Головна
Адвокатура Росії / Адвокатура України / Адміністративне право Росії і зарубіжних країн / Адміністративне право України / Арбітражний процес / Бюджетна система / Цивільний процес / Цивільне право / Цивільне право Росії / Договірне право / Житлове право / Земельне право / Конституційне право / Криміналістика / Лісове право / Міжнародне право (шпаргалки) / Нотаріат / Оперативно-розшукова діяльність / Правова охорона тваринного світу ( контрольні) / Правознавство / Правоохоронні органи / Підприємницьке право / Прокурорський нагляд в Україні / Судова бухгалтерія України / Судова психіатрія / Судова експертиза / Теорія держави і права / Транспортне право / Трудове право України / Кримінальне право Росії / Кримінальне право України / Кримінальний процес / Фінансове право / Господарське право України / Екологічне право (курсові) / Екологічне право (лекції) / Економічні злочини
ГоловнаПравоПрокурорський нагляд в Україні → 
« Попередня Наступна »
Шумський П.В.. Прокуратура України: навчальний посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. - К.: Вен-турі.,1998. - 336 с., 1998 - перейти до змісту підручника

3.4.2. Нормативно-правові і організаційні умови реалізації принципу законності в діяльності прокуратури



Хоча принцип законності охоплює як організаційну, так і функціональну сфери прокурорської системи, його формулювання в Законі України "Про прокуратуру" свідчить, що в ньому йдеться лише про її правозастосовчу діяльність. В цьому плані до прокурора як до "блюстителя закону" пред'являються підвищені вимоги. "Принцип законності, - відзначав А. Козлов, - покладає на прокурорів підвищену відповідальність до дій, які вони вчиняють, їх помилки можуть потягнути винесення незаконних рішень органами держав-

ної влади, державного управління, громадськими організаціями [104, 20]. К. Павлищев та М. Рагінський підкреслили, що, "маючи велику владу, широкі повноваження, прокурори повинні виконувати їх суворо на основі закону і в межах, встановлених законом. При здійсненні нагляду прокурор може застосовувати не будь-які засоби, а лише ті, які є закбнними. Кожна дія прокурора повинна бути заснована на законі і вчинятись у формах, визначених законом" [105, 34].
Принципове значення для державних органів у цьому плані має вказівка, що міститься у ч. 2 ст. 6 Конституції України, відповідно до якої "органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України". Щоправда, заради юридичної точності, можна було б поставити під сумнів застосування цього положення до прокуратури, яка не належить ні до законодавчої, ні до виконавчої, ні до судової влади. Проте пряме відношення до її діяльності має інша універсальніша конституційна норма, закріплена у ч. 2 ст. 19 Основного Закону, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Ця норма закріпила відомий теорії права т. з. спеціально-дозвільний метод індивідуального правового регулювання - протилежність загально дозвільного методу, який стосується суб'єктів громадянського суспільства і виражається у відомій формулі "дозволено все, що не заборонено законом".
Вважаємо за доцільне безпосередньо відтворити цю норму у майбутньому у Законі України про прокуратуру.
Для правильного розуміння принципу законності стосовно прокуратури важливо з'ясувати зміст "тріади" ознак, які характеризують його застосування ("на підставі", "в межах повноважень", "у спосіб") з урахуванням особливостей здійснення прокурорського нагляду і реалізації інших функцій прокуратури.
Вважаємо, що вказівка щодо здійснення діяльності "на підставі закону" має, з одного боку, узагальнююче значення та охоплює інші дві ознаки, а з іншого, - наповнена самостійним змістом, означаючи, що будь-яке втручання прокуратури в суспільні відносини, вре-
183
182

