| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Народництво |
||
|
Сучасні історики вказують на недостатність приводившейся в більшості радянських підручників і довідників хрестоматійною, «ленин-ської» характеристики основних рис народнічества207. Однак у результа-ті автори підручників останнього десятиліття, навіть найпопулярніших, по-загально відмовилися від спроб дати народництву якесь визначення. Таким чином, відбулося повернення до давніх часів, коли поняття «народництво» вважалося розмитим.
219
Найбільш загальне поняття про народництво і народників відображає неста-майорить «Тлумачний словник живої мови» В. І. Даля: «Народник ... громадський політик, який визнає верховенство народу або ж ставить благо народу вище загальнодержавних чи політико-економіч-них міркувань ». При цьому визначенні залишаються питання: що народник вважає благом народу і чи відповідають ці розрахунки собст-венно народними уявленнями. Теоретичні основи народницького вчення заклав А. И. Герцен, їх розвинув і, головне, популяризував Н. Г. Чернишевський. Соціальна проповідь, звернена їм у форму роману «Що робити?», Стала обязатель-ним читанням російської молоді 60-х рр.. (Та й пізніше їм зачитувався, на-приклад, юний В. І. Ульянов). Художньо слабке твір вияви-лося ефективним знаряддям пропаганди. Цим пояснюється давно помічений-ний парадокс: «Чи не найгірша з відомих російських книг стала впливав-тельнеішеі російської кнігой208». Стараннями Герцена і Чернишевського в народництва дивно переплелися основи західницького і слов'янофільського напрямків рус-ської громадської думки. З одного боку, західницька віра у прогрес, тобто в необоротне рух суспільства до кращого, а також в нескінченне могутність людського розуму. Звідси - можливість предвілеть і створити ідеальне суспільство, «рай на землі» (до речі, описаний у «Що ро-бити?"). З іншого боку, слов'янофільські ідеї про особливості історія-тичного шляху Росії в порівнянні з країнами Західної Європи. Важней-Шая основа цієї особливості - селянська община, в якій і слов'яно-филам, і народникам бачилося справедливе загальне володіння землею і де-мократіческое самоврядування. Саме на таких підставах склалися загальні риси народницького світогляду, характерні для самих раз-них його напрямків. Ці риси такі: - наступаючий у всій Європі і в Росії капіталізм - це занепад, регрес, розкол суспільства на «тисячі багатіїв і мільйони будинків». Н. Г. Чернишевський був упевнений, що «за фатальним законом безмежного суперництва багатство перших повинно все зростати, зосереджуючись все в меншому і меншій кількості рук, а становище бідняків повинно ставати все важче і важче»; - саме в Росії можна уникнути «кривавих мук капіталізму» і відразу побудувати справедливе суспільство, тобто соціалізм, завдяки тому, що тут існує селянська община, маленька модель соціалізму. А. И. Герцен цитував «першовідкривача» російської громади А. Гакстгау-Зена: «Кожна сільська громада являє собою в Росії маленьку республіку, яка самостійно керує своїми внутрішніми справами, не знає ні особистої земельної власності, ні пролетаріату і вже давно довела до ступеня совершившегося факту частина соціалістичних утопій; 220
інакше тут жити не вміють; інакше ніколи навіть тут не жили ». Тому громада, по Герцену, «зародок економічних та адміністративних установлений», і завдання нової епохи - «на підставах науки розвинути елемент нашого общинного самоврядування ...»; - найважливіша роль у побудові справедливого суспільства належить освіченим людям, особливому соціальному прошарку - «інтелігенції», «критично мислячою особистостям» (П. Л. Лавров), «розумовому пролетаріату» (М. А. Бакунін). Ці люди здатні тим чи іншим чином збудити у народі бажання і сили перетворити існуючі суспільні відносини в ідеальні, коли, за Чернишевським, «кожна пробуджена потреба задовольнятиметься досита ...», та й сама праця перетвориться «в легке і приємне задоволення фізичної потреби ». Трудитися на користь такого майбутнього пристрасно закликає Чернишевський зі сторінок «Що робити?»: «Прагніть до нього, працюйте для нього, наближайте його, переносите з нього в даний все, скільки зможете пере-нести ...» Залежно від поглядів на шляхи і методи створення нового суспільства в Росії в народництва виділялися радикальне (революційне) і ре-форматорское напрямки. Останнє іноді називають ліберальним, що не зовсім точно, бо в основі лібералізму лежить вільна особистість. а народництво вважає основою справедливого ладу громаду, де особистість підпорядкована суспільному інтересу. Два згаданих напрямки виникли в Росії приблизно одночасно, на рубежі 50-60-х рр.. XIX в. і розви-валися паралельно. Гучні події в історії радикального народнічест-ва майже два десятиліття заглушали діяльність ліберальних народників. Саме тому в деяких дослідженнях, особливо середини XX в., Йдеться про «виродження» революційного народництва в «либераль-ве» до 80-их рр.. XIX в., Що представляється невірним. Радикальне народ-ництво НЕ виродилося, а було розгромлено урядом в першу по-Ловін 80-х рр.. і знайшло своїх наступників вже в 90-і рр.. Ними стали діячі партії соціалістів-революціонерів (есерів). Вони підкреслили преемст венность навіть самою своєю назвою, употреблявшимся ще народоволь-цями, але відмовилися від слова «народник», вважаючи його приналежністю ре-форматорів, «лібералів» 209. Існування ж і еволюція реформатор-ського народництва, до якого власне стали застосовувати термін «на-джерела» в кінці XIX ст., Доведено дослідниками стосовно 60-м і 70-м рр.. Радикальне народництво. Популярний радянський письменник Юрій Трифонов підібрав для розуміння російського радикалізму епохи Великих реформ вдале слово - нетерпіння. (Так називається його роман про народо-
221
Вольц, 1973.) Як казав народоволець Желябов: «Історія рухається жахливо тихо, треба її підштовхувати». Авторитет Герцена і Чернишевського на початку 60-х рр.. був не тільки авторитетом публіцистів і письменників, але і знавців передової науки. «Чого народу потрібно?» - Запитував соратник Герцена Н. П. Огарьов у статті «Дзвони» влітку 1861 р. відповідав: «Дуже просто. Народу потрібна земля і воля ». «Земля і воля» - два слова, стисло висловили економічну і політичну програму не тільки народництва, а й багатьох інших суспільних течій останнього століття Російської імперії. «Земля і воля» - так називалися дві радикальні народницькі організації: одна в 60-х, інша в 70-х рр.. Чим більше створені першими теоретиками народництва ідеали розходилися з реальністю російських перетворень, тим сильніше стано-вилося нетерпіння, бажання прискорити процес наступу епохи «четвер-того сну Віри Павлівни». У вересні 1861 з'їхалися на заняття пе-тербургскій студенти читали вголос у актовій залі програмну проклама-цію радикалів «До молодого покоління». Виклад народницьких ідей поєднувалося із закликами до повстання для зміни існуючого ладу, що тоді сприймалося як одкровення. Суспільство проголошувалося розколом-тим на «уряд» і «народ», де кожна людина, що підтримує уряд, - «ворог народу». «Якщо для здійснення наших стремле-ний ... - Говорилося в прокламації, - довелося б вирізати сто тисяч поміщиків, ми не злякалися б і цього ... Це зовсім не так жахливо. ... Раптова втрата більше ста тисяч чоловік, визнаних урядом корисними і необхідними йому, не тільки не зашкодить Росії, навпаки, принесе народу користь, позбавивши його від необхідності годувати тунеяд-ців »210. Один з авторів прокламації літератор М. Л. Михайлов незабаром був заарештований, підданий цивільній страті і в кайданах відправлений до Сі-бірь, на каторгу. Симпатії суспільної) думки були на його боці: Михайлова стали вважати «першою жертвою царювання Олександра II» і «прапором боротьби і героїзму» всіх антиурядових сил. Через рік за звинуваченням у написанні антиурядової прокламації був також арештований, подверпгут громадянської страти і засланий до Сибіру Н. Г. Черни-шевський. Це створило йому ореол мученика. Разом з такими прокламаціями, як «До молодого покоління», рожда-лись і перші організації, готові не тільки негайно втілювати поло-жительность ідеали майбутнього ладу, а й створювати особливо законспірований-
