| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
2. Соціально-політична класифікація партій |
||
|
Соціально-політичний критерій для класифікації партій показує, які соціальні інтереси партія висловлює, які цілі ставить перед собою і суспільством і якими політичними засобами їх добивається. У радянській літературі було прийнято розділяти партії залежно від їх «класової суті» на партії монополістичної буржуазії, середньої буржуазії, дрібної буржуазії, національної або компрадорської буржуазії (для країн, що розвиваються), партії робітничого класу, революційно -демократичні партії (у країнах, що розвиваються) і т. д. У такому підході завжди були присутні однобічність, спрощенство, політико-ідеологічна упередженість. Самі «марксистсько-ленінські» уявлення про соціальну структуру суспільства абсолютно не враховували надзвичайної складності цієї структури, не кажучи вже про її специфіці в умовах переходу до інформаційного (постіндустріального) суспільства. Наприклад, обидві партії, що панують у політичному житті США, характеризувалися як «партії монополістичної буржуазії», хоча виникли обидві вони, коли «монополістичної буржуазії» ще в помині не було. Характеристика їх як «двоєдиної партії великого капіталу» не дає ні найменшого уявлення про специфіку, про особливості соціальної бази кожної з них. Чим пояснити той факт, що за партії, які виражають інтереси купки капіталістичних магнатів, такими магнатами аж ніяк не є, голосують мільйони виборців? Говорять про соціальної демагогії, про обман. Можна обдурити один раз, два рази, три рази, але не можна ж обманювати десятиліттями одних і тих же людей. Чому маси робітників та інших трудящих не голосують за комуністів, які завжди стверджували, що найбільш послідовно виражають інтереси цих класів? Британські консерватори, теж характеризуються «марксистами-ленінцями» як партія монополістичного капіталу, за останній час перемагали на виборах кілька разів поспіль і перебували при владі близько 20 років, тоді як Комуністична партія Великобританії без допомоги КПРС взагалі існувати не змогла. Очевидно, що не передвиборчі гасла, а реальна політика консерваторів здобула їм довіру мас виборців, що вона дійсно відповідала інтересам цих мас, в іншому випадку вони віддали б голоси іншим партіям. У 1997 році вони, втім, так і вчинили, коли більшість місць в Палаті громад отримала партія лейбористів. У демократичних країнах будь-яка скільки-небудь серйозна політична партія прагне створити собі можливо більш широку соціальну базу, виразити ідеї та цілі, які близькі можливо більшому числу людей. Головне тому - вироблення відповідної соціально-економічної політики, на базі якої відбувається вибір політичних засобів її реалізації. У XIX столітті головний вододіл між партіями пролягав по лінії ставлення до митних зборів. Високі (протекціоністські, тобто захисні) мита охороняли національний ринок від іноземної експансії, створювали сприятливі умови для розвитку вітчизняної промисловості, сільського господарства та інших галузей економіки. Зберігалися робочі місця, і збільшувалося їх число. Це було гаслом консерваторів, які таким чином висловлювали насамперед інтереси підприємців, зайнятих у них працівників, а також селян. Низькі ж мита відкривали можливість для конкуренції на національному ринку вітчизняних та іноземних товарів, приводили до зниження цін на товари, роблячи їх доступнішими для споживача. Але це було загрожує розоренням для деяких вітчизняних виробників, загрожувало збільшенням безробіття. Інтереси споживача висловлювали зазвичай ліберали, які виступали під гаслом вільної торгівлі (free trade). До кінця XIX століття на політичну авансцену вийшли партії соціалістичного спрямування, що виражали інтереси людей найманої праці, насамперед робітничого класу. У першій половині XX століття під впливом криз надвиробництва, які взяли глобальний характер і поставили під загрозу руйнування все суспільство, різко зросла вплив революційного крила робітничого руху-комуністичного, що сповідав марксистську, пізніше марксистсько-ленінську в різних варіантах ідеологію. Її суть полягала в одержавлення всього суспільного багатства і розподілі по праці, неможливість якого показана нами вище. Засобом відповідного суспільного перетворення повинна була служити диктатура