ГоловнаІсторіяВсесвітня історія (підручники) → 
« Попередня Наступна »
І.О.Змітровіч, Г.М.Крівощекій, М.Я. Колоцей та ін. Всесвітня історія новітнього часу: Учеб. посібник: У 2 ч.ч. 2 - 1945 - початок XXI в. І.О.Змітровіч, Г.М.Крівощекій, М.Я. Колоцей та ін / Відп. ред. Л. А.Колоцей. - Гродно: ГрГУ, 2002. - 207 с., 2002 - перейти до змісту підручника

§ 1. Проблеми вибору шляхів розвитку країн Центральної та Південно-Східної Європи


У другій половині 40-х років у країнах Центральної та Південно-Східної Європи відбувалися за активної і посилює вплив СРСР перетворення загальнодемократичного змісту, які в той же час створювали певну основу для руху до соціалізму.
У 1944-1945 р. у всіх державах регіону була вирішена першочергова загальнонаціональне завдання - звільнення від фашизму, відновлення національної незалежності. Перед народами відкрилася можливість демократичного розвитку. Слід мати на увазі, що в цілому для них був характерний великий обсяг невирішених загальнодемократичних завдань. За рівнем економічного, соціального, політичного та культурного розвитку вони відставали від Західної Європи. Кілька виділялися Чехословаччина та Східна Німеччина, де була розвинена промисловість, практично була відсутня неписьменність. Середньорозвинених були Польща та Угорщина. На низькому рівні розвитку перебували Болгарія, Румунія і інші країни. Аграрні реформи не були завершені ні в одній державі. Соціальна структура суспільства відповідала відсталою структурі економіки. Невисокою була і політична культура основної маси населення.
Друга світова війна з її величезними лихами ще більш збільшила обсяг необхідних перетворень і сприяла зростанню політичної активності людей. Необхідно було відновити і розвинути національну економіку, викорінити фашизм, провести демократизацію суспільства. Досвід боротьби з фашизмом підказував і оптимальний шлях вирішення загальнонаціональних демократичних завдань - узгодження інтересів різних верств населення, формування правлячої коаліції з різних політичних партій. Пошук і досягнення національної згоди знайшли в роки війни вираження в діяльності національних (народних, вітчизняних) фронтів, які об'єднували різнорідні політичні та соціальні сили.
Після звільнення регіону від фашизму влада зосереджується в руках національних фронтів, вираженням чого стало формування перших коаліційних урядів. Комуністи входили до складу урядів всіх країн, але спершу не очолювали більшість з них (Болгарія, Угорщина, Чехословаччина). Міністерські портфелі отримали соціал-демократи, представники селянських та інших мелкобуржуаз-них партій, діячі еміграції. У ряді урядів комуністи не мали більшості місць, що відображало реальне співвідношення сил. Виняток становили лише Югославія та Албанія, де влада відразу зосередилася в руках компартій.
Спостерігалося складне розмежування класово-політичних сил. Буржуазія була допущена до влади, виключаючи Південно-
славу і Албанію. У багатьох країнах дуже сильними були селянські партії, особливо в Болгарії, Польщі, Угорщини. Водночас певна частина буржуазії, інтелігенції, службовців була скомпрометована співпрацею з фашистами. Чисельність компартій швидко росла.
Відразу після війни уряду народних фронтів здійснили демократизацію внутрішньополітичного життя. Була заборонена діяльність фашистських партій та організацій, відновлені парламенти, демократичні конституції. Були створені нові органи самоврядування, що спиралися на народний фронт. У країнах, де раніше існували монархії, вони були ліквідовані за результатами референдумів (1945 р. - в Югославії, 1946 р. - в Болгарії, 1947 р. - в Румунії).