222
ві терористичні підрозділи. Характерна доля гуртка ішут-на, що утворився в 1863 р. навколо студентів пензенського земляцтва, що вчилися в Московському університеті. На доходи від маєтку одного з учасників «ішутінци», спробувавши слідувати ідеям з «Що робити?», Організували палітурну і швейну майстерні «на артільних засадах», спробували застосувати нові ідеї загального праці на орендованому ватяному заводі. На жаль, скромність успіхів легальної діяльності занадто контрас-тувати з мріями про привільній економічного життя на нових засадах. Нове об'єднання з конспіративних назвою «Організація» винаші-вало план підготовки революції, пов'язаний з державним переворо-том. Ішутінци вірили, що після серії терористичних актів «влада неминуче розгубиться, і кермо влади впадуть у вуличну грязь», і ці «кермо» залишиться тільки підібрати. Всередині «Організації» Ішутін на-чал створювати особливо законспіроване терористичний підрозділ з моторошною назвою «Пекло». Його метою було фізичне знищення тих, хто не підкоряється вимогам «Організації». Ледве намітилися очер-танія «Ада», як один з «ішутінцев», замкнутий і майже непомітний Дмитро Каракозов, запалився ідеєю царевбивства. Він вважав себе смер-тельно хворим і в нетерпінні принести народу негайну та відчутну користь вирішив, що більше всього народу потрібно царевбивство. Таємно навіть від «Ада», але за підтримки петербурзьких однодумців Каракозов зробив першу з народницьких спроб вбити Олександра II. Замах не так налякало, скільки озлобило влади. Протягом квітня було заарештовано майже 200 чоловік (у тому числі сам Ішутін), і «Організація» перестала існувати, хоча на волі виявилося нема-ло пов'язаних з нею людей. Вони заснували нові гуртки, які зайнялися пої-ському теоретиків більш «сучасних» і більш рішучих, ніж Герцен і Чернишевський. Такими стали для них насамперед П. Л. Лавров і М. А. Бакунін. Петро Лаврович Лавров був професором математики, викладачем у військовому училищі і одночасно літератором, близьким до кола Черни-Шевській. Вже на початку 1860-х рр.. його вважали «неблагонадійним», а після каракозовского замаху заарештували, визнали винним у распростране-ванні «шкідливих ідей» і заслали у Вологодську губернію. Саме тут Лавров написав свій найважливіше твір - «Історичні пись-ма», що стали широко відомими в 1868-1869 рр..
223
тично мислячі особистості» (так у Лаврова називалася інтелігенція) повинні об'єднатися в партію, і тоді вони зможуть рухати хід історії в напрямку обраного ідеалу . Як згадував один з народоволь-ців, книга Лаврова у багатьох лежала в головах і на неї «падали при чте-ванні вночі наші гарячі сльози ідейного ентузіазму, що охоплював нас безмерною жаждою жити для благородних ідей і померти за них». У 1870 р. Лавров утік із заслання і до кінця своїх днів жив в еміграції. Проте в Росії залишилося чимало його прихильників - «лаврісти». Слідом за своїм учителем вони ратували за революцію і повалення існуючого ладу, але не негайно, а після створення революційної партії і вміло проведеної в народі пропаганді соціалістичних ідей. Ідеї можливості і необхідності негайної революції в Росії відстоював Михайло Олександрович Бакунін - одна з найколоритніших постатей російського громадського руху. Сама його життя - основа авантюрного роману. У 1840 р. син поміщика Бакунін поїхав вчитися в Гер-манію, став з філософічну ліберала-західника переконаним ради-калом і діяльним учасником європейських революцій 1848-1849 рр.. Потім він був заарештований, виданий царському