Головна
ГоловнаІсторіяВсесвітня історія (підручники) → 
« Попередня Наступна »
І.О.Змітровіч, Г.М.Крівощекій, М.Я. Колоцей та ін. Всесвітня історія новітнього часу: Учеб. посібник: У 2 ч.ч. 2 - 1945 - початок XXI в. І.О.Змітровіч, Г.М.Крівощекій, М.Я. Колоцей та ін / Відп. ред. Л. А.Колоцей. - Гродно: ГрГУ, 2002. - 207 с., 2002 - перейти до змісту підручника

§ 1. Китайська Народна Республіка в 1949-1990-ті р.


До кінця другої світової війни фактично існували два Китаю: території, контрольовані гоміньданом, і звільнені райони, керовані КПК (1/4 території країни). Незважаючи на переговори (серпень 1945 - січень 1946 р.), військові дії між ними тривали, що створило загрозу общекітайской громадянської війни. Основою для мирного об'єднання і демократизації Китаю могли стати рішення про утворення тимчасового коаліційного уряду (січень 1946 р.), проте, вони були зірвані керівниками гоміндану, який розпочав з весни 1946 наступ в Північно-Східному Китаї.
У ході громадянської війни заглиблювався криза гоміньданом-ського режиму, проявився його антинаціональний характер, зросло невдоволення мас і національної буржуазії. Звільнені райони зміцнювалися. Аграрна реформа КПК забезпечила підтримку селян, зросла і зміцніла Народно-визвольна армія (НВА). Ці фактори призвели до повороту в ході війни на користь революційних сил. В обстановці військових успіхів КПК в 1947-1948 р. ЦК партії висунув завдання завершення народно-демократичної революції, повалення гоміньданом-ської диктатури і створення демократичного коаліційного уряду. КПК підтримала складання єдиного народного демократичного фронту з різних класів.
В результаті трьох найбільших битв в Північно-Східному, Північному і Східному Китаї (осінь 1948 - січень 1949 р.) гоміньданівський режим виявився перед крахом. Він втратив понад півтора мільйонів солдатів і офіцерів і великі території. У 1949 р. війська НОА відновили наступ, форсували річку Янцзи і звільнили Південний і Південно-Західний Китай. Проголошення Китайської Народної Республіки (1 жовтня 1949 р.) було перемогою народно-демократичної революції. Вона створила передумови для зміцнення незалежності країни і завершення буржуазно-демократичних перетворень. Питання про владу було вирішене на користь єдиного фронту, керованого КПК.
У нових умовах (1949-1957 р.) відбувається загострення боротьби всередині КПК з питань шляхів розвитку країни після взяття влади. Політична позиція Мао Цзедуна змінилася -
він вважав, що прийшов час для здійснення цілей комуністичного руху, для реалізації по суті справи комуністичної казарменій утопії. Однак багато партійні діячі (Лю Шаоци, Ден Сяопін, Чжоу Еньлай та ін) висловилися за використання концепції «нової демократії», розрахованої на оновлення Китаю протягом досить тривалого часу. Революційні сили вирішували завдання: завершення розгрому гоміньданівського військ, встановлення влади в південних і західних районах і на островах, боротьба з контрреволюційними бандами і створення апарату нової державної влади. До середині 1950 р. була звільнена майже вся територія Китаю, в 1951 р. НОА вступила до Тибету. Залишки військ Чан Кайши бігли на острів Тайвань.
Відновлення господарства КНР відбувалося в руслі ринкових (хоча і обмежених) процесів, в умовах багатоукладної економіки. Дрібнотоварне виробництво переважало, власність національної буржуазії була збережена, в результаті націоналізації власності великого капіталу і японських імперіалістів утворився держсектор. Політика КПК полягала в тому, щоб одночасно з відновленням господарства домагатися, спираючись на економічну допомогу СРСР (гасло «Вчитися у СРСР»), зміцнення держсектору, здатного забезпечити перехід до будівництва соціалізму. Тим самим до 1952 почалася перебудова структури економіки (виробництво засобів виробництва становило 40%). Політика щодо національної буржуазії полягала у використанні приватного капіталу для відновлення економіки і збільшення контролю над ним. У результаті аграрної реформи (1950 - 1953 р.) було ліквідовано поміщицьке землеволодіння, підірвано вплив куркулів, почався розвиток кооперації.
