політико-правової думки, як ідеї верховенства права, поділу влади, пріоритету прав і свобод людини перед іншими соціальними цінностями тощо. Це дозволило значно збагатити зміст принципу законності, який марксистсько-ленінська теорія розглядала лише як беззастережне дотримання чинного законодавства, навіть явно неправових законів, які ущемлювали природні права і свободи людини та громадянина. Для демократичної і правової держави, якою Україна проголошена у статті 1 її Конституції, таке розуміння законності є надто вузьким. На думку С. Алексеева, "законність виступає у вигляді специфічного режиму громадсько-політичного життя, втіленого у системі нормативних політико-юридичних вимог (неухильне додержання вимог нормативно-правових актів усіма суб'єктами, верховенство закону, рівність усіх перед законом, забезпечення для всіх суб'єктів повного і реального здійснення суб'єктивних прав, належного, правильного і ефективного застосування права, послідовної боротьби з правопорушеннями)". Таким чином, за С. Алексєєвим законність виступає, з одного боку, як вираз загальнообов'язковості права, а з іншого - як принцип соціально-політичного життя [98, 194]. В. Ко-тюк вважає, що законність - це "особливий режим або процес діяльності держави і інших суб'єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог: 1) наявність добре продуманої системи правових законів і підзаконних нормативних актів; 2) точне і повне закріплення правового статусу всіх учасників правовідносин; 3) точне і неухильне виконання і дотримання законів та інших нормативно-правових актів всіма посадовими особами і громадяна- ми" [99, 110]. На думку Ю. Шемшученка, законність являє собою фундаментальну юридичну категорію, яка є критерієм правового життя суспільства і громадян. "Це, - відзначає він, - комплексне політико-правове явище, що відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави. Законність постає в кількох вимірах: законність як принцип здійснення державою владних повноважень...; законність як принцип поведінки фізичних осіб у сфері права...; законність як принцип побудови нормативно-правових актів...; законність як режим соціально-політичного життя (вимога точного і неухильного виконання законів та заснованих на них підзаконних актів усіма суб'єктами права), що визначає реальність писаного права та ступінь його втілення)" [100, 498]. Особливим виміром законності є конституційність, яку А. Зи-нов'єв вважає "верхнім поверхом" законності, основою функціонування правової держави [101, 89]. Не заглиблюючись у тонкощі теорії законності, оскільки це виходить за межі роботи, висловимо думку, що поряд з іншими названими вище ознаками, які входять до режиму законності в широкому розумінні, точне і неухильне додержання законів усіма державними і самоврядними органами, посадовими особами, юридичними особами і громадянами є принципом законності у вузькому розумінні. Саме це є однією з засад функціонування прокуратури. Принцип законності в діяльності прокуратури найяскравіше відображає суть її як законоохоронного органу. Можна цілком погодитись з думкою О. Сафонова, який вважає, що "законність - не лише об'єкт охорони прокурорського нагляду, але і його основа" [102, 19]. Решта принципів організації і діяльності прокуратури так чи інакше пов'язана з принципом законності і випливає з нього, оскільки метою цієї діяльності є втілення в життя ідеї верховенства права. Реалізація цих принципів може розглядатись як необ- 178 179 хідна передумова впровадження законності у всі сфери прокурорської діяльності. Як було слушно відзначено В. Семеновим, "законність для прокуратури виступає як би у двох якостях: як мета прокурорського нагляду і як принцип організації і діяльності самої прокуратури" [103, 203]. Законність, або застарілий термін "закономірність", розглядався як принцип організації і діяльності прокуратури ще в дореволюційні часи. Як підкреслював М. Муравйов, місія прокуратури полягає в тому, щоб "...безустанно боротись зі злом, що проявляється у правопорушенні, вести цю боротьбу прямо і відкрито, законними засобами на виду у всіх, у всеозброєнні посадової влади, і при цьому діяти безособове і безстрастно в ім'я рівного для всіх закону і загального для всіх добра - таким є високе призначення прокуратури, цілком достойне загальної поваги і відданості тих, хто присвячує їй свою працю" [37, 35]. Здійснюючи нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів у діяльності інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, підприємств, установ і організацій, прокуратура водночас сама є підзаконно діючим органом. Саме ці дві обставини визначають специфіку застосування стосовно неї зазначеного принципу. "Принцип законності, - відзначив