Головна
ГоловнаІсторіяІсторія Росії (підручники) → 
« Попередня Наступна »
Під редакцією професора Є.П. Іванова. Історія Батьківщини. Проблеми. Погляди. Люди Під редакцією професора Є.П. Іванова. - Львів: ПГПИ, 2004. - 448 с., 2004 - перейти до змісту підручника

3.Об помилках, прогалинах й викривлення у висвітленні історії Вітчизняної війни 1812 року

Недоліки в дослідженні історії війни 1812 року пов'язані з тим, що багато авторів вільно чи мимоволі пріукрашено-вали все, що стосувалося дій російської сторони і, навпаки, прагнули якомога отрицательнее характеризувати дії Наполеона і його армії. Таким чином були допущені серйозні перекоси у викладі та оцінки подій 1812 року. До Сожу-
лению, помилково зрозумілої патріотизм, з одного боку, та ідеологічні установки тоталітарного режиму - з іншого, посували істориків на замовчування або перекручення правди. До ще більшого жаль, численні помилки і перекручення в описі війни знайшли міцне місце в шкільних та вузівських підручниках. І лише в останні роки правда про війну 1812 року починає відновлюватися. Підручники теж стали ближче до істини в деяких деталях, але до відновлення вірною картини війни ще далеко.
При висвітленні підготовки Франції та Росії до війни як дореволюційна, так і післяреволюційна історіографія принижувала агресивність російської сторони. Тим часом, в російських урядових і вищих військових колах розглядалися варіанти наступальної війни - вторгнення до Польщі. Ворожість Наполеону була переважаючим настроєм в російській суспільстві, так само як і особиста ворожість французькому імператору з боку Олександра I з тих пір, як у відповідь на ноту протесту Росії через вбивство герцога Енгіенского в 1804 Наполеон нагадав Олександру про фактичне участі його у змові проти батька - Павла I. Після Тільзітського світу Наполеон не був зацікавлений воювати з Росією, навпаки, він хотів зберегти дружні або навіть союзні відносини між двома країнами, бо це давало йому можливість зосередити свої сили для утвердження панування в Європі та боротьби з Англією. Ні зі стратегічної, ні з політичної точок зору воювати з Росією Наполеону після Тільзіта була не-вигідно. Не випадково Росія в кінцевому рахунку в результаті Тіль-зітского світу отримала більше переваг, ніж Франція, хоч і мала відчутні втрати через скорочення російсько-англійської торгівлі внаслідок нав'язаного їй приєднання до Континентальної блокади. Загарбницькі устремління Олександра I знайшли удовлет-Ворен в низці територіальних приєднань, в тому числі - Фінляндії в 1809 році. Але це задоволення було неповним доти, поки існувало герцогство Варшавське - ворожий Росії сателіт Франції. Безумовно, все це не виправдовує Наполеона і не змінює агресивного змісту його політики, що призвела до війни 1812 року, але дозволяє більш об'єктивно оцінити передісторію війни. Несправедливо звинувачення Наполеона в тому, що він
мріяв про розчленування Росії, повному її поневоленні і передачі її території Пруссії, Австрії та Варшавського герцогства. Посилювати ці країни Наполеону було ні до чого, а от використовувати сили і засоби Росії, зберігши її в якості підлеглого партнера в поході на Індію для ослаблення Англії, було набагато вигідніше.
Змінено тепер і оцінки військово-стратегічного потенціалу Росії, який не тільки не поступався, а й перевершував французька. Російська армія мала в кілька разів більшими, ніж у французів, запасами озброєнь (порох, снаряди, патрони), прови-анта і фуражу. Російська промисловість виробляла в рік 163 тис. тонн чавуну (французька - 99 тис. тонн) і 176 тис. рушниць (французька - 120 тис.)