Успіхи у відбудові народного господарства були використані Мао для нав'язування партії своїх лівацьких, авантюристських поглядів на прискорену модернізацію Китаю. У 1953 р. Мао вперше висловився за негайний перехід до соціаліс-тичної революції. Його противники продовжували відстоювати витриману генеральну лінію на тривалий перехід до соціалізму (1953-1967 р.), поступово завершує перетворення сільського господарства, промисловості і торгівлі.
Ідейно-політична перемога Мао у внутрішньопартійній боротьбі привела до принципових змін в соціально-економічній політиці КПК і насамперед в аграрній сфері: введені хлібна монополія, карткова система. Китай різко
повернули на шлях командно-адміністративного функціонування народного господарства і зробив це в найкоротші терміни. В
м. КПК перейшла до кооперування села, його темпи були різко посилені і здійснено перехід до кооперативам вищого типу. КПК наполегливо шукала шляхи соціально-політичного контролю за селянством.
До кінця 1956 р. в кооперативи було залучено 96,3% господарств (за планом - 33%), у тому числі вищого типу - 88%. Це найбільше соціальне захід викликав опір селян. У 1956 р. було розгорнуто суцільне перетворення промисловості і торгівлі в держкапіталістичні, а фактично здійснена націоналізація приватних підприємств за викуп. У роздрібній торгівлі частка приватного капіталу до кінця
р. становила лише 3%. Таким чином, в масштабах всієї країни відбулися радикальні соціально-економічні зміни - була ліквідована приватна власність і різко обмежені ринкові відносини.
Проведення перетворень в першій половині 50-х років виявило такі риси в політиці КПК, як уявлення про вирішальну роль політичних та ідеологічних кампаній, військово-адміністративних методів, прискорення темпів перетворень і порушення поступовості, брак досвіду і кадрів, непідготовленість до управління величезною країною, примусовий характер заходів, відсутність технічної бази для підвищення продуктивності праці. Рисою всього політичного розвитку КНР було все возраставшее насадження ідей і культу особи Мао Цзедуна. У суспільстві складається система ідеологічного контролю і політичного маніпулювання, проводяться кампанії перевиховання інтелігенції, нав'язуються уявлення про загострення класової боротьби. Усередині КПК тривало зіткнення двох ідейно-політичних тенденцій - помірно-прагматичної і радикально-утопічною.
Орієнтація на дружбу з СРСР стала головною рисою зовнішньої політики Китаю. У 1950 р. підписані договір про дружбу, союз і взаємну допомогу, угоду про безоплатну передачу прав СРСР з управління КВЖД. Допомога СРСР відіграла велику роль у будівництві нової держави і у відбудові народного господарства.
Наприкінці 50-х років країна стала ареною ризикованих експериментів Мао для форсованого розвитку соціалістичних процесів. Першим з них був «великий стрибок в про-
мисловості та сільському господарстві» (1958 р.), в ході якого Мао прагнув протиставити новому курсу КПРС (після XX з'їзду) власну політичну лінію. Суть її - випередити час і обігнати СРСР в будівництві нового життя. Не маючи можливості за короткий термін створити в країні розвинену економічну базу, Мао вирішив звести стрибок у майбутнє до реформи людських взаємин, до стимулювання трудового ентузіазму в умовах егалітарного побуту, казармених форм існування і при крайній мірі офіціаліза-ції життя. У «народних комунах» поєднувалися промисловість, сільське господарство, торгівля, освіта і військова справа, обобществлялись працю і основні засоби виробництва, вся власність селян, вводилося зрівняльний розподіл доходів, ліквідовувався принцип матеріальної зацікавленості і розподілу по праці. Ентузіазм трудящих підігрівався гаслом «Три роки напруженої праці - десять тисяч років щастя».
Результати проявилися швидко. Вже наприкінці 1956 р. і ще більш гостро в 1959 р. країна стала відчувати голод. Трудова активність позбавлених землі і всякої власності селян знизилася. Виробництво було дезорганізований, причому не тільки в селі, а й у місті. Порушено принцип планування в промисловості, утворилися диспропорції в економіці, зруйновано обладнання, даремно розтрачений ентузіазм людей.