гульовані правом, може мати місце лише тоді, коли прокуратура та її органи і посадові особи вправі бути причетні до вирішення тих чи інших юридичних справ. Тут ідеться про правову основу діяльності прокуратури (ст. З Закону України "Про прокуратуру").
В Україні повноваження прокурорів, організація та порядок діяльності прокуратури визначаються Конституцією, Законом про прокуратуру, іншими законодавчими актами. Безумовно, тут ідеться саме про законодавчі акти, тобто закони у вузькому розумінні, а не про акти законодавства, з яких складається весь нормативний масив регулювання суспільних відносин. Цей висновок випливає з п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України, яка передбачає, що організація і діяльність прокуратури, як і органів дізнання та слідства, визначається виключно законами України.
Як відомо, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Тому не зовсім зрозумілим є положення ч. 2 ст. З Закону про прокуратуру, відповідно до якої "органи прокуратури в установленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених Україною міжнародних договорів" (які, відзначимо, теж розглядаються як джерела міжнародного права). На наш погляд, було б логічним з майбутнього Закону про прокуратуру або виключити ч. 2 ст. З, або об'єднати її з частиною першою, доповнивши її словами "у тому числі чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України". Цей підхід було використано при формулюванні ч. 1 ст. З відповідного Закону РФ, а також у законах про прокуратуру Казахстану (ст. 2), Таджикистану (ст. 5), Грузії (ст. 4). У статті 2 проекту Закону України "Про прокуратуру", внесеного Генеральною прокуратурою у 1997 році, також було зазначено, що крім законодавства України правовою основою організації і діяльності прокуратури є "визнані Україною відповідні міжнародні договори та угоди".
Законодавство про прокуратуру складається з трьох частин.
По-перше, це Закон України "Про прокуратуру" та нормативні акти, затверджені постановами Верховної Ради України: Положення про класні чини працівників органів прокуратури та Дисциплі-

карний статут прокуратури. Оскільки у цих нормативних актах ідеться про питання, які вимагають законодавчого регулювання, важко зрозуміти, чому їх оформлено не у вигляді самостійних законів чи розділів Закону про прокуратуру, а у вигляді постанов.
По-друге, до числа нормативних джерел діяльності прокуратури належать норми кодексів України, які визначають підстави і порядок участі прокурорів у різних видах юридичного процесу (цивільного, господарського, кримінального, кримінально-виконавчого, адміністративного тощо). При цьому важливо, щоб положення цих нормативних актів узгоджувались з нормами Закону про прокуратуру, і навпаки.
По-третє, це численні законодавчі акти матеріально-правового характеру, які містять вказівки на те, що нагляд за їх додержанням здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори. Вони приймались не лише до, але й після набрання чинності сучасною Конституцією України.
Існування таких норм у поточному законодавстві видається нам не лише не викликаним якимись практичними потребами, але й певною мірою шкідливим, оскільки це може наштовхнути суб'єктів застосування інших законів, більшість з яких таких норм не містить, на думку про те, що наглядова компетенція прокуратури на них не поширюється. Тим більше, що в цих та інших законах спостерігається термінологічна плутанина ("за додержанням", "за виконанням", "за додержанням і застосуванням" тощо). Тому цілком досить того, що у загальних рисах предмет відання прокуратури щодо нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів визначено у Законі про прокуратуру.
Виникає питання: які підзаконні акти і якою мірою можуть належати до нормативно-правової основи діяльності прокуратури? Це передусім стосується нормативних указів Президента та постанов Кабінету Міністрів України. На наш погляд, виходячи з ролі Президента як гаранта законності в Україні, він має право своїми указами конкретизувати шляхи застосування окремих положень законодавства про прокуратуру, не виходячи за його межі. Прикладом цього є Указ Президента України від 31.12.99 р. "Про заходи щодо дальшого вдосконалення діяльності Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю" [106, 92] спря-
185
184