Сформоване після звільнення співвідношення політичних сил зберігалося недовго. Наприкінці 1945-1946 р. комуністи домагаються перемоги на парламентських виборах у більшості країн, очолюють національні уряди. Так, в результаті виборів (травень 1946 р.) Компартія Че-хословакіі в блоці з соціал-демократами отримала понад половини місць у Національних зборах, а її лідер К.Готвальд зайняв пост прем'єр-міністра. Болгарський уряд Вітчизняного фронту (березень 1946 р.) очолив Георгій Димитров, який відмовився надати міністерські портфелі діячам опозиції. У Румунії, де існувало коаліційний уряд, компартія домоглася ще в 1945 р. переважання в уряді.
Програми національних фронтів не містили прямої вимоги ліквідації капіталізму (приватної власності, буржуазії як класу), але передбачали проведення соціально-економічних перетворень, які могли з'явитися першими кроками в цьому напрямку (конфіскація власності у колаборантів, створення державного сектора економіки, знищення поміщицького землеволодіння).
Величезне значення мала аграрна реформа, яка різко обмежила капіталістичні відносини на селі і проводилася за принципом «земля тим, хто її обробляє». Поміщицьке землеволодіння ліквідувалося, встановлювалися верхні межі приватного володіння землею (від 20 га в Болгарії до 100 га у Польщі). В одних країнах (Югославія, Угорщина, Болгарія) реформа реалізовувалася одноразово, в інших (Чехословаччина, Польща, Румунія) проводилася поетапно і завершилася тільки в 1947-1948 р. Земля також вилучалася у
всіх німецьких власників (особливо багато їх було в Польщі, Чехословаччини) та осіб, які співпрацювали з фашистами.
Землею за принципом рівного землекористування наділялися безземельні і малоземельні селяни, сільськогосподарські робітники, а в деяких випадках і середняки. У середньому наділи не перевищували 7-14 гектарів. Нові господарі не мали права купівлі-продажу землі. Почали створюватися сільськогосподарські виробничі кооперативи. Значна частина землі була націоналізована. Проти проведеної моделі аграрної реформи виступали буржуазні партії та праві течії в селянських партіях, які вважали за необхідне збереження і розвиток великих приватних господарств. Але ком-партії за підтримки лівого течії в селянському русі не допустили перегляду концепції аграрної реформи і тим самим домоглися істотного посилення своїх позицій в середовищі селянства.
У 1 944-1 945 р. був створений і значний державний сектор економіки. Була націоналізована власність, що належала німецькому капіталу і тієї частини власної буржуазії, яка співпрацювала з фашистами. Потім компартії виступили за продовження і форсування націоналізації, перехід великої і середньої приватної власності (про-промислово підприємств, банків, транспорту, засобів зв'язку) в руки держави. Раніше інших ця установка була реалізована в Югославії, де прийнята 31 січня 1946 конституція передбачала переважання і панування всенародної (державної) форми власності. У Польщі, де буржуазія була позбавлена ??власності окупантами, комуністи не допустили повернення підприємств колишнім власникам. Тут спочатку було встановлено тимчасове державне управління, а на початку 1946 націоналізована велика і середня промисловість. У Чехословаччині був спочатку встановлений робочий контроль на підприємствах, а націоналізація промисловості проходила поетапно, торкнувшись в 1945 р. лише великі підприємства. У країнах - колишніх сателітах Німеччини (Болгарія, Угорщина, Румунія), в яких контроль за політичним та економічним життям здійснювали Союзні контрольні комісії, першим етапом наступу на капітал стало встановлення державного та робітничого контролю над частнокапіталістічеськимі підприємствами. У всіх країнах комуністи наполягали на продовженні та поглибленні націоналізації, що викликало гостру політичну боротьбу в
суспільстві, різку протидію навіть партій-соратників по народним фронтам.
В цілому здійснення політичних і соціально-економічних реформ призвело в 1945-1946 р. до формування нової організації суспільства, яка отримала назву «лад народної демократії». Основними його рисами були: а) багатопартійність при керівної ролі комуністичних і робочих партій, б) державний сектор економіки при збереженні приватної і кооперативної власності; в) ліквідація класу поміщиків, ослаблення економічних позицій буржуазії, зростання робітничого класу.