пролетаріату. Посилився також вплив іншого екстремістського течії в робочому русі - фашистського (Італія) або націонал-соціалістської (Німеччина), суть якого полягала в намірі побудувати рай на землі тільки для своєї нації (в етнічному сенсі) за рахунок інших. Друга світова війна повністю скомпрометувала фашизм і нацизм. Що ж до комуністичної ідеології, то в міру подолання гострих соціально-економічних проблем індустріального суспільства вплив її в розвинених країнах стало помітно падати. Комуністичні партії, втім, ніколи там не виходили в лідери, навіть під час піку своїх успіхів у ряді країн (Італія, Франція, Японія) в перші роки після Другої світової війни, обумовленого активним їх участю в антифашистській війні. Що ж до реформістського крила робітничого руху, то належать до нього соціалістичні і соціал-демократичні партії (наприклад, Лейбористська у Великобританії, Соціал-демократична в Німеччині, Соціалістична робоча в Іспанії, Соціалістична у Франції) в результаті виборів неодноразово ставали правлячими, а в Швеції Соціал-демократична партія правила десятки років, створивши в країні шведську модель соціалізму, яка, втім, також опинилася в кінцевому рахунку неефективною. Проте реформістські партії стали в XX столітті головним контрагентом консервативних партій, витіснивши з цієї позиції лібералів. До середини століття вони остаточно відмовилися від марксистської ідеології. Треба сказати, що в другій половині XX століття відмінність між консерваторами і лібералами з точки зору соціально-економічних цілей та шляхів їх досягнення практично зійшло нанівець. Інтеграційні тенденції у світовій економіці означають в цілому перемогу ідеї вільної торгівлі. Головний вододіл між партіями в розвинених країнах пролягає нині з питання про податки, бо від їх розмірів залежать можливості держави у наданні соціального захисту. Неоконсерватизм і неолібералізм не заперечують необхідності соціального захисту для трудящих, однак виходять з того, що низькі податкові ставки сприяють розвитку виробництва, збільшення числа робочих місць, зростанню заробітної плати та інших доходів трудящого, що дає йому можливість задовольняти свої соціальні потреби за плату, але зате за своїм вибором і з високою якістю. Соціалісти ж, звертаючи увагу на те, що значна меншість суспільства або не знаходить свого місця в суспільному виробництві, або має дохід, що не дозволяє в необхідній мірі користуватися платними соціальними послугами, виступають за більш високі податкові ставки, що дають можливість державі гарантувати кожному гідний рівень життя («Змусити платити багатих!"). Втім, і соціалісти не можуть ігнорувати той факт, що високі податки тягнуть втеча капіталів з країни, а отже, зменшення можливостей держави в наданні соціального захисту, особливо зростаючого числа безробітних. В результаті і ці відмінності в партійній політиці показують тенденцію до зменшення. Поряд з розглянутими партійними орієнтаціями, що припускають врахування інтересів різних верств суспільства (зокрема, й впливові соціалістичні партії враховують інтереси не тільки трудящих), в політичному спектрі демократичних країн зустрічаються партії, що об'єднують виборців на більш обмеженою основі, хоча і серед них теж є досить впливові. До числа провідних партій в ряді країн належать конфесійні, які об'єднують громадян на основі спільності віри. Типовий приклад - християнсько-демократичні, які нерідко є масовими. У Німеччині Християнсько-демократичний союз охоплює прихильників двох гілок християнської віри - католиків і євангелістів. Особливу підгрупу серед конфесійних партій складають клерикальні, які прагнуть підпорядкувати держава впливу певної церкви. Клерикалізм, який представляв собою помітне політичне протягом в ряді країн (наприклад, у Франції) ще в середині нинішнього століття, до теперішнього часу в розвинених країнах практично зник, але придбав вагу у вигляді фундаменталізму в деяких ісламських країнах (наприклад, в Ірані). Зустрічаються партії, орієнтовані на певну національну спільність, зазвичай національну меншину. Як приклад можна назвати Шведську народну партію у Фінляндії, Німецьку партію в Данії. У Болгарії, як зазначалося, такого роду партії заборонені Конституцією (ч. 4 ст. 11), хоча практично соціальну базу такої впливової