мований на вдосконалення координації прокуратурою діяльності правоохоронних органів. Що ж стосується постанов Кабміну України, то, як ми вважаємо, ними можуть вирішуватись лише питання матеріально-технічного забезпечення органів прокуратури та її працівників та інші питання створення належної інфраструктури для нормального функціонування прокурорської системи. Такий характер, зокрема, має низка постанов Кабміну щодо встановлення надбавок до посадових окладів за особливий характер роботи та інтенсивність праці працівників прокуратури, за класні чини, забезпечення форменим одягом тощо.
До елементів правової основи діяльності прокурора належать також нормативно-правові акти Генерального прокурора України.
Що ж стосується другого елементу "тріади" ч. 2 ст. 19 Конституції (обов'язку прокуратури, як і інших державних органів, діяти "в межах повноважень"), то, як ми гадаємо, фактично за своїм змістом він є дещо ширшим і стосується компетенції прокуратури загалом, а не лише її окремих повноважень. Саме додержання компетенції при реалізації функцій державного органу є важливою умовою забезпечення законності в його діяльності.
Стосовно сутності повноважень державних органів, включаючи прокуратуру, то в лексичному значенні повноваження - це "право, надане кому-небудь для здійснення чогось [107, 469]. Правові норми, які мають уповноважуючий характер, існують у всіх законах, що визначають правовий статус тих чи інших державних органів (у Законі про прокуратуру - це, зокрема статті 9,10-1,11, 15, 20, 35, 44 та деякі інші).
В юридичній літературі здавна превалює точка зору на повноваження органів публічної влади та їх посадових осіб як на нерозривне поєднання прав і обов'язків. Найчіткіше цю ідею сформулював колишній Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко [108, 9], а ряд вчених-юристів так чи інакше її аргументували. Наприклад, А. Козлов підкреслював, що держава не може ставити використання посадовими особами наданих їм прав в залежність від розсуду останніх, у зв'язку з чим вони одночасно розглядаються і як їх обов'язки. "Службовий обов'язок, - відзначив він, - об'єднує разом її права та обов'язки, а ця єдність утворює повноваження прокуратури" [109, 6]. Аналогічної позиції в різні роки дотримувались

С. Березовська [110, 112], К. Бурмістров [111, 55], П. Шумський [112, 48] та інші.
З іншого боку, Б. Лазарев, який розглядав повноваження виключно як правомочності державних органів та їх представників, підкреслював, що "якби кожний крок органу державного управління був пов'язаний з настанням наперед визначених конкретних юридичних фактів, то ці органи опинилися б просто не в змозі впливати на процеси, що відбуваються у житті" [113, 250].
Якщо виходити з того, що вжиття прокурором заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення винуватців до відповідальності визначено п. 4 ст. 6 Закону про прокуратуру як загальне завдання і водночас обов'язок органів прокуратури, то в принципі можна погодитись з думкою В. Долежана про те, що немає потреби конкретизувати цей обов'язок стосовно застосування кожного з повноважень прокурора [45, 24].
Обґрунтованість такої позиції випливає з конкретних формулювань, що містяться в нормах Закону про прокуратуру та інших правових актів, які регламентують її діяльність (прокурор "має право" - ст. 20, прокурор "може" - ст. 35 тощо). Це обумовлено диспозитивним характером переважної більшості повноважень прокурора і багатоваріантністю можливих способів вирішення тих чи інших правових ситуацій. Прокурор може взяти участь у засіданні якогось колегіального органу, а може і не взяти, якщо не бачить у цьому потреби. Він може взяти скаргу до провадження прокуратури, а може передати її для розгляду в інший орган, може опротестувати незаконний правовий акт або погодитись з тим, що посадова особа, яка його видала, негайно переглядає його на усну вимогу прокурора, не чекаючи протесту. І такі приклади можна було б наводити далі. Поводячись таким чином, прокурор безумовно діє "в межах" своїх повноважень, не виходить за ці межі, а, значить, і не порушує принципу законності. Єдине, на що він не має права - це бездіяльність у випадках, коли існує потреба у вжитті заходів щодо виявлення, усунення і попередження порушень закону.
Наповнення повноважень прокурора не лише його правом, а й обов'язком, на наш погляд, має місце за наявності двох взаємопов'язаних умов. По-перше, це необхідність оперативного втручання для
186
187