Повертається історична правда про планування війни, її ході. Відразу ж треба сказати, що ні про яку раптовості й віроломство Наполеона не може йти мови. Твердження про те, що Наполеон почав війну без оголошення Росії, невірно. По-перше, 4 (16) червня 1812 міністр закордонних справ герцог де Бассано підписав ноту про розрив дипломатичних відносин з Росією, повідомивши про це уряди європейських держав. По-друге, 10 (22) червня посол Франції Ж.-Д. Лористон звернувся в російське міністерство закордонних справ і зажадав свої паспорти. У ноті він писав: «... моя місія закінчилася, оскільки прохання К. Н. Куракіна (посол у Парижі - Є. І.) про видачу йому паспортів означала розрив, і його імператорська і королівська величність з цього часу вважає себе у стані війни з Росією ». По-третє, Олександр I і військовий міністр Барклай де Толлі були чудово обізнані про військові приготування Наполеона через полковника А. І. Чернишова - військового агента (по-сучасному - аташе), відмінно налагодив шпигунство. Аж до лютого 1812 року, коли А. І. Чернишов покинув Париж, він отримував секретні дипломатичні та військові дані з різних джерел, у тому числі з військового міністерства. Були й інші канали, по яких російське керівництво отримувало інформацію про дії та приготуваннях Наполеона.
Що стосується планів Наполеона, то тут виправлено мені-
ня як про те, що французький імператор розраховував на блискавичну війну шляхом прикордонного бою (одним ударом), так і про те, що Наполеон заздалегідь планував похід на Москву.
Справді, одним ударом розгромити чотири армії, що знаходилися на значній відстані один від одного, було неможливо. Аналіз перших днів війни показує, що Наполеон рухався дуже обережно, т. к. весь час чекав контрудару російської армії. Постійний відступ росіян було для Наполеона і несподіваним, і небажаним. Він розраховував на генеральну битву, а воно постійно відсовувалося. Тривале, стратегічний відступ російських військ порушило надії Наполеона на відносно швидкий (але не блискавичний) успіх у війні, проте відмовитися від переслідування він вже не міг. Не міг він і розтягувати війну ще на рік, хоча і думав про це. Ось чому, вже перебуваючи в Смоленську, він прийняв рішення йти на Москву. До цього моменту подібних планів у Наполеона не було.
Події перших днів і тижнів війни пов'язані багато в чому з со-ставленням сил сторін. До недавнього часу воно занадто з великим креном оцінювалося на користь Наполеона. Так, загальна чисельність збройних сил Франція оцінена в 1 млн. 200 тис. чоловік, а загальна чисельність військ Росії в підручниках не вказувалася. Насправді вони склали теж значну цифру - 975 тис. людино. Більше половини своїх збройних сил Наполеон направив проти Росії. Але в першому ешелоні військ, що вступили в Росію, було близько 450 тис. чол. Ще 200 тис. Наполеон ввів до Росії пізніше, коли війна вже йшла.
Чисельність російських армій, що протистоять Наполеону на початку війни, в підручниках визначається в 200-220 тис. чол. Насправді чисельність всіх армій і резервних корпусів в західних губерніях досягала 320 тис. Таким чином, наполеонівська армія перевершувала російську не втричі, як стверджується в підручниках. Однак, на головному напрямку, де йшов сам Наполеон з 300 тис. солдатів, дійсно співвідношення було більш разючим, т. к. в 1-й армії Барклая де Толлі налічувалося 120 тис. військ. Ця перевага Наполеона постійно тануло, і вже до Бородінського бою воно зникло.
Вільне поводження істориків з цифрами і в інших випадках призводило до спотворення істини. Наприклад, втрати при обороні Смоленська визначалися в 20 тис. з боку французів і 10 тис. росіян. Насправді французи втратили трохи більше 14 тис., а росіяни - понад 11,6 тис.