Відбулися зміни і у зовнішньополітичному курсі. КНР заявила про претензії на особливу роль в Азії та в усьому світі. У 1959 р. почалися інциденти на китайсько-індійського кордону, обстріл островів у Тайванській протоці. КНР відмовилася від дружби з СРСР (в 1960 р. відкликані радянські фахівці), став пропагуватися гасло «опора на власні сили», що означало намір перервати зв'язку з соцстранами, виступи проти політики мирного співіснування та можливість запобігання світової війни.
На рубежі 60-х років інше угруповання КПК («прагматики») зуміла дещо виправити становище в країні. Але конфлікт між Мао і її лідерами (Пен Дехуай, Ден Сяопін) не припинявся. У першій половині 60-х р. розгорнулася боротьба за армію, повсюдно впроваджувалися армійські методи роботи.
До 1965 р. розбіжності в керівництві КПК досягли великої гостроти. Вони стосувалися методів, цілей і перспектив розвитку КНР, її внутрішньої і зовнішньої політики. Конфлікт призвів до нового грандіозного соціального експерименту - до
«культурної революції», під прапором якої пройшло десятиліття - останнє в житті Мао (1966-1976 р.). Це була боротьба за вислизає влада. Сенс її зводився до прагнення порахуватися з перешкодила йому і поставила під сумніви його дії партією, що і призвело до погромів партійних орга-нів, апарату влади і всієї інтелігенції загонами червоногвардійців - хунвейбінів («червоні охоронці»). Останні свято вірили в обожненого ними вождя і віддано виконували його вказівки. У країні замість демократії йшло твердження військово-бюрократичної диктатури при опорі на армію, затверджувалася маоістська «модель комунізму», наростала реальна загроза громадянської війни. Складався режим особистої та безмежної влади Мао, відверто відроджувалися традиції «східного деспотизму». Культурна революція дорого обійшлася країні і призвела економіку КНР до глибокої кризи.
Внутрішній розвиток Китаю зумовило характер його зовнішньої політики. З 60-х до початку 80-х років зберігалася напруженість у відносинах з СРСР, їх боротьба в глобальному масштабі. Зростала кількість інцидентів на кордоні (1967, 1969 р.), висунуті претензії на радянську територію і теза про «загрозу з Півночі». Проявлявся великодержавний, націоналістичний характер політики Китаю. Спалахнув серйозний конфлікт з Індією (1962 р.), виникла напруженість на бірманської кордоні, різко погіршилися відносини з В'єтнамом (1978 р.). До початку 70-х років СРСР оголошений ворогом № 1, підготовка до війни стала головною метою економічного будівництва. Китай пішов на зближення з США (1976 р.), висунув мета - створення «широкого міжнародного фронту» проти СРСР.
Експерименти Мао продемонстрували, що в Китаї була створена сталінська модель з жорсткою владою класичного східного типу при обмеженні індивідуальних прав і свобод та всесилля бюрократичної адміністрації, що спирається на потужний ідеологічний тиск. Цьому сприяли: звичка китайців поважати сильну особистість і стабільну адміністрацію, звично зневажливе ставлення до торговців і власникам, приватникам, високий рівень соціальної дисципліни, готовність шанувати старших і мудрих. Важливу роль зіграли сила і авторитет влади, стиль внутрішньопартійної боротьби в КПК - боязнь розколу партії диктувала схильність до компромісів, розбіжності не ставали відкритими. Однак ця модель не дала бажаних результатів, навпаки, виявилася деструктивною.
Перед наступниками Мао в 1976 - 1978 р. постало гостра проблема: як вийти з глухого кута? У партії розгорнулася гостра політична та ідеологічна боротьба фракцій. Радикальна «четвірка» прихильників продовження курсу Мао зазнала поразки і була заарештована. На керівних постах зміцнювалися «прагматики». Провал економічних заходів цих років переконав їх у необхідності глибоких структурних реформ для Китаю. Почалася потужна кампанія під гаслом - «практика - єдиний критерій істини». Пленум ЦК КПК (грудень 1978 р.) був повною перемогою прихильників Дена, він сан-кціоніровал реформи.