П. Шумський, - виражає нерозривний зв'язок між додержанням законності в діяльності прокуратури і охороною законності як її основним призначенням" [13, 79]. На першому етапі радянського періоду розвитку прокуратури принцип законності хоча і декларувався в директивних документах ВКП(б) та КП(б)У, проте обов'язково з додатком "революційна". Тим самим більшовицька влада давала зрозуміти, що вимога додержання законів у будь-який час може бути відкинута, якщо це суперечить вирішенню поточних завдань "соціалістичного будівництва", пов'язаних із застосуванням репресивних заходів стосовно тих, хто не поділяє комуністичної ідеології і заперечує обрану модель соціально-економічного розвитку, засновану на позаекономічному примусі. Звідти - витоки масових вбивств радянських людей, ледь-ледь замаскованих під кримінально-процесуальні процедури. За цих умов прокурорський нагляд за додержанням законів фактично виявився зламаним і по суті перетворився на сліпе знаряддя репресивних структур. Кінець епохи "революційної законності" і її заміна на "соціалістичну законність" в науці і масовій свідомості пов'язується з "відлигою", яка настала після смерті Й. Сталіна, коли репресії проти т. з. "дисидентів" стали мати лише вибірковий характер, а в суспільне життя почали запроваджуватись елементи правової впорядкованості. На потребу забезпечення законності "в інтересах комуністичного будівництва" почала звертатись увага в рішеннях з'їздів і пленумів ЦК КПРС. Було здійснено перший етап масової реабілітації жертв політичних репресій, викривались і карались найкричущі прояви беззаконня з боку владних структур. Проте всі ці заходи не ставили за мету подолання тоталітарного минулого і запровадження у країні плюралістичної демократії - необхідної умови встановлення справжнього режиму законності. Умови для цього визріли лише після ліквідації монополії КПРС на владу, а згодом - її усунення з політичної арени, ліквідації Союзу РСР і утворення на його теренах нових незалежних держав. Цей принцип було відтворено в законах про прокуратуру нових незалежних держав, утворених на місці Союзу РСР. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 6 Закону про прокуратуру України, її органи "здійснюють свої повноваження на підставі додержання Конституції України та чинних на території республіки законів". Органи прокуратури Росії "здійснюють повноваження..." у суворій відповідності з чинними на території Російської Федерації законами" (ч. 2 ст. 4 відповідного закону РФ). У Законах Азербайджану (ст. 5) і Грузії (п. "а" ст. 3) зазначений принцип визначено одним словом "законність". Згідно з ч. 2 ст. 5 відповідного Закону Узбекистану органи прокуратури "здійснюють нагляд і повноваження... у суворій відповідності з чинними на території Республіки Узбекистан законами, міжнародними та міждержавними договорами (угодами)". Приблизно такі ж за змістом і формою вирази містяться в законах Туркменістану (ч. 2 181 180 ст. 4), Таджикистану (ч. 3 ст. 6), Вірменії (п. 1 ч. 6 ст. 5), Білорусії (п. 2 ст. 4), Литви (ч. 1 ст. 4), Молдавії (ч. 2 ч. 1 ст. 3). Досить своєрідним є формулювання відповідного Закону Латвії, у якому зазначеному принципу відведено по суті самостійну статтю (5), відповідно до якої "кожен прокурор при розгляді конкретних справ приймає свої рішення самостійно та одноособове, на підставі своєї переконаності і законів, з додержанням рівності осіб перед законом і судом, презумпції невинуватості, справедливості і законності". Щоправда, у цьому реченні можна знайти й елементи принципу незалежності представників прокуратури у реалізації ними своїх повноважень. Не знайшли за потрібне спеціально виділяти цей принцип у законах про прокуратуру законодавці Казахстану і Киргизстану, вважаючи, очевидно, що він органічно випливає з правового статусу прокуратури. Принцип законності проголошено у законах постсоціалістичних держав Східної Європи. Так, у Законі про прокуратуру Республіки Македонія (п. 3) зазначено, що "прокуратура здійснює свою діяльність на основі і в межах Конституції та чинного законодавства". Відповідно до Акта Словацької національної ради (п. 2 розділу 2) прокурори "виконують свої обов'язки, спираючись на закон, засобами, передбаченими відповідно до закону". Приблизні за змістом формулювання містяться в законах про судоустрій Румунії (ч. 2 ст. 26), про прокуратури Словенії (ч. 2 ст. 1), Хорватії (ст. 2). Частиною 2 ст. 2 Закону про прокуратуру Чеської Республіки передбачено, що прокуратура виконує свою діяльність так, щоб її втручання не лише відповідало законові, але й було швидким та ефективним. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "3.4.1. Роль принципу законності у функціонуванні органів прокуратури" |
||
|
||