попередження і припинення порушень закону, які зазіхають на права і законні інтереси громадян та інтереси держави. По-друге, це без-варіантність наглядових чи інших рішень. Саме тому прокурор не просто має право, але й зобов'язаний відмовитись підтримувати обвинувачення, якщо вважає його безпідставним (ч. 2 ст. 36), негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в установі, де обмежується свобода її пересування (п. З ч. 2 ст. 44 Закону про прокуратуру). Виходячи з цих критеріїв, можна розглядати не лише як право, а і як обов'язок прокурора внести припис про негайне усунення порушення за наявності підстав, передбачених у ч. 2 ст. 22 цього Закону.
Третю складову частину "тріади" "у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України", потрібно, очевидно, розуміти так, що вся діяльність прокуратури повинна відбуватись у встановлених законом процесуальних формах. "Цьому сприяє законодавче закріплення порядку реалізації прокурорських повноважень і організаційно-методична регламентація їх у наказах, розпорядженнях Генерального прокурора" [12, 25].
У зв'язку з цим потрібно ще раз звернути увагу на визначення судово-представницької функції прокуратури, яке дано в ч. 1 ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру". Це визначення викликає певні зауваження стосовно не лише процесуальних, але й "інших дій", що, як можна зрозуміти, є непроцесуальними. Важко сказати,-які не-процесуальні дії мав на увазі законодавець. Можливо, це дії прокурора, які мають досудовий або позасудовий характер і пов'язані з реалізацією повноважень по здійсненню нагляду за додержанням і застосуванням законів? Але якщо це справді так, то ці дії мають яскраво виражений процесуальний характер, хоча вони випливають не з положень ЦПК і ГПК, а з норм Закону України "Про прокуратуру". Вказівка ч. 2 ст. 19 Конституції України про те, що державні органи і органи місцевого самоврядування діють "у спосіб", передбачений Конституцією України та законами України, надає наглядовій та іншій діяльності прокуратури виразно процесуального забарвлення.
Не залишились осторонь цієї проблеми і науковці, які досліджують проблеми прокурорської діяльності.
В юридичній літературі уже зверталася увага на потребу якомога

детальнішої процесуальної регламентації діяльності державних і, зокрема, прокурорських органів: В. Долежаном [45, 41], В. Прота-совим [114, 121], В. Басковим [32, 75] та іншими, а В. Мелкумов навіть вважав самостійним принципом функціонування прокурорської системи "принцип детальної регламентації прав і обов'язків, а також порядку діяльності прокурорів і форм, у яких вона проявляється" [115,15], хоча, очевидно, це все ж не принцип, а необхідна умова забезпечення законності у діяльності прокуратури.
В. Алексеев та С. Миронова особливо наголосили на потребі встановити чітку процедуру проведення прокурорами перевірок виконання законів, які вони не без підстав розглядають як прокурорські розслідування у широкому розумінні, зокрема, пропонують оформляти постановами відповідні прокурорські рішення [116, 105-109]. Такого роду пропозиції внесла й П. Ізмайлова [117, 62-70].
Деякі автори вважають за потрібне вирішити ці питання шляхом прийняття принципово нових за формою нормативно-правових актів, які стосуються прокуратури. Так, на думку В. Долежана, найприйнятнішим засобом деталізації повноважень прокурора могло б бути прийняття т. з. прокурорсько-наглядового процесуального кодексу [118, 16].
Зі свого боку вважаємо, що немає особливої потреби детально конкретизувати в Законі України "Про прокуратуру" порядок застосування повноважень прокурора у сферах досудового слідства і судочинства, які досить детально регламентовані у галузевому процесуальному законодавстві. Що ж стосується конкретизації змісту і порядку застосування повноважень з нагляду за додержанням законів (колишнього загального нагляду), то в принципі можливі два шляхи вирішення цього питання: або видати з цього приводу інструкцію Генерального прокурора України, або надати більшої процесуальної спрямованості перехідній главі розділу III чинного Закону про прокуратуру. Обрання другого варіанту обумовлено вимогами ч. 2 ст. 19 Конституції України.
Тривалий час у науці і практиці прокурорського нагляду наголошувалось на тому, що прокурорський нагляд має бути спрямованим на забезпечення не лише точного, але й однакового (російською - единообразного) виконання законів, причому цей термін має ще дореволюційне походження. Чинний Закон України "Про про-
189
188