Формування народної демократії було б неможливим без економічної і політичної, культурної і військової допомоги СРСР, його прямого і непрямого впливу на процеси в сусідньому з ним регіоні Європи. Авторитет і роль Радянського Союзу в країнах Центральної та Південно-Східної Європи були великі. По-перше, саме його армія звільнила ці держави. По-друге, війська СРСР залишалися на території ряду країн і після їх звільнення. По-третє, в кінці другої світової війни Захід фактично визнав пріоритет Радянського Союзу в цій частині Європи, віддавши перевагу народним фронтам на чолі з компартіями перед буржуазною еміграцією. По-четверте, СРСР мав сильніші позиції, ніж США та Англія, в Союзних контрольних комісіях, які здійснювали загальне керівництво в країнах - колишніх союзниках Німеччини до підписання з ними мирних договорів. Нарешті, Радянський Союз був зацікавлений в утвердженні дружніх йому режимів у сусідніх країнах.
Між усіма країнами Центральної та Південно-Східної Європи і Радянським Союзом було підписано договори про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. У підсумку в цій частині Європи склалася нова система міжнародних відносин, яка базувалася на військово-політичному і економічному співробітництві з Радянським Союзом. У перші повоєнні роки керівна і координуюча роль Москви здійснювалася через двосторонні зв'язки керівників ВКП (б) і національних комуністичних (робочих) партій. У вересні 1947 р. на нараді компартій в Польщі був створений спеціальний керівний орган - Інформбюро комуністичних і робочих партій.
У 1946-1947 р. загострилися протиріччя всередині народних фронтів з питань стратегії подальшого розвитку. Сфор-
мировалось такі основні позиції: а) компартії розглядали лад народної демократії лише як фундамент для побудови соціалізму, б) буржуазні і дрібнобуржуазні сили виступали за буржуазну демократію з зовнішньополітичною орієнтацією на Захід; в) лівий фланг селянського руху (особливо сильного у Польщі та Болгарії) ратував за так званий «третій шлях», який передбачав співіснування елементів капіталізму і соціалізму.
Слід підкреслити, що в перші повоєнні роки стосовно країн Центральної та Південно-Східної Європи вважався можливим і найбільш реальним відмінний від Радянської Росії варіант переходу до соціалізму - без диктатури пролетаріату і громадянської війни, мирно і навіть ево-люціонной. Керівники національних компартій неодноразово підкреслювали, що народна демократія дає можливість перейти до соціалізму без соціальних потрясінь, враховуючи специфіку кожної країни і використовуючи можливості класових союзів. До середини 1947 їх позицію в цілому розділяла і підтримувала Москва.
Соціал-демократи поділяли позицію комуністів у питанні про мирне і поступовий перехід до соціалізму. У той же час вони акцентували увагу на наступних моментах: а) побудова соціалізму - складний процес, для якого необхідний тривалий перехідний період, б) протягом цього періоду повинні співіснувати державна, приватна і кооперативна власність; в) влада має належати коаліції лівих партій.
Але 1947 наочно продемонстрував неможливість збереження реальної коаліційної влади. Багато в чому це пояснювалося зовнішньополітичними чинниками. США запропонували свій план допомоги країнам Європи, що отримав назву «план Маршалла». Деякі східноєвропейські держави були готові його прийняти, що призвело б до розвитку ринкової економіки в цих країнах, їх орієнтації на капіталістичний світ. Радянський Союз змусив своїх сусідів відмовитися від американської допомоги і прийняв рішення ще більш посилити свої позиції в регіоні. На засіданні Інформбюро в вересні 1947 р. глава делегації ВКП (б) Жданов вперше висунув ідею двох протилежних таборів - імперіалістичного і соціалістичного. Експансію імперіалізму в східній частині Європи необхідно було зупинити. З цією метою секретарі ЦК ВКП (б) Жданов і Маленков сформулювати-
ровали принципово новий теза про те, що в країнах народної демократії склалися всі необхідні умови і передумови для переходу до побудови соціалізму за радянським зразком. Керівники компартій без будь-яких дискусій прийняли установку на форсований перехід до соціалізму і радянську модель з усіма її деформаціями.