На початку 80-х років «прагматики» перейшли в наступ: домоглися засудження «культурної революції», почали реабілітацію потерпілих, поставили питання про особисту відповідальність Мао, почався процес демаоізаціі суспільства. Нове керівництво КПК і КНР прагматично підійшло до вирішення завдання перетворення Китаю в багату державу, пішли на де-ідеологізацію своєї політики і висунули на перший план лише патріотичні ідеї будівництва багатого Китаю. Ці глибокі політичні зміни створили передумови для нової економічної політики.
Суть економічних реформ була проста: був відкритий шлях до повернення зацікавленості трудівника в плодах своєї праці, для чого були ліквідовані комуни, а земля віддана селянам. Виникли десятки тисяч ринків, комерція офіційно легалізована. З 1984 р. реформа охопила місто: сильно обмежені роль держплану і центрального регулювання, створені можливості для розвитку кооперативно-колективного та індивідуального секторів. Директорам держпідприємств надавалися широкі права і можливості. Реформи були радикальними і здійснювалися швидко і рішуче, перші три роки (1979-1981) були оголошені роками реконструкції, а планові завдання зняті. Різко зменшені асигнування на військові потреби, скорочена армія, військової промисловості поставлено в обов'язок сприяти перебудові економіки. Істотно обмежені повноваження адміністративних органів, включаючи парткоми.
 Результати реформ позначилися настільки швидко, що це здивувало увесь світ. Різко зросло виробництво продовольства: До 1984 р. країна вийшла на рівень 400 млн. тонн зерна на рік, що цілком достатньо для забезпечення її населення (1 млрд. 300 млн.) необхідним мінімумом харчування. Середній життєвий-
 ний стандарт селянства виріс в 2-3 рази. З'явилися шари заможних селян і городян, що працюють на ринок. Промисловість звернулася особою до внутрішнього ринку. Змінився і загальний стандарт поведінки людей: вони стали вільнішими, з'явилися особисті смаки, уподобання, зміни в одязі (зникла уніформа часів Мао), поведінці, способі мислення, прагнення до основ правової держави.
 Але на шляху реформ були і перешкоди. Пручався звиклий до влади партійний апарат. Проявилися негативні явища, викликані ринковим господарством (зловживання владою, корупція, контрабанда, інфляція, соціальна напруженість між бідними і багатими, особливо в селі). Однак на тлі успіхів і високих середніх темпів зростання (з 1979 р. темпи економічного зростання становили 1 2-18% на рік) вони зізнавалися офіційно лише прикрими витратами розвитку. З'їзди КПК повністю і беззастережно підтримували взятий Ден Сяопіном і багато в чому успішно здійснений завдяки його керівництву курс на реформу. Ідеологічно він був обгрунтований офіційним визнанням того, що Китай є відсталою країною, що розвивається і що рано говорити про серйозне будівництво соціалізму. Поки Китай знаходиться на початковому етапі будівництва соціалізму, причому соціалізму з китайською специфікою. Вважалося, що саме цьому відповідає обрана модель розвитку із значним включенням елементів ринкового господарства, істотною роллю приватизованого сектора, що працює на вільний ринок. До кінця 80-х років реформи привели країну до високих досягнень.
 Але швидкі темпи економічної реформи привели до несподівано виниклих проблем соціально-політичного та ідеологічного характеру. У 1987 р. вперше заговорили про перебудову політичної системи (ввели принцип змінюваності і омолодження керівників). Зберігається збалансоване ставлення до Мао, хоча його культ вперше був визнаний і засуджений в 1981 р. У спробі вирішення завдань керівництво країни на рубежі 80-90-х років стало задкувати. Реалізація реформи означала крах маоістського режиму. Проте комуністи не могли активно підтримати процес становлення приватного капіталу. З 1989 р. вони чітко бачили приклад СРСР, вступив на шлях структурної перебудови і швидкими темпами яка несла стан нестабільності. Крім того, вони відчували, що будь-яке послаблення в соціально-політичній
 і ідеологічній сфері означало б курс не тільки на дестабілізацію, але і швидкий розвал країни. Не забували вони і про відповідальність, яку кожен із причетних до влади після цього мав би нести.