куратуру", як і закони інших держав - колишніх республік Союзу РСР такої вимоги не містять. О. Михайленком висловлена думка про те, "що вимагати від прокурорів нагляду за однаковим виконанням законів означає штовхати їх на порушення законності, оскільки правозастосування в конкретній життєвій ситуації не терпить шаблону, одноманітності. Законодавець дає простір правозас-тосовцю в оцінці ситуації, доказів за своїм внутрішнім переконанням, у виборі часу, засобів, методів реагування, особливо в застосуванні санкцій у рамках визначених у них меж" [119, 87]. З таким твердженням можна погодитись. Проте у зв'язку з цим постає інше питання: чи стосується однаковість застосування законів правозас-тосовчої діяльності самої прокуратури? Гадаємо, що так. Практика свідчить, що використання прокурорами неоднакових за характером повноважень в ідентичних ситуаціях часто не має ніякого розумного пояснення.
Так, одні прокурори вважають за можливе включати пропозиції щодо дисциплінарної відповідальності винуватців правопорушень в протести, подання і приписи, інші в цих випадках обов'язково виносять постанови про порушення дисциплінарного провадження. До цього часу немає чіткого уявлення про те, в яких випадках прокурору слід скасовувати незаконні акти адміністрації ВТУ та інших "споріднених" закладів, а в яких - опротестовувати їх (п. 2 ч. 2 ст. 44 Закону про прокуратуру). Дати повний перелік всіх подібних фактів є можливим лише в межах спеціального ґрунтовного наукового дослідження.
Слідкувати за однаковим застосуванням законів у діяльності всіх об'єктів нагляду для прокуратури непосильно. Проте можливо і конче необхідно забезпечити однакове застосування законодавства про прокуратуру в процесі реалізації її органами наглядових та інших повноважень. Це є необхідною передумовою реального втілення у життя принципу законності в її діяльності.
Важливе значення має одночасна реалізація прокуратурою принципу законності і врахування міркувань доцільності, під якою розуміють те, що відповідає свідомо поставленим цілям [4, 152-153] і, очевидно, з використанням найоптимальніших засобів.
У теорії і практиці прокурорського нагляду у різні історичні

періоди акцентувалась увага або на пріоритеті доцільності перед законністю, або навпаки - законності перед доцільністю. Перший підхід цілком вписувався в поняття "революційної законності", яка по суті зводилась до "революційної доцільності", що визначала пріоритети в діяльності як судів, так і органів прокуратури.
З іншого боку, починаючи з періоду "відлиги", в юридичній літературі почали висловлюватись ідеї щодо принципової несумісності законності і доцільності, стверджувалось, що прокурори, які враховують вимоги доцільності, порушують тим самим принцип законності [120, 63].
На нашу думку, питання про співвідношення законності і доцільності у діяльності прокуратури повинне вирішуватись в дещо іншій площині. У зв'язку з цим можна звернути увагу на застереження Н. Муравйова з цього питання. Він зазначив, що "...поняття про доцільність є досить таки ухильним і еластичним, через що і застосування його може бути пов'язано з прямою шкодою для законності, що, звичайно, найвищою мірою небезпечно, шкідливо й небажано. Щоб уникнути цього і попередити можливість невиконання закону в кожному конкретному випадку, прокуратура повинна володіти правильним і ясним критерієм, який би вирішував сумнівні і складні питання цього боку репресивної діяльності держави. Джерелом такого критерію є почуття міри і такту при охороні закону і публічних інтересів, засноване на широкому і живому розумінні їх внутрішнього смислу" [37, 19].
Можливі колізії між законністю і доцільністю "як постійно відновлюваною проблемою юридичного регулювання" [121, 27-36], принаймні в діяльності такого гаранта законності, яким є прокуратура, безумовно потрібно усунути.
У переважній більшості випадків вимоги законності і доцільності не суперечать одне одному. Такі суперечності виникають тоді, коли законодавчі акти відстають від потреб розвитку суспільства (що є особливо відчутним в умовах зміни соціально-економічного і політичного устрою) або якщо деякі соціальні, національні групи, підприємницькі структури і фізичні особи віддають перевагу відомчим, груповим чи регіональним інтересам, які мають антигромадський характер, порушують права окремих членів суспільства і загальнодержавні інтереси. При цьому потрібно враховувати, що зде-
190
191