Співвідношення сил при Бородіно і втрати з обох сторін-ще одна грань історії війни 1812 р., постійно спотворюються істориками. Якщо сили французів показувалися правильно - 135 тис. військ і 589 знарядь, то чисельність російських військ занижувалася. Насправді ж загальне число їх в день Бородінської битви становило 154 тис. чоловік при 624 гарматах. З них 114 тис. - це регулярні війська, 9 тис. козаків і 31,7 тис. ополченців. Що ж до втрат при Бородіно, то новітні дані зводять їх до 42 тис. убитих і поранених з боку російських і 30 тис. - з боку французів. Далеко не так категорично вирішується і питання про те, хто ж здобув перемогу у Бородіна. Хтось каже про нічию, хтось - про перемогу Кутузова, але є і думка, давно висловлене на Заході (у тому числі - Ф. Енгельсом), про перемогу Наполеона. Про перемогу російської армії начебто не можна говорити, тому, що Кутузов не розв'язав завдання захистити і не допустити французів до Москви. Але ж і Наполеон не досяг головного-розгрому російської армії. Заняття ж Москви не призвело до бажаної для Наполеона мети - укласти мир з Росією.
Серед аргументів, наведених деякими істориками до користь того, що Бородіно виявилося перемогою Росії, є і те, що французькі війська залишили завойовані на Бородінському полі позиції. Це не зовсім так. Втім, навряд чи може такий аргумент бути вирішальним у суперечці про результати бою. Французи зберегли за собою село Бородіно і село Семенівської, флеші і Курганную висоту. Війська Наполеона були відведені до води - р. Б'ю і Семенівському струмка, до запасів і лазаретах, але захоплені в ході бою пункти були прикриті заслонами, які одночасно спостерігали за російською армією. Та й ночувати на полі бою разом з убитими і стогнати поранений було не з руки.
Зараз історики сміливіше говорять про помилки та прорахунки російського командування. Чому, наприклад, воно допустило залишати-
ня в Москві великої кількості зброї (156 гармат, близько 75 тис. рушниць, більше 7 тис. карабінів, мушкетів і штуцерів)? Те ж питання виникає у зв'язку із загибеллю багатьох тисяч російських поранених, залишених у згорілої Москві. Чому генерал-губернатор Москви Ф.В. Ростопчина хотів ще до приходу в Москву ворога спалити місто, наказавши вивести з нього всі протипожежні засоби, але не потурбувався своєчасно про те ж московському арсеналі і долю тих же поранених, прирікаючи їх на явну загибель? Відзначимо, заради справедливості, що в ті часи поранені залишалися на піклування противника: це була звичайна тоді практика (тому несправедливо твердження про те, що М. І. Кутузов не подбав про поранених в Можайске, наприклад). Проте в палаючому місті і супротивник не допоміг би. До речі сказати, сучасні дослідження схильні пояснювати пожежа Москви саме свідомим актом росіян по знищенню міста. Правда, Ф. В. Ростопчина наполягав на спаленні Москви до приходу туди французів, а далекоглядний М. І. Кутузов віддав перевагу, щоб це було зроблено після того, як французи втяглися в Москву, і був більш правий. Хоча в пожежі винні, звичайно, французи, тому що вони були завойовники і ніхто їх до Москви не запрошував, але звинувачувати їх у тому, що вони навмисно спалили місто, який щойно зайняли і в якому їм більш-менш тривалий час належало жити, нелогічно. Зрозуміліше, коли ворог спалює покидає, а не займаний місто. Але й те, що окремі будинки могли згоріти від ворога, теж не викликає сумнівів.
Постійно занижуючи чисельність російських військ на перших етапах війни та зменшуючи їх втрати, багато авторів приводили завищені відомості про чисельність російської армії на кінець війни (240 тис., хоча Кутузов вів не більше 120 тис.) і вже зовсім нереальну цифру втрат за всю війну - 2 млн. чоловік.