 Таким чином, авторитарний режим і командно-адміністративні форми контролю над країною мали піти з політичної сцени заради економічного розвитку за ринковим шляху. Незвичайність Китаю в тому, що економічний механізм до рубежу 80-90-x років розкрутився, а комуністичні керівники, пов'язані зі старим режимом, не хотіли поглиблювати демократичні перетворення. У результаті виник ефект перегрітого котла.
 «Перегрів економіки» почав відчуватися з середини 80-х років. Наприкінці 80-х років вимоги демократизації та догляду керівництва КПК від влади стали голосніше, і до них прислухалися впливові особи в керівництві (Генсеки КПК Ху Яобан, Чжао Цзиян). Однак у Генсеків КПК не було всієї влади - реальна влада продовжувала залишатися в руках формально відійшов від неї архітектора реформ Ден Сяопіна. Ден довго вагався, бо розумів, що вимога політичних реформ розумно і справедливо. Але він усвідомлював й інше - згода на радикальні політичні реформи (за прикладом СРСР та Східної Європи) призведе режим до краху з непередбачуваними наслідками. Вибір був зроблений на користь меншого зла. Демократичний рух студентів, вихлюпнулося влітку 1989 р. на вулиці і площі Пекіна, було розчавлене на площі Тяньаньмень танками. Студентів направили до вузів на ідеологічне перевиховання. Знову голову підняли кому-ністіческая реакціонери. Демократів дорікали в тому, що вони - прихильники буржуазного лібералізму, що відповідало дійсності (на початку 90-х років цей термін став навіть ідеологічним клеймом). Розгром демократичного руху надовго зняв питання про проведення політичних реформ і демократизації політичної структури.
 Після 1989 р. економіка продовжувала розвиватися, хоча й більш стриманими темпами. Утвердилося вимога збереження та удосконалення «соціалізму з китайською специфікою». Після краху СРСР комуністичні верхи привітали один одного з вибором 1989 Сьогодні в КПК існують два угруповання з питання реалізації цієї концепції - радикали (прихильники стрибкоподібного розвитку) і консерватори (еволюційний шлях). По суті справи, китайська концепція -
 це загальний для всього світу, що розвивається шлях. Підкреслення своєї специфіки - це камуфляж для того, щоб виграти час і запобігти соціальний вибух. Китай йде шляхом буржуазного лібералізму, але керівництво, від якого це насамперед і залежить, хоче, щоб це відбувалося якомога повільніше і плавніше. Для прискорення темпів потрібен догляд покоління ветеранів воєн і революцій.
 У 90-ті роки після перших успіхів політики «врегулювання» (1989-1991 р.) намічені наступні напрямки економічної реформи: перебудова держпідприємств, впровадження акціонерної власності, реформа цін, приватизація житла, створення системи соціальної захищеності. З'їзди КПК (1992, 1997 р.) здійснили рішучий поворот до ринку, для якого зняті всі ідеологічні бар'єри (затверджена завдання створення «соціалістичної ринкової економіки» замість суперечливого терміна «планової товарної економіки»). У 1999 р. внесено поправки до Конституції, що визнають важливу роль приватного сектора в соціалістичній ринковій економіці КНР. 90-ті роки розглядалися як можливість для прориву. Підкреслюється розширення політики відкритості зовнішньому світу (вільні і спеціалізовані, прикордонні відкриті зони, зони розвитку і вільної торгівлі). У 80 - 90-ті роки Китай став однією з найважливіших опор економічної структури Східної Азії та АТР, важливим виробником готової продукції для ринків індустріальних країн і країн. Країна вийшла на перше місце в світі з виробництва зернових, м'яса, бавовни, вугілля, цементу, бавовняних тканин. Успішно розвивається електроніка, машинобудування, виробництво електроенергії, нафто-і хімпродуктів. Щорічно збільшується експорт на 25%. Особливий наголос робиться на розвиток інфраструктури. Переступивши рубіж століть, Китай впевнено вступив у новий етап модернізації - ВВП склав 8,3% (2000 р.), середньодушові доходи городян - 760 дол, селян - 273. Поставлено завдання до 2010 р. подвоїти ВВП за рахунок реструктуризації народного господарства відповідно до вимог ринку і реформування підприємств держсектора.