Комуністи, які й раніше нетерпимо ставилися до своїх партнерів по національних фронтах, в 1947 р. починають цілеспрямовано витісняти їх з владних структур і політичного життя. Стандартними стали звинувачення в шпигунстві, змовницької діяльності. Переслідуванням піддавалися як буржуазні, так і дрібнобуржуазні, селянські партії. У всіх країнах пройшли гучні судові процеси над керівниками партій і рухів, що не розділяли концепцію форсованого переходу до соціалізму. В результаті багатопартійність, коаліційність влади придбала формальний характер або зникла взагалі. У сфері економіки комуністична влада прийняли закони про націоналізацію і ліквідували власність не тільки середньої, а й більшої частини дрібної буржуазії, усунули буржуазію як клас.
 В цілому 1947 привів до встановлення в країнах Центральної та Південно-Східної Європи нових економічних і політичних структур. Буржуазні і дрібнобуржуазні союзники компартій по національних фронтах були витіснені на другий план або ліквідовані. В органах влади стали домінувати представники комуністичних і соціалістичних партій. В економіці переважаючим і пануючим став державний сектор.
 Вважається, що хронологічно завершенням етапу народно-демократичних перетворень в регіоні з'явився політична криза в Чехословаччині (лютий 1948 р.). Тут різко загострилися протиріччя між комуністами, яких очолював прем'єр-міністр К.Готвальд, і антисоціалістичними силами, які в певній мірі уявляв президент Чехословаччини Е. Бенеш. У відповідь на вимогу КПЧ націоналізувати зовнішню і оптову торгівлю, середні підприємства буржуазні партії за підтримки соціал-демократів спробували змінити кабінет міністрів, створивши урядова криза (12 міністрів з 26 подали у відставку). Комуністи відмовилися піти на цей крок, організували масові мітинги в Празі та інших містах, створили загони народної міліції. Армія не втручалася в події, а органи
 безпеки заарештували ряд лідерів опозиції «за підготовку збройного заколоту». 25 лютого 1948 президент Бе-Неш був змушений прийняти відставку «бунтівних» міністрів, хоча опозиція сподівалася на зміну всього кабінету, і погодитися на заняття звільнилися постів комуністами і їх союзниками.
 Таким чином, в 1947-1948 р. у всіх країнах регіону встановлюється повна монополія комуністичних партій на владу.
 У ряді країн (Югославія, Угорщина, Румунія, Албанія) вона існувала у вигляді однопартійних режимів, а в інших (Польща, НДР, Чехословаччина, Болгарія) була замаскована збереженням багатопартійних систем. Самостійність залишилися в цих країнах партій була дуже відносною, вони визнавали керівну роль компартій і не намагалися боротися з ними за владу. Національні фронти втратили реальну політичну вагу, перетворилися на ширму однопар-тійності. Так, головним завданням Вітчизняного фронту в Болгарії було оголошено «виховання болгарського народу в дусі ідей соціалізму».
 Перехід країн до будівництва соціалізму був централізованим. Фактично він здійснювався за командою Москви, переданої через спеціально створене Інформбюро. Формально ж він представляв собою волевиявлення більшості народу, виражене в установках з'їздів керівних комуністичних партій 1948-1949 р.
 Так було розпочато поворот до створення в цих країнах тоталітарних систем за радянським зразком. Перехід до повної відмови від обліку небудь національної специфіки завершився у зв'язку з конфліктом між СРСР і компартією Югославії.
 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "§ 1. Проблеми вибору шляхів розвитку країн Центральної та Південно-Східної Європи"
  1.  1.Економіка і соціальна структура
      проблему його типології. Сучасна методологія розгорнула цю проблему в концепцію трьох ешелонів. Відповідно до цієї концепції можна говорити про три моделі (ешелонах) розвитку світового капіталізму: - ешелон розвиненого, класичного капіталізму - Англія, Франція, США, Канада, Австралія; - ешелон становлення буржуазних відносин в переплетенні з іншими економічними укладами - Росія, Японія,
  2.  Глава четвер-тая. ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВИ
      проблематичним, бо в найманій праці даних груп зняті риси класової полярності. Ця проблематичність різко зростає, коли досліджується феномен классоподобних утворень, тобто спільностей, природа яких визначена не тільки і навіть не стільки їх зв'язком із суспільним виробництвом, а й іншими факторами (влада та громадські функції). Подібна освіта є клас в одному відношенні і
  3.  § 1. Китайська Народна Республіка в 1949-1990-ті р.