уряду, провів у в'язниці і засланні більше 10 років і здійснив найдовший в історії втечу: з Іркут-ска через Байкал і Забайкалля, далі по Амуру через Японію, США, Па-намскій перешийок - до Лондона, до Герцена. У 1860-і рр.. Бакунін участво-вал в панславістського русі, примкнув до Інтернаціоналу, де став за-клятим ворогом Маркса і критиком марксизму «зліва». У 70-і рр.. російські радикали вважали 60-річного Бакуніна «патріарха- хом »революційного руху. Його ідеї «беегосударственного соціаліз- ма », або« анархізму », грунтувалися на уявленнях про можливість і справедливості створення товариства без держави, тобто без апарату при- примусу. У Росії, за Бакунину, анархізм притаманний селянській громаді і від неї, знизу вгору, само собою може влаштуватися ідеальне справедливу суспільство; потрібно тільки усунути «нути» - держава. У «додам- нии А »до головної теоретичної книзі Бакуніна, що називалася« Дер- ственность і анархія »(1873), найбільш концентровано виражені погляди «апостола анархії» на російське суспільство і шлях його досконалість- вання. Цей шлях - «бойовий, бунтовской», і тільки від нього можна «чекати порятунку ». «Нічого не варто, - вважав Бакунін, - підняти будь-яку дерев- ню », але мета -« підняти раптом всі села », для чого потрібно« провести між ... окремими Мірко »громад« ток революційної думки, волі і справи ». Ось тоді «природні революціонери» з народу піднімуться «Одночасно, спільно і заодно» і доб'ються «всенародного освобожде- ня ». Бакуністи, або «бакунінци», в Росії засуджували неквапливість
224
«Лаврісти», оскільки вважали, що потрібно вести енергійну революцион- ную діяльність. Часто говорять про «третій напрямку» в народництва, заговорщіче- ському, пов'язаному з ім'ям Петра Микитовича Ткачова. Ткачов взагалі отри- цал необхідність залучення народу до революції. Захопити владу і влаштувати загальне щастя може, по Ткачову, і вузька група заговорщі- ков. Проте вплив ідей Ткачова в російській народництва непорівнянно з впливом Лаврова і Бакуніна. Їх краще знали в еміграції. Недарма багато мемуаристи згадують тільки про два, а не про три течіях в ради- кальном народництва. Практичної перевіркою ідей Лаврова і Бакуніна в Росії стало «Ходіння в народ», що почалося ще в 60-і рр.. і досягла свого піку в 1873-1874 рр.. У ці роки кілька тисяч з числа революційно настро- енной молоді рушили в провінцію, особливо в Поволжі, де, як вважалося, живе пам'ять про Пугачова і Разіна. Молоді люди стали уст- раівать майстерні, працювати вчителями та лікарями і одночасно катувати- ся вести пропаганду в дусі Лаврова або навіть «пропускати революційний струм »згідно Бакунину. «Точно якийсь могутній клік, що йшов невідомо звідки, проніс- ся але країні, закликаючи всіх, в кому була жива душа, на велике діло порятунку батьківщини і людства. І все, в кому була жива душа, відгукувалися і йшли на цей клік, сповнені туги і обурення на своє минуле життя, і, залишаючи рідний дах, багатство, почесті, сім'ю, віддавалися руху з тим захопленим ентузіазмом, з тією гарячою вірою, яка не знає перешкод, що не міряє жертв ... Рух це ... було швидше якимось хрестовим походом, відрізняючись цілком заразливим і всепоглинаючим характером релігійних рухів. Люди прагнули не тільки до досягнення певних практичних цілей, але разом з тим до задоволення глибокої потреби особистого морального очищення »(С. М. Степняк-Краенщскій). «Ходіння» приносило народникам моральне задоволення, але революційна пропаганда практично не знаходила відгуку в народі. Са- ма робота (наприклад, фельдшера) здавалася дуже стомлюючої і вдосконалення- шенно не відповідала революційному нетерпінню. Як згадувала одна з учасниць «ходіння» Віра Фігнер, «я квапливо роздавала до ве- Учора порошки і мазі, наповнюючи ними жалюгідні черепки кухонного посуду, а Шкаликов і осьмушку - відварами і настоянками; по три-чотири рази толко- вала про вживання ліки і, коли робота закінчувалася, кидалася на ку- чу соломи, кинутої на підлогу для постелі; тоді мною опановувало відчай; де ж кінець цієї злиднях, воістину жахливою ... Три місяці [як довго! - Д. О.Різо дня на день я бачила одну і ту ж картину ... ». 225