І
більшого протиправна поведінка одночасно є і недоцільною, нераціональною, оскільки найважливішим завданням законодавства є саме раціональне регулювання суспільних відносин. З іншого боку, у багатьох випадках поведінка суб'єктів права, яка на перший погляд здається лише недоцільною з точки зору особистих чи суспільних інтересів, одночасно має протиправний характер.
У літературі зроблено спробу визначити ситуації, коли прокурор при здійсненні нагляду і реалізації інших функцій повинен враховувати фактор доцільності, віддаючи при цьому, звичайно перевагу забезпеченню законності. Це, зокрема, ситуації, коли закон припускає різні варіанти поведінки суб'єктів права; у випадках, коли посадові особи і громадяни через недосконалість правового регулювання поставлені в умови неминучості порушення якщо не одних, то інших нормативних актів (наприклад, щоб уникнути порушення трудового законодавства, витрачають на зарплату кошти, призначені на інші цілі, порушуючи тим самим фінансове законодавство).
Стосовно прокуратури це означає, що її органи і посадові особи, виходячи з міркувань доцільності і елементарного здорового глузду, в умовах диспозитивності вживають таких заходів щодо попередження і усунення правопорушень, які в межах закону дозволяють якнайоперативніше і якнайефективніше досягти цілей, поставлених перед здійсненням нагляду та інших прокурорських функцій. При цьому неабияке значення має застосування тактичних прийомів виявлення, усунення і попередження правопорушень, зміст яких конкретно і всебічно досліджений Є. Суботіним [122].
Важливою умовою додержання законності при реалізації функцій прокуратури є з'ясування фактичних обставин юридичних справ і їх правова оцінка або її аналог - "кваліфікація" тих чи інших порушень закону.
Беручи участь у розгляді юридичних справ, прокурор так чи інакше прагне якомога детальніше з'ясувати все, що може вплинути на зміст правозастосовчого акта, рішення дії чи висловлювання. "Розслідування правопорушень" завжди повинно бути спрямовано на встановлення прокурором об'єктивної істини.
У філософському розумінні істина буває абсолютною і відносною. Абсолютна істина - це "повне, точне, вичерпне відображення об'єкта у свідомості суб'єкта", а відносна істина - "неповне, неточне,