 У внутрішній політиці відкидається парламентська багатопартійна система і існування незалежних політичних партій, що претендують на роль політичної опозиції, політичний плюралізм, зберігається провідна роль суспільної власності, концепція про продовження класової боротьби в деяких сферах суспільства. КПК не повертається до ре-
 шению 1987 про проведення політичної реформи. Вона висловилася тільки за реформу апарату управління, пристосування політичної системи до потреб економічного розвитку. Авторитет влади високий, і не випадково, що реформи проходять тут без надто радикальних ускладнень. Соціальна напруженість знімається за допомогою ідеології. Вона еволюціонує сьогодні в сторону патріотизму. Тому реформам супроводжує не криза, а стабілізація і навіть процвітання. Але логіка сучасного економічного розвитку вимагає неминучого реформування політичної системи, розвитку елементів громадянського суспільства, все більш несумісних з тоталітарним політичним механізмом.
 У 90-ті роки влада перейшла до третього покоління лідерів - переважно цивільним особам (Цзян Цземінь - генсек КПК і глава держави, «спадкоємець» Дена після його смерті в лютому 1997 р.). Зараз у керівництва КПК все прагматики, які виступають за реформи. Розділяють їх лише питання - для кого реформи і в якому темпі? У політичних перетвореннях робиться ставка на стабільність і спадкоємність в політиці, згладжування гострих кутів, ідеологічний контроль в культурі. Проблемами залишається свобода слова, права людини та реалізація політичних свобод, корупція у вищих ешелонах влади і держапараті, його скорочення, прихована й відкрита безробіття (4%), наростання соціальної диффе-ренціаціі. З 1995 р. загострилася проблема реформи держпідприємств (частка збиткових в держсекторі виросла до 40-50%, в той час як на його частку припадає 40% в економіці).
 На початку 80-х років у Китаї заговорили про мирну міжнародній обстановці, яка знадобилася для здійснення економічних реформ. У 80-90 роки Китай керується принципом: «немає ні постійних друзів, ні постійних ворогів, а є лише постійні інтереси!» Спокійніше стали оцінювати радянську зовнішню політику, демонструвати спільність з країнами, що розвиваються, посилили критику політики США у світі. Головною метою оголошена боротьба проти будь-якого гегемонізму, взято курс на розвиток відносин з мак-мально можливим числом держав, з'явилися твердження про те, що світову війну можна і потрібно запобігти. З середини 80-х років своєю метою Китай проголосив мир і розвиток в багатополюсний світ, висунув принцип деідео-логизации і концепцію незалежної зовнішньої політики. З 1988 р. повністю нормалізовані радянсько-китайські відносини,
 почалося їх урівноваження з США, Західна Європа розглядається як нове джерело передової технології та фінансів. У першій половині 90-х років зросла активність китайської дипломатії: нормалізовані відносини з Індією, В'єтнамом, Кубою, «особливий характер» вони носять з Японією і Південною Кореєю, розширилися контакти з Ізраїлем, ПАР. З 1991 р. Китай приєднався до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. В цілому успіхи китайської дипломатії дали привід назвати наше століття «століттям китайської дипломатії».
 В основі відносин з СРСР і Росією лежать універсальні принципи: повага суверенітету і територіальної цілісності, ненапад і невтручання, рівність і взаємна вигода. Завершилося врегулювання питання про кордон, створена зона довіри з державами Середньої Азії, прийнята спільна декларація про стратегічне партнерство в ХХІ ст. (Весна 1997 р.). Торговий оборот з Росією намічено збільшити до 2010 р. в 4 рази. У 1992 р. встановлено дипломатичні відносини з Республікою Білорусь, що послужило основою для торгово-економічного співробітництва. У 1997 р. завершилося об'єднання Гонконгу з Китаєм за формулою «одна держава - дві системи», причому досягнутий високий ступінь взаємозалежності двох економік. У 1999 р. до складу Китаю повернувся Макао (Аоминь). Зберігається напруженість у відносинах з Тайванем через різні підходи до проблеми возз'єднання.
 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "§ 1. Китайська Народна Республіка в 1949-1990-ті р."
  1.  Китайська Народна Республіка. Політичний режим і державний устрій. Особливості конституції.