Ще менше підтвердження знайшла в народі теорія Бакуніна. Якщо селяни не розуміли піднесених соціалістичних ідеалів, то тим бо- леї не відчували спрагою негайного бунту. Радикальні теорії народно- ков зазнавали краху, а одночасно уряд приступив до репресій- вим заходам, намагаючись зупинити революційну пропаганду. За літо 1874 р. в 37 губерніях було заарештовано близько 1000 человек2'2. Слідство затягнулося на три роки і врешті-решт вилилося в найбільший в Росії політичний «процес 193-х», знаменитий ще й тим, що підсудні перетворили суд на знаряддя революційної пропаганди. 90 з 193 були виправдані судом, серед них С. Перовська, А. Желябов, М. Морозов, Л. Тихомиров - всі вони увійшли в якісно нову організацію, осно- ванну залишилися на свободі учасниками «ходіння в народ» і взявши- шую для назви головний політичний лозунг народників «Земля і во- ля ». З появою цієї організації радикальне народницький рух різко змінилося: в Росії з'явилися організації професійних ре- волюціонеров. У числі лідерів радикального народництва в 1871 - 1874 рр.. більшість (71%) становили студенти, а професійних ре- волюціонеров не було зовсім. У другій половині 1870-х рр.. число професії- сиональной революціонерів зросла до 63%, а до початку 1880-х рр.. - навіть 79% від загального числа лідеров213. Нова професійна організація почала активні дії відразу після закінчення «процесу 193-х». Визнаючи необхідність підготовки «Насильницького перевороту», і притому «можливо якнайшвидшого», участни- ки «Землі і волі» додали в свою програму «дезорганізаторську» частина, вирішивши протиставити урядовим репресіям «системати- тичне винищення найбільш шкідливих або видатних осіб з прави- тва ». Починаючи з весни 1878 на країну, випробувала економічний і політична криза після успішної, але виснажливої війни з Туреччиною їй, буквально обрушилася епідемія політичних вбивств. Як було заяв- лено нелегальним виданням «Землі і волі», «ніким не судимі, нікому не підсудні земні боги - царі і царські тимчасові виконавці - переконуються на власній шкурі, що і на них є суд. Що вирішували одним розчерком пера питання про життя і смерть людини з жахом побачили, що і вони підлягають смертної кари »214. Своєрідним сигналом до початку революційного терору став постріл Віри Засулич в петербурзького градоначальника Трепова (в помсту за знущання над політичними в'язнями), що пролунав у січні 1878 За рік з невеликим народники почали безліч замахів (Не завжди успішних). Їх жертвами стали глава одеської жандармерії, київський прокурор і київський генерал-губернатор, агенти розшукової поліції і навіть шеф жандармів Мезенцев, заколоті кинджалом в центрі Петер-
226
Бурга. (Намагалися вбити і що змінив його Дрентельна, але промахнулися.) Апофеозом стала спроба застрелити Олександра II навесні 1879 Терор не стільки сіяв страх, скільки народжував відповідні репресіями- ві заходи і жорсткість политиче- ської системи. З серпня 1878 по ко- нець 1880 Ахександр II затвердив 22 смертних пріговора215. З іншого боку, один тільки вибух в Зимовому палаці, влаштований С. Халтуріним, забрав одинадцять життів ні в чому не винних людей (ще 56 чоловік було понівечене). Але народники утверж- дали: «Це не злочину. Це виконання громадянського обов'язку »- і з-вершенно не визнавали можливості виконання громадянського обов'язку за урядом. Після замаху на Олександра II в квітні 1879 «Земля і воля» як б розділилася на дві організації, на «Землю» і «Волю». Прихильники вирішення економічних проблем селянства, «деревенщікі» (їх була меншість), «взяли» собі «землю», створили групу «Чорний переділ», незабаром емігрували, а в 1883 р. перейшли на позиції марксизму. Большин-ство ж зробило наголос на «волі», організувалося в «Народну волю» і про-повинен терористичну боротьбу. 