Багато упередженого було і в оцінці діяльності конкретних осіб. М.І. Кутузов з часів Сталіна зображувався полководцем на дві голови вище Наполеона, хоча військовий талант французького імператора ніяк не уступав Кутузовському. Замовчувалися негативні сторони діяльності М.І. Кутузова. Адже російський фельдмаршал був людиною свого часу, вельми іскусньм царедворцем, який не міг всерйоз протидіяти царю. Зараз, однак, потрібно об'єктивно показати траге-
дию цієї людини, яка постійно повинен був озиратися на імператора і який виробив план знищення ворога на схід від Дніпра, але змушений був здійснювати план Алексанрда I, що передбачав остаточний розгром Наполеон у Березини. Адже цар, минаючи Кутузова, дозволяв незалежні від головнокомандуючого дії іншим командувачем (Чичагову, наприклад, що порушувало необхідний в армії взагалі, а тим більше в воюючою армії принцип єдиноначальності).
Пора поставити крапку і в звинуваченнях М. І. Кутузова щодо того, що він не полонив Наполеона. Очевидно, М.І. Кутузов і не збирався цього робити. Наполеона він свідомо випустив з Росії, щоб той міг продовжити боротьбу, тяжкість якої впала б вже не стільки на плечі Росії, скільки Англії, Австрії та Пруссії.
Досі замовчуються дії і подвиги багатьох генералів 1812 р. в догоду колишніх схем і догмам. У більшості шкільних підручників, наприклад, серед захисників Смоленська вказуються Д. С. Дохтуров, І. М. Раєвський і Д. П. Нєвєровський, але не йдеться про П. П. Коновніцина, яке прославилося і в цьому, і в багатьох інших епізодах війни . Заслуги в партизанській війні приписані лише М. І. Кутузову, Д. В. Давидову і ряду інших офіцерів, але не згадано навіть ім'я генерала Ф. Ф. Вінценгероде - командира першого армійського партизанського загону, створеного з ініціативи М. Б. Барклая де Толлі .
Зараз серйозно починає відновлюватися справедливість стосовно М. Б. Барклая де Толлі, одному з кращих пів-ководцев російської армії, талановито і гідно осуществившему відступ до Царьова-Займище, куди прибув М. І. Кутузов як головнокомандуючий. Виправлена ??й інша помилка - надто завищена оцінка рейду кінноти Ф. П. Уварова і козаків М. І. Платова в день Бородінської битви. Адже тільки ці два генерала були нагороджені за участь у битві, т. к. вони не змогли завдати серйозного удару по лівому флангу Наполеона, на що дуже розраховував М. І. Кутузов.
 Говорячи про наслідки війни, особливо слід підкреслити, що продовжили її закордонні походи 1813-1814 рр.. НЕ
 відповідали інтересам і потребам Росії. Проти них був М.І. Кутузов, називаючи похід на Париж антиросійським. Це, звичайно, не зупинило Олександра I, який заради особистих амбіцій і слави нового Агамемнона змусив гинути російських солдатів і офіцерів на полях Європи. Прав, очевидно, був історик Н. Ульянов, коли писав: «Національна вигода підмінялася особистої примхою государя, а здоровий глузд - марнославством ... участь в європейських справах не мало під собою раціонального підстави ».
 Все, сказане вище, не змінює головного - величі перемоги Росії над наполеонівською Францією. Навпаки. Що дає, наприклад, нехтування військовим генієм Наполеона в порівнянні з Кутузовим? Воно тільки принижує велич перемоги Росії над сильним ворогом.
 Ми вказали лише деякі, найбільш кричущі недоліки у висвітленні Вітчизняної війни 1812 року у шкільних та вузівських підручниках. Відновлення історичної правди про неї вже розпочато.