      народно-визвольної боротьби, завершення об'єднання країни, ліквідація привілеїв імперіалістичних країн у Китаї, здійснення аграрної реформи, наиціоналізація бюрократичного капіталу, захист інтересів всіх основних верств суспільства конституція 1954 (включені положення про перехідний період до соціалізму - соціалістичні перетворення і соціалістична індустріалізація) спроба
  2.  § 3. Міжнародна діяльність СРСР
      народних відносин радянське керівництво продемонстру-вало нове політичне мислення. У його основу лягло визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, демократизації, деідеологізації міжнародних відносин, визнання принципу розумної достатності у забезпеченні національної оборони. Виняткову роль у затвердженні нового політичного мислення зіграла політика відкритості та гласності, в
  3.  § 3. Індія в 1947 - 1990-ті р.
      народної обстановці і у внутрішньому становищі Індії. Економіка, особливо сільське господарство, переживала кризу. Тривалий колоніальний гніт привів до злиднів і розорення широких мас. Різко загострилося протиріччя між тенденцією до самостійного розвитку Індії та колоніальним пануванням Англії, що викликало підйом потужного антиімперіалістичного руху з літа 1945 р. У ньому об'єдналися
  4.  § 1. Міжнародні відносини у другій половині ХХ в.
      народних відносинах. Західні країни вкрай негативно ставилися до тоталітарного соціалізму. СРСР в свою чергу також вороже ставився до капіталізму. Вплив сторін на міжнародні відносини і на більш слабких їх суб'єктів все більш зростала. США і СРСР розглядали себе лідерами, поставленими ходом історії на чолі сил, які відстоювали різні суспільно економічні системи. Різко
  5.  61. Регіональні Міжнародні організації
      народного права є регіоналізація міжнародніх відносін, что дозволяє більш Ефективно вірішуваті насущні проблеми держав, розташованіх у питань комерційної торгівлі географічних регіонах планети. Тому представляється необхіднім Розглянуто основні аспекти ДІЯЛЬНОСТІ и структурної організації найбільш великих и авторитетних регіональніх міжнародніх організацій. Ліга Арабською держав (ЛАД) - Початок створеня ЛАД поклал
  6.  2. «Так чи знаєте Ви, що таке Росія?»
      народного середньовічного демократизму. Робляться також спроби простежити співвідношення самодержавних і демократичних почав на різних етапах російської історії. У зв'язку з визначенням форми політичної влади на Русі, характеру російського феодалізму досліджується нині і проблема місництва, яка розглядається як специфічно російська форма службово-васального регламентування. При цьому
  7.  4.Питання вивчення народних рухів
      народних мас проти феодального гніту - одна з традицій радянської історіографічної науки. І воно виправдане історично. Народно-демократичні традиції, що йдуть корінням в далеке минуле, вплив релігійних інститутів, а пізніше зародження станового представництва в особі земських соборів в чому обмежили і «облагородили» всевладдя правителів, відіграли певну роль в
  8.  4. Жовтень 1917 (питання методології)
      народні маси, викликала їх крайню радикалізацію. І досвід наступних місяців показав, що есери і меншовики, там де вони виявлялися при владі (в Сибіру і на Уралі), були не в змозі відстоювати «третій шлях» і капітулірова-ли перед контрреволюцією. Головною причиною, по якій меншовики та есери відмовилися від союзу з більшовиками, було розходження в поглядах на перспективи революції, тому що
  9.  5. Громадянська війна. Політика «воєнного комунізму» (1917-1921 рр..)
      народному ентузіазмі вирішити соціально-економічні завдання. Пізніше Ленін визнав, що «життя показало нашу помилку». Праві есери, меншовики та інші «соціалісти», що спиралися на підтримку буржуазно-монархічних кіл, влітку і восени 1918 року встали в авангарді антирадянських сил. Це час в радянській історіографії виразно називають етапом «демократичної контрреволюції». Праві есери,
  10.  4. Становлення адміністративно-командної системи і режиму особистої влади І В. Сталіна
      народного господарства на партійній політиці не міг не позначитися зростання технократичних тенденцій, що призвело до розмивання її гуманітарних орієнтирів, моральних цінностей. Партійний апарат став головною несучою конструкцією адміністративно-бюрократичної системи радянського суспільства. Неподільна влада Сталіна зовсім не означала, що ті чи інші представники партійно-державного апарату