12 осіб вважали себе вправі провести досить своєрідний «суд» над імператором (на липецком курорті, вийшовши в ліс на пікнік з пивом). Начисто відкинувши всю «юридичну мішуру» цивілізації (обвинувачі, захисники, норми закону), члени виконавець-ного комітету «Народної волі» визнали самі себе найбільш адекватними ви-разючий волі народу і одноголосно винесли Олександру II смертний вирок. Почалося полювання за імператором, для якої народовольці вме- сто револьвера або кинджала використовували новітній винахід Нобеля - динаміт. Вбивство царя 1 березня 1881 привело до результатів абсолютно протилежних тим, які очікувалися народовольцями. По-перше, царя-вбивство не викликало революційного підйому. У народі говорили: "двір-не вбили царя за те, що він у них селян і землю відібрав» - і називали терористів не «народовольці», а «царевбивці». По-друге, царевбивство не викликавши послаблень політичного режиму, а, навпаки, перекреслило останню конституційну спробу Олександра II і призвело на трон консерватора і противника політичних реформ - Олександра III. По-третє, всі сили державної машини були кинуті на пошук 227
і знешкодження народовольців. Реформаторський народництво. Як би не приваблива була де- ятельность радикалів - помітна, яскрава, змушує про себе говорити і думати, - в народництва було чимало людей, які не могли і не хо- тели бути ні вбивцями, ні підбурювачами до вбивств, якими б полі- тическими фразами ці вбивства не декорувалися. Пристрасть до досягнення ідеалу, «четвертого сну Віри Павлівни», невдоволення існуючою об- щественной системою були у цих людей не меншими, ніж у радикалів Вони також міркували про «ціну прогресу» і «борг» інтелігенції перед народом, тим більше що вперше «Історичні листи» Лаврова були цілком легально надруковані в газеті помірно-народницького напряму «Тиждень». Різниця була в способі вирішення протиріччя між жаж- дой діяльності та обмеженнями, що накладаються існуючої политиче- ської системою. Як писав один з найвідоміших ідеологів цього напрямку ня Н. К. Михайлівський, «ми знали, що свобода прийде, як всякий знає, що вранці зійде сонце і освітить добрих і злих, але ранок був так далеко, а безпосередня їжа для серця і розуму так необхідна. Природно було шукати завдань досить широких, щоб вони могли втамувати спрагу ідеалу, і досить близьких, щоб рішення їх були можливі при на- особистих умовах »216. Про те ж писав інший відомий діяч реформа- Торського народництва В. П. Воронцов: «Історія не пристосовується до індивіду, а чекає, щоб той пристосувався до неї. Громадський діяч повинен правильно оцінювати обстановку і взятися за ту справу, яку при даних умовах можливо і необхідно »217. Повсякденна діяльність багатьох теоретиків реформаторського народ- ничества - приклад їх слідування власним міркуванням. Наприклад, видатний економіст і публіцист Н. Ф. Данієльсон (до речі, перший пере- водчік «Капіталу» Маркса на російську мову) все життя, до самої револю- ції 1917 р., трудився в Товаристві взаємного кредиту, В. П. Воронцов рабо- тал земським лікарем, а потім економістом в правлінні залізної дорога. Я. В. Абрамов, про який ще піде мова, був співробітником статистич- ського бюро при Петербурзькій земській управі. У 1876 р. І. С. Тургенєв познайомив публіку зі своїм новим романом «Новина». Його герой, Соломін, абсолютно не підходив під той стереотип 228 «Громадського діяча», який утвердився в російській суспільстві. Він був «людина з ідеалом - і без фрази, утворений - і з народу» і при цьому ще НЕ революціонером. Про нього говорили: «Розумний, як день, і здоровий, як риба ... Як же не чудно! Адже у нас до цих пір на Русі як було: коли ти жива людина, з почуттям, свідомістю, так неодмінно ти хворий! »- натяк на кумирів інтелігенції: Станкевича, Бєлінського- го, Добролюбова. Соломін знайшов свою відповідь на один з «вічних питань» російської ін- теллігенціі. Він ділиться з однією з героїнь, Маріанною, своїм розумінням- ем проблеми «Що робити?»: «Не барикади ж будувати ... Це ж і не жіноча справа. А от ви сьогодні якусь Ликеру чого-небудь доб- рому навчіть; і важко вам це буде ... а поки - дитинку ви помиєте або абетку йому покажете, або хворому ліки дасте ... Вам хотілося собою пожертвувати? .. Ви вибачте непристойність вираження ... але, по-моєму, Шолудивий хлопчикові волосся розчесати - жертва, і велика жертва, на яку не багато хто здатні ». Так само, як раніше Базаров і нігілісти, Соломія не був тільки фантазією великого письменника. Цей образ спирався на реальні прототипи. З 1872 р. читав Росії стали відомі «Листи з села» А. Н. Енгельгардта. Колись артилерійський офіцер і професор хімії, Енгельгардт був висланий зі столиці за причетність до політичних «біс- порядкам »і з 1871 р. займався сільським господарством у власному маєтку йод Смоленськом. Це маєток він перетворив на зразкове господарство, у нього вчилися і переймали нововведення селяни всієї округи. Енгельгардту було не до політики: він робив свою справу. «Всі мої інтереси, всі інтереси осіб, з якими я щодня зустрічаюся, зосереджені на дровах, хлібі, ско- ті, гної ... Нам ні до чого іншого діла немає ... »218 Через десять років розмі- ренной сільського життя Енгельгардт виступив зі своєю інтерпретацією призову «в народ». «Для того щоб конкурувати з американцями, -
229 писав Енгельгардт в 1881 р., - нужно ... дати народу освіту, знання, а для цього потрібно тільки не заважати йому влаштовувати школи, вчитися сво- бодно, чому він хоче, у кого хоче ... Народу потрібні освічені вчителі, лекаря, ветеринари, акушерки, знаючі сільські господарі, механіки, інже- нери, але тільки не казенні. Справи для освічених людей в народі мно- го ... Справи не оберете, справи прірву ... »2'9 У 1880-і рр.. цієї неспішної і неефектно діяльності було подоброму- але вдала назва: «теорія малих справ». Його запропонував Я. В. Абрамов Абрамов пережив бурхливі радикальні захоплення столичного студентства 1870-х рр.. і вирішив, що «політичний терор віджив свій вік», працював у земстві, а потім став відомим публіцистом. Абрамов пропонував відмови- тися від чорно-білого бачення світу, коли «або всі герої, або ганчірки». «Не пора б народитися. - Запитує він. - Середнього типу, людині, здатному на просте, чесне справу. Нужда в такій людині велика, і майбутнє належить йому ». Абрамов робив ставку на створення того шару, якого ще не було навіть у період Великих реформ - на шар утворений- них і совісних людей; він назвав їх «трудовий інтелігенцією», трудо- виття «у тому сенсі, що вона працює не покладаючи рук з ранку до вечора. Це, по перевазі, вчителі і вчительки початкових шкіл ... особи зем- ско-медичного персоналу ... закуткові судді, краща частина духовенст- ва ... інтелігенція з селянства і міщанства ». З їхніх «маленьких справ», вважав Абрамов, і буде складатися життя великої країни, життя мил- лионов. Сучасний історик А. А. Левандовський зауважив, що саме проти- воречие між усвідомленням необхідності та корисності «малих справ» і їх незначністю для кожної окремої людини відчувалося интелли- Гьонц вельми болісно. Це щемливе почуття донесено до нас Чехо- вим. Головна, по суті, героїня його «Будинку з мезоніном», Ліда, «тонке, бліда, дуже красива, з цілою копицею каштанового волосся на голові, з ма- леньким впертим ротом », з постійно суворим виразом обличчя - зразок діячки, захопленої роботою в народі і для народу. У «Будинку з мезо- нином »з'являється озвучений голосом Ліди рефрен всієї теорії« малих справ »:« Вороні десь ... Бог ... - Говорила вона голосно і протяжно, вероят- але, диктуючи. - Бог послав шматочок сиру ... Вороні ... десь ... »« І так каж- дий день, на все життя »220.