 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "3.Об помилках, прогалинах й викривлення у висвітленні історії Вітчизняної війни 1812 року"
  1.  3. ПРО6 помилках, прогалинах й викривлення у висвітленні історії Вітчизняної війни 1812 року
      помилки і перекручення в описі війни знайшли міцне місце в шкільних та вузівських підручниках. І лише в останні роки правда про війну 1812 року починає відновлюватися. Підручники теж стали ближче до істини в деяких деталях, але до відновлення вірною картини війни ще далеко. При висвітленні підготовки Франції та Росії до війни як дореволюційна, так і післяреволюційна історіографія
  2.  Глава восьма. ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
      помилка Леніна і його прихильників, які ввели в 1923 році розподіл громадян за національною ознакою. Крім того, Конституція Російської Федерації встановлює неприпустимість під страхом кримінального покарання розпалювання расової, національної ненависті і ворожнечі, пропаганди расового, національної переваги і тим самим надання переваг за принципом національної приналежності
  3.  Глава сімнадцята. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА
      помилки правоприменителей, а стало бути, і їх відповідальність. Вельми практичний підхід! Чи веде ця перша стадія правозастосування до встановлення об'єктивної істини? Вва-шається, що так, веде. Всебічна оцінка всіх обставин у сукупності, дотримання всіх правил збору та закріплення доказів дозволяє розглядати як достовірні ті чи інші фактичні обставини справи. Для
  4.  7. Радянська влада і церква
      помилках, у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення ». Обидві постанови, здавалося б, повинні були виправити існуючі недоліки у взаємовідносинах держави і церкви, зжити факти образливих дій по відношенню до віруючих, але, по суті, вони переглядали склалися в 40-х рр.. нові, досить довірчі відносини до релігії і церкви. Багато ідей і формулювання
  5.  7. Радянська влада і церква
      помилках, у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення ». Обидві постанови, здавалося б, повинні були виправити існуючі недоліки у взаємовідносинах держави і церкви, зжити факти образливих дій по відношенню до віруючих, але, по суті, вони переглядали склалися в 40-х рр.. нові, досить довірчі відносини до релігії і церкви. Багато ідей і формулювання
  6.  Глава друга. ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ
      помилки, які є в цій роботі. Частина з них витікала з помилок Л.-Г. Моргана, на які спирався Ф. Енгельс. Так, сама періодизація первісної історії мала вельми штучний, схематичний характер, хоча деякі здогади були підтверджені подальшим розвитком науки в XX столітті. Енгельс писав слідом за Морганом про розвиток людства через щаблі дикості і варварства до цивілізації,
  7.  Глава дев'ята. ТЕОРІЯ ПРАВА ЯК ЮРИДИЧНА НАУКА
      помилкою попереднього періоду. Разом з тим, звичайно, неприпустима і апологетика цього принципу. Так, принцип історизму не повинен трактуватися як обгрунтування можливості виводити майбутнє з минулого. Майбутнє багатоваріантно, підчас воно дає свої знаки і знамення, підчас - непередбачувано, в тому числі і в правовій сфері. Прямі (лінійні) залежності між минулим і майбутнім тут відсутні. Тому
  8.  Глава дванадцята. ФОРМА ПРАВА
      помилку в найважливішому вигляді закону - в Конституції Російської Федерації. Законом Посвіт-щались і присвячуються багато наукові праці, відомі класичні та метафоричні визначення закону як у вузькому, так і широкому значенні, навіть прислів'я. Ось, наприклад, як визначають закон юристи Древнього Риму: Папініана - закон є загальне (для всіх) припис, рішення досвідчених людей, приборкання злочинів,
  9.  Глава шістнадцята. ПРАВОТВОРЧЕСТВО
      помилка: фізична особа - це не тільки громадянин; не можна в жодному законі писати, що кандидат у депутати на період виборчої кампанії повинен піти з державної посади (взяти відпустку), а в іншому - що він може це зроби-ти за своїм розсудом. На жаль, не злічити числа в законах протиріч, помилок, непорозумінь. Але таке реальне правотворчість - і теорія права всіляко прагне
  10.  1.Поіск в галузі методології
      спотворення історичної дійсності. Завдання історика не у цьому, щоб апологізіровать те, що вчора огульно закреслює. Завдання історика в тому, щоб наші уявлення були адекватні історичного минулого. У прагненні до цієї мети історик на підставі ретельного аналізу повинен виділити з сукупності наявних філософсько-історичних теорій і підходів все те, що дозволяє поглибити