| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Основні і попередні договори. |
||
|
Цивільно-правові договори різняться в залежності від їх юридичної спрямованості. Основний договір безпосередньо породжує права і обов'язки сторін, пов'язані з переміщенням матеріальних благ: передачею майна, виконанням робіт, наданням послуг і т. п. Попередній договір - це угода сторін про укладення основного договору в майбутньому. Більшість договорів - це основні договори, попередні договори зустрічаються значно рідше. До введення в дію на території Російської Федерації ст. 60 Основ цивільного законодавства 1991 р. цивільним законодавством Росії прямо не передбачалася можливість укладення попередніх договорів. Однак укладення таких договорів допускалося, оскільки це не суперечило основним засадам і загальним змістом цивільного законодавства Росії. В даний час укладення попередніх договорів регламентується ст. 429 ГК. Відповідно до зазначеної статті за попереднім договором сторони зобов'язуються укласти в майбутньому договір про передачу майна, виконанні робіт чи наданні послуг (основний договір) на умовах, передбачених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, то в письмовій формі. Недотримання правил про форму попереднього договору тягне його нікчемність. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють встановити предмет, а також інші істотні умови основного договору. Так, сторони можуть укласти договір, за яким власник житлового будинку зобов'язується його продати покупцеві, а покупець купити житловий будинок на початку літнього сезону. У зазначеному попередньому договорі обов'язково повинні міститися умови, що дозволяють визначити тог житловий будинок, який в майбутньому буде проданий, а також його продажну ціну та перелік осіб, які зберігали відповідно до закону право користування цим житловим будинком. В іншому випадку даний попередній договір буде вважатися неукладеним. У попередньому договорі вказується термін, в який сторони зобов'язуються укласти основний договір. Якщо такий термін у попередньому договорі не визначений, основний договір підлягає висновку протягом року з моменту укладення попереднього договору. Якщо у вказані вище строки основний договір не буде укладений і жодна зі сторін не зробить інший стороні пропозицію укласти такий договір (оферта), попередній договір припиняє свою дію. У випадках, коли сторона, яка уклала попередній договір, в межах терміну його дії ухиляється від укладення основного договору, застосовуються правила, передбачені для укладання обов'язкових договорів (див. § 4 цієї глави). Попередній договір необхідно відрізняти від угод про наміри, що мають місце на практиці. У зазначених угодах про наміри лише фіксується бажання сторін вступити в майбутньому в договірні відносини. Однак сама угода про наміри не породжує будь-яких прав і обов'язків у сторін, якщо в ньому не встановлено інше. Тому відмова одного з учасників угоди про наміри укласти передбачений такою угодою договір не тягне для нього будь-яких правових наслідків і може тільки вплинути на його ділову репутацію. Відповідно до ст. 430 ЦК договором на користь третьої особи визнається договір, в якому сторони встановили, що боржник зобов'язаний зробити виконання не кредитору, а зазначеному або не вказаною в договорі третій особі, яка має право вимагати від боржника виконання зобов'язання на свою користь. Так, якщо орендар уклав договір страхування орендованого майна на користь його власника (орендодавця), то право вимоги виплати страхового відшкодування при настанні страхового випадку належить орендодавцю, на користь якої і укладено договір страхування. І тільки в тому випадку, коли третя особа відмовилася від права, наданого йому за договором, кредитор може скористатися цим правом, якщо це не суперечить закону, іншим правовим актам і договором. Так, у наведеному прикладі орендар, який уклав договір страхування на користь орендодавця, тільки в тому випадку має право вимагати виплати йому страхового відшкодування, коли останній відмовився від права на його отримання. Разом з тим у самому договорі можуть бути передбачені інші наслідки відмови третьої особи від належного йому права вимоги. Наприклад, у наведеному вище прикладі в договорі страхування може бути передбачено, що у разі відмови орендодавця від отримання страхового відшкодування останнє орендарю не виплачується. Інші наслідки можуть бути передбачені й законом. Наприклад, відповідно до чинного законодавства за договором особистого страхування на випадок смерті на користь третьої особи, при настанні страхового випадку - смерті застрахованої громадянина-останній, зрозуміло, не може вимагати виплати страхового відшкодування навіть у тому випадку, якщо третя особа відмовилася від цього права . Якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами або договором, з моменту вираження третьою особою боржника наміру скористатися своїм правом за договором сторони не можуть розривати або змінювати укладений ними договір без згоди третьої особи (п. 2 ст. 430 ЦК). Зазначене правило введено з метою захисту інтересів третьої особи, яка у своїй господарській діяльності може розраховувати на використання того права, яке воно отримало за договором, укладеним на його користь. Оскільки зміна або розірвання договору, укладеного на користь третьої особи, може поставити в скрутне становище третя особа, що вирішила скористатися наданим йому правом, чинне законодавство перекриває можливість припинення або зміни змісту цього права після того, як третя особа висловило боржникові свій намір скористатися цим правом. Так, якщо боржник за кредитним договором уклав на користь свого кредитора договір страхування повернення даного кредиту, то зазначений договір страхування може бути розірваний або змінений без згоди кредитора за кредитним договором тільки до того моменту, коли останній висловить страхової організації свій намір скористатися правом на виплату страхового відшкодування у разі, якщо боржник своєчасно не погасить кредит. Зазначене правило застосовується, якщо інше правило не передбачено законом, іншими правовими актами або договором. Так, відповідно до ст. 59-61 Статуту залізниць договір перевезення укладається між вантажовідправником і залізницею на користь вантажоодержувача, може бути змінений без згоди вантажоодержувача навіть у тому випадку, якщо вантажоодержувач висловив бажання скористатися правом, що виникли у нього за договором перевезення. Боржник у договорі, укладеному на користь третьої особи, має право висувати проти вимоги третьої особи заперечення, які він міг би висунути проти кредитора (п. 3 ст. 430 ЦК). Так, якщо вантажоодержувач пред'являє до перевізника вимога про неналежну якість доставленого вантажу, останній має право посилатися на те, що якість вантажу погіршився з вини працівників вантажовідправника, які здійснювали його завантаження. Від договорів на користь третьої особи слід відрізняти договори про виконання третій особі. Останні не надають третій особі жодних суб'єктивних прав. Тому вимагати виконання таких договорів третя особа не може. Наприклад, при укладенні між громадянином і магазином договору купівлі-продажу подарунка з врученням його імениннику останній не має права вимагати виконання даного договору. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " Основні і попередні договори. " |
||
|
||