політичної структури, як Рух за права і свободи, складає турецьке національну меншину. Останнім часом в багатьох країнах виникли і завоювали певні позиції партії та рухи «зелених», що борються за дотримання екологічних вимог (Німеччина, Іспанія, США та ін.) Ці вимоги зазвичай поєднуються з загальнодемократичними і загальносоціальні. Сучасній політичній життя відомі й такі партії, які інакше, як курйозними, охарактеризувати неможливо. Наприклад, однією з великих фракцій у польському Сеймі (фактично нижня палата парламенту), обраному в 1991 році, мала у своєму розпорядженні Партія любителів пива. Такі ж партії створювалися в 90-і роки в сусідній Білорусії і у нас в Росії. Але скільки-небудь стійкого помітного впливу в суспільстві їм завоювати не вдалося. У політичному спектрі кожної країни різняться партії і коаліції праві, ліві і центристські, а також правоцентристські і лівоцентристські. Ця класифікація веде своє походження від розміщення партій у післяреволюційному французькому парламенті, де консерватори сиділи по праву сторону від голови, а прихильники реформ - по ліву. Партії, що виступають за «різкі рухи» влади, пов'язані з повним або частковим відмовою від демократії в інтересах досягнення проголошуваних ними цілей, іменуються радикальними (бувають праві і ліві радикали), а схильні до незаконних засобів боротьби - екстремістськими (тобто допускають крайності), серед яких теж розрізняються праві і ліві. Наприклад, праворадикальними часто іменують партії неофашистського, націоналістичного, расистського характеру, а ліворадикальними - комуністичні. Проте соціальна база перших в основному включає декласованих некваліфікованих робітників, селян, що розорилися, дрібних торговців, недовчених студентів тощо, а ідеологічна риторика нерідко демагогічно звертається проти великого капіталу («плутократів»). Тому особливих відмінностей від лівих у них немає. Екстремісти будь-якої масті зазвичай схильні до терору, путч і т.п. * У соціалістичних країнах, як правило, існує тільки комуністична партія, що зливається з державою і підкоряє собі його. Допущення інших партій має місце в окремих випадках за умови визнання ними «керівної і спрямовуючої» ролі компартії. Часом такі партії мають штучний характер. Наприклад, в Китаї, де подібного роду партій вісім, що входить до їх числа Селянсько-робоча демократична партія об'єднує представників ... медичної інтелігенції. * Слід мати на увазі, що у нас в Росії на рубежі 90-х років використовувалася зворотна термінологія: лівими називали тих, хто виступав за реформи, за ліберальні цінності, а правими, консерваторами - комуністів і їх прихильників, які бажають повернути колишній лад. Для цього в той час були підстави. У теперішній же час дана термінологія у нас така ж, як на Заході.
У країнах поряд із зазначеними вище видами партій є й такі, існування яких породжене специфічними умовами цих країн. Насамперед треба відзначити в цьому зв'язку національно-реформістські партії, які прагнуть домогтися економічної самостійності відповідних країн, створюючи умови для розвитку національного капіталу при співпраці з капіталом іноземним. До таких партій можна віднести Індійський національний конгрес (І), Інституційно-революційну партію Мексики. «Революційно-демократичні партії» та фронти, дотримувалися соціалістичної орієнтації (демократичного в них, втім, не було нічого), після краху «світової соціалістичної системи» практично сходять з політичної арени або змінюють свою ідеологію. Взагалі необхідно враховувати, що назва партії далеко не завжди говорить про її соціально-політичний характер. Визначення «демократична» ми можемо зустріти в назвах таких партій, для яких демократія аж ніяк не є визнаній цінністю (наприклад, Націонал-демократична партія Німеччини). Є партії називають себе радикальними, але на ділі від радикалізму далекі, точніше - далеко від нього пішли (наприклад, у Франції, в Швейцарії). Електорат партій не завжди визначається тільки їх соціальною базою, бо одна і та ж база може бути у кількох партій. Підчас чималу роль грають, як зазначалося, місцеві та навіть сімейні політичні традиції, коли люди з покоління в покоління голосують за певну партію. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "2. Соціально-політична класифікація партій" |
||
|
||