часткове, приблизне відображення об'єкта, яке внаслідок своєї незавершеності і неточності змінюється, поглиблюється, уточнюється і процесі розвитку пізнання" [4, 7].
При розгляді будь-яких юридичних справ можливі випадки, коли фактичні обставини з'ясовуються з граничною ясністю, і це дозволяє стверджувати, що в даному конкретному випадку вдалося досягти абсолютної істини (затримання злочинця під час вчинення злочину, видання явно неправомірного акта державним органом тощо).
На думку С. Алексеева, "принцип об'єктивної істини - це виражена у праві вимога, відповідно до якої рішення правозастосовчого органу має повно і точно відповідати об'єктивній дійсності" [123, 321].
Зі свого боку, В. Басков вважає, що "істина не потребує благозвучних епітетів типу абсолютної, відносної, матеріальної тощо. Істина дорівнює правді, вона не може бути напівправдою, правдою у відносному ступені, правдою об'єктивною чи суб'єктивною. Так і істина, вона одна, вона не має ступенів" [124, 46].
По суті тут ставиться завдання встановлення по кожній справі не відносної, а абсолютної істини. Але чи завжди можливо це в реальній дійсності? Гадаємо, що ні. Не можна, наприклад, стверджувати, що прокурор, який відмовляється від обвинувачення при розгляді кримінальної справи через брак доказів, абсолютно впевнений у невинуватості підсудного, який, можливо, таки вчинив інкримінований йому злочин. Так само далеко не завжди з об'єктивних причин під час перевірки виконання законів вдається виявити абсолютно всі правопорушення на тому чи іншому об'єкті. Проте відповідно до вимог законності жодне рішення правозастосувального органу не може бути засновано на неточних або неперевірених відомостях. У не до кінця ясних ситуаціях прокурор свідомо припускає, що його рішення засновані не на абсолютній, а на відносній істині. Але при цьому будь-який правозастосовчий акт має базуватись на фактичних обставинах, які вдалося з'ясувати в процесі пра-возастосовчої діяльності.
У діяльності прокуратури, особливо при здійсненні нагляду за додержанням і застосуванням законів, результати пізнання не мають остаточного характеру, оскільки висновки прокурора оцінюються або судом, або іншими органами, куди надійшли акти проку-
193
192

рорського реагування. Крім того, в багатьох випадках діяльність прокурора по встановленню фактичних обставин справи має опосереднений характер тоді, коли на його вимогу ці обставини з'ясовуються іншими органами. У результаті встановлюються або лише ознаки правопорушення, зокрема, злочинного характеру, коли за наслідками перевірки заводиться кримінальна справа, або всі складові частини (елементи) складу правопорушення: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.
З урахуванням викладеного вважаємо, що встановлення істини в наглядовій та іншій діяльності прокуратури являє собою накопичення такого обсягу фактичного матеріалу, який дає можливість прокурору прийняти законне процесуальне рішення і реалізувати його у встановленій законом формі.
Відмічаючи тісну взаємопов'язаність законності і фактичної обґрунтованості правозастосовчих актів, А. Піголкін та Ю. Бро стверджували, що "вимога об'єктивності є водночас обов'язковою вимогою законності. Законний акт застосування права є в той же час обґрунтованим і, навпаки, обґрунтований акт - законним" [125, 18]. Це ствердження є більш ніж спірним, оскільки і рішення суду, і правовий акт прокурора можуть повністю відповідати фактичним обставинам справи, проте суперечити законові через неправильне його застосування.
На наш погляд, умовами законності рішень і дій прокуратури при здійснення нею нагляду і реалізації інших функцій є такі: а) правильна юридична оцінка порушень норм матеріального права; б) додержання процесуальних норм при з'ясуванні фактичних обставин юридичної справи; в) адекватність використаних у діяльності прокуратури засобів реагування характеру правопорушень.
Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" [126, 91] "суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй". По суті своїм рішенням Верховний Суд дав своєрідний "карт-бланш" су-