      проблема: як вийти з глухого кута? У партії розгорнулася гостра політична та ідеологічна боротьба фракцій. Радикальна «четвірка» прихильників продовження курсу Мао зазнала поразки і була заарештована. На керівних постах зміцнювалися «прагматики». Провал економічних заходів цих років переконав їх у необхідності глибоких структурних реформ для Китаю. Почалася потужна кампанія під гаслом -
  4.  § 1. Міжнародні відносини у другій половині ХХ в.
      проблеми на взаємоприйнятної основі. І в 1949 р. розкол Німеччини став історичним фактом. Відчуження між великими державами зростала. Ідеологічні розбіжності і різні доктрини стали відігравати домінуючу роль у міжнародних відносинах. Західні країни вкрай негативно ставилися до тоталітарного соціалізму. СРСР в свою чергу також вороже ставився до капіталізму. Вплив сторін
  5.  4. Становлення адміністративно-командної системи і режиму особистої влади І В. Сталіна
      проблема становлення адміністративно-командної системи стала предметом істориків і публіцистів в Росії (О. Лацис, Ю. Голанд, Ю.С. Борисов, А.Л. Гордон, Е.В. Клопов та ін.) Лавиноподібний критика Сталіна, розгорнувся процес реабілітації репресованих, «табірна» тема в літературі - все це закономірно поставило питання: що таке сталінізм? - Відхід від ленінізму, деформація його або
  6.  Глава пя-тая. ПРИСТРІЙ ДЕРЖАВИ
      проблеми поділу влади сучасний етап розвитку державності характеризується ще і принципово новими рисами й особливостями, властивими вже XX століттю. Так, величезний розмах отримала інформатизація людства в планетарному масштабі. Засоби масової інформації - телебачення, радіо, друк, електронна пошта і т.п. - Придбали виняткове значення не тільки в інформуванні
  7.  Глава восьма. ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
      проблема. Фактори, що визначають особливості російської державності. І наступний, другий теоретичний висновок, таке положення теорії російської державності, яке треба зробити, зводиться до того, що особливості розвитку державності Росії залежать не стільки від соціально-економічних, класових факторів, скільки в основному від вирішення ряду найважливіших «вічних» питань,
  8.  1.3 ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ У ВИЩІЙ ШКОЛІ
      проблема визнання своїх знань; залучення громадян іноземних держав до російських вузів на навчання в умовах міжнародної конкуренції; поява на російському економічному ринку міжнародних та спільних підприємств поставили перед російською вищою школою досить складне завдання: інтегруватися в міжнародну систему освіти, зберігши свої кращі традиції і забезпечивши своїм
  9.  § 2. Утворення СРСР
      проблем національно-державного будівництва розвернувся вже після Жовтневої революції і проходив в обстановці гострих дискусій і зіткнень різних думок. Перші кроки були зроблені ще в червні 1919 р., коли ВЦВК створив під головуванням Л.Б. Каменєва робочу комісію з питання про конкретні форми об'єднання РРФСР і радянських республік. Член комісії, голова РНК УРСР
  10.  § 4. Країни Центральної та Південно-Східної Європи в середині 80-х - 90-ті р.
      проблеми. Все вищевказане, взяте в комплексі, зумовило необхідність радикальних змін і швидкість краху адміністративно-командної системи в країнах Центральної та Південно-Східної Європи. Зміст революцій - радикальна зміна політичних сил, які перебувають при владі. У деяких країнах (наприклад, Польщі та Чехословаччини) влада перейшла до явно несоціалістичним і навіть антикомуністичним
енциклопедія  бабка  баранина  биточки  по-угорськи