- Рекомендована література - Література про громадський рух займає одне з головних місць у вітчизняній історіографії як за загальним числом робіт, так і по числу досліджень, абсолютно не підставляти інтересу. Тільки за 1917 - 1959 рр.. вийшло в світ 1348 робіт, пов'язаних з громадським рухом 230 епохи падіння кріпосного права; 665 з них припадали на частку Черни- Шевській, Герцена, Огарьова і Добролюбова221. Однак у процентному відно- шении зі значним відривом лідирує література про революційні на- джерелах і революційної демократії, в той час як ліберальному дви- жению і реформаторському народництву присвячено досліджень на по- рядок менше. Громадський підйом початку епохи Великих реформ дуже докладно відображений у давній роботі А. А. Корнілова «Громадський рух за Олександра II (1855-1881). Історичні нариси »(М., 1909). При цьому треба мати на увазі, що, хоча історику практично не були доступні державні архіви, він був знайомий з багатьма діячами руху і добре розбирався в його проблемах. Значне число архів- них джерел було введено в обіг так званої «Групою з вивчений- нию першої революційної ситуації »(1957-1978), якою керувала академік М. В. Нечкина. Незважаючи на те що у виданнях цієї групи занадто великий акцент робиться саме на революційному русі, а саме громадський рух надто революціонізує, фактичний матеріал узагальнюючої колективної монографії «Революційна ситу- ація в Росії в середині XIX століття »(М., 1978) представляє велику цінність. З безлічі робіт про О. І. Герцена відзначимо книгу Н. М. Пірумова «Олександр Герцен. Революціонер. Мислитель. Чоло- століття »(М., 1989), присвячену закордонному періоду життя цього яскравого діяча. Формуванню російського лібералізму як особливого напряму Посвіт- щена значна частина книги С. С. Секиринського і В. В. Шелохаева «Лібералізм в Росії» (М., 1995). Одна з важливих складових лібе- рального руху детально досліджена в книзі Н. М. Пірумова «Земське ліберальний рух. Соціальні корені і еволюція до початку XX століття »(М., 1977). Тексти, необхідні для розуміння вітчизняному- жавного лібералізму, зібрані в антології «Досвід російського лібералізує- ма »(М., 1997). Біографія активного ліберального діяча епохи Алек- сандра II представлена роботою А. М. Унковського «Олексій Михайлович Унковский (1828-1893) »(М., 1979). Найнеобхідніші для розуміння народництва матеріали включені викладачами Московського університету в збірник «Матеріали з ис- торії СРСР для семінарських і практичних занять. Визвольний рух і суспільна думка в Росії XIX століття »(М., 1991). Серед досліджень революційного народництва відзначимо роботи В. Ф. Анто- нова «Революційне народництво» (М., 1965) і Б. С. Ітенберг «Рух революційного народництва» (М., 1965). З біографіями і теоріями головних натхненників народницького руху можна позна- 231 коміться в книгах: Пирумова Н. М. «Бакунін» (М., 1970. Серія ЖЗЛ): Володін А., Ітенберг Б. «Лавров» (М., 1981. Серія ЖЗЛ); Рудниця- кая Є. Г. «Російський бланкізм: Петро Ткачов» (М., 1992). Реформаторському народництву присвячені дослідження недавніх років: Балуєв Б. П. «Ліберальне народництво на рубежі XIX-XX ст.» (М., 1995) і Звєрєв В. В. «Реформаторський народництво і проблема модернізації Росії. Від сорокових до дев'яноста років XIX століття »(М 1997). Серед біографічних досліджень можна рекомендувати моно- графії Е. С. Віленської «Н. К. Михайлівський і його ідейна роль в на- родніческом русі 70-х - початку 80-х років XIX століття »і В. В. Звєрєва «II. Ф. Данієльсон і В. П. Воронцов. Два портрета на фо- не російського капіталізму »(М., 1997).
|
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Народництво" |
||
|
||