дам, зорієнтувавши їх на неприпустимість застосування законів, які не відповідають Конституції України. В умовах, коли далеко не всі законодавчі акти приведені у відповідність до Основного Закону, що підтверджує і практика Конституційного Суду, зазначена засада набуває особливо важливого значення. Думається, що нею повинні керуватись і органи прокуратури, причому не лише при підготовці заяв до суду, але й при здійсненні іншої діяльності. Відповідну вказівку доцільно було б відобразити у наказі Генерального прокурора України.
При здійсненні своїх повноважень прокурори в принципі не позбавлені права застосувати законодавчі акти і за аналогією, за винятком норм кримінального закону, що прямо заборонено КК України.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна "3.4.2. Нормативно-правові і організаційні умови реалізації принципу законності в діяльності прокуратури"
  1. Розділ II. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ І РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
    нормативно визначеної компетенції, 257 функцій та повноважень, а механічне відтворення команд "згори" з наміром догодити вищому начальнику. Тому навіть саме поняття "компетенції" багато в чому втратило своє справжнє значення. Внаслідок цього в управлінській практиці повноваження в багатьох випадках формулюється розпливчасте, неконкретно, не існує чіткого розподілу завдань, функцій і
  2. ЗМІСТ
    правові і організаційні умови реалізації принципу законності в діяльності прокуратури ... 182 3.4.3. Порушення законності в діяльності прокуратури: їх причини і шляхи подолання ... 195 3.5. Значення гласності та особливості застосування цього принципу в діяльності прокуратури ... 207 Контрольні питання до семінару ... 221
  3. Поняття екологічного права України
    нормативних актів, екологічних нормативів і стандартів, спільних для всього колишнього Союзу РСР. Зрозуміло, що при великій інваріантності природно-географічних умов потрібні були б екологічні нормативи і стандарти для окремих регіонів України паралельно з більш загальними для всієї держави. Законодавчі акти в минулому часто відсилали до нормативних актів різної юридичної сили. Фактично ж
  4. Поняття екологічного права України
    нормативних актів, екологічних нормативів і стандартів, спільних для всього колишнього Союзу РСР. Зрозуміло, що при великій інваріантності природно-географічних умов потрібні були б екологічні нормативи і стандарти для окремих регіонів України паралельно з більш загальними для всієї держави. Законодавчі акти в минулому часто відсилали до нормативних актів різної юридичної сили. Фактично ж
  5. Тема 5. Поняття, сутність, принципи і функції державного управління
    нормативно-правові акти, державний бюджет, державні контракти, податкову систему, стандарти, митні та-4- рифи, визначення пріоритетів розвитку галузей та ін.); -. координація (забезпечує узгодження діяльності систем управління); ій контроль (направлений на забезпечення законності, дисциплі-Ы ни). Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкту (Президента України, КМУ,
  6. II. СИСТЕМА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
    нормативно-правової бази на виконання Конституції і законів України, актів Президента України; * Органи виконавчої влади в Автономній Республіці Крим входять в єдину систему органів виконавчої влади України, мають особливості, що визначаються спеціальним законодавством України, і в цій Концепції окремо не розглядаються. 186 ефективне управління державними фінансами та державним майном і
  7. 2. Система антимонопольних органів і їх компетенція.
    нормативно-правові акти відповідно до його компетенції, зокрема, з питань антиконкурентних узгоджених дій, зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку; дискримінації органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, провадження у заявах про надання дозволу на економічну концентрацію суб'єктів господарювання, контролю за
  8. ДОДАТКИ ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ
    нормативно-правовий акт, затверджений Міністерством фінансів України, що визначає принципи та методи ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності, що не суперечать міжнародним стандартам; облікова політика ~ сукупність принципів, методів і процедур, що використовуються підприємством для складання та подання фінансової звітності; первинний документ - документ, який містить
  9. § 7. Конституція - основний закон громадянського суспільства і держави
    нормативно-правові акти, а також укладатися та ратифікуватися міжнародні договори. 2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування правової системи держави. Поточне законодавство розвиває положення конституції. Як юридична база законодавства конституція - серцевина всього правового простору країни, виток формування її правової системи, орієнтир її вдоско- 328 налення.
  10. § 1. Основні напрями економічної політики держави
    нормативне регулювання - як правова форма державного регулювання економіки - означає встановлення компетентними державними органами правил здійснення господарської діяльності. Воно здійснюється шляхом визначення правового статусу суб'єктів господарювання, правового режиму їхнього майна; правових засад і гарантій підприємництва; правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання; порядку