| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
3.3.3. Деполітизація органів прокуратури та її роль у забезпеченні незалежності прокурорів |
||
|
Спеціального розгляду потребує проблема взаємовідносин між прокуратурою і політичними партіями. З перших років радянської влади діяльність центральних органів прокуратури проходила під пильним контролем відповідних органів ВКП(б) і КП(б)У. Це являло певну гарантію незалежності центральної прокурорської влади від втручання в її діяльність державних органів. В міру посилення тоталітарних засад у житті радянського суспільства зростав і вплив Комуністичної партії на діяльність державних структур, включаючи і органи прокуратури. Логічної завершеності ці процеси досягли з прийняттям Конституцій СРСР 1977 і УРСР 1978 року, відповідно до яких Комуністична партія була проголошена керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій. Зрозуміло, що в цих умовах органи прокуратури передусім виконували рішення партійних органів, які фактично призначали їх на посади і звільняли з посад. При цьому, однак, цілком залежачи від партійних функціонерів, винахідливі і принципові прокурори знаходили можливості для того, щоб, спираючись на авторитет перших секретарів комітетів партії, поводитись незалежно у відносинах з державними органами і господарськими керівниками. Проте у випадках, коли партійні інстанції були зацікавлені у відхиленнях від вимог закону, виходячи з особистих, місницьких або корпоративних інтересів, вони завжди мали можливість приборкати "неслухняного" прокурора. Враховуючи це, частина прокурорських працівників так будувала свої відносини з партійними комітетами, щоб завчасно знати думку їх керівників з тих чи інших питань і відповідно визначати лінію поведінки. Ті, хто не бажав цього робити, піддавались цькуванню і загрозам типу "покладеш партійний квіток". Як характерний приклад такого ставлення можна навести випадок з колишнім прокурором Волинської області і деякими підпорядкованими йому прокурорами, які, проявивши принциповість, притягнули до відповідальності ряд керівників за незаконне одержання премій і безгосподарність. Секретарі обкому і райкомів партії обвинуватили їх у відсутності місцевого патріотизму, прагненні вислужитись та інших "гріхах". Дійшло до того, що прокурор одного з районів під час тако- 165 164 го "розносу" дістав серцевий напад прямо в кабінеті першого секретаря райкому, який тут же дав розпорядження відвезти прокурора в лікарню, але не для надання медичної допомоги, а для встановлення сп'яніння, якого, на щастя, не було [79, 41]. Лише з початком перебудовчих процесів у суспільстві тодішнє керівництво КПРС почало вживати деяких реальних кроків щодо недопущення подібного свавілля. У політичній доповіді ЦК КПРС XXVIII з'їзду партії зазначалось, що "...партійні організації повинні виступити перед нашою громадськістю з заявою, що ми проти будь-якого тиску на правоохоронні органи" [80]. Остаточно проблема залежності прокурорів від функціонерів КПРС зникла внаслідок ліквідації цієї партії. Після розвалу радянської політичної системи і "народних демократій" у країнах Східної Європи проблема незалежності і незаангажованості прокуратури і прокурорів почала вирішуватись у значно ширшому обсязі, а відповідні норми з'явились у конституціях та законах як нових, так і оновлених держав. Відповідно до ч. 1 ст. 36 Конституції України громадяни мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, "за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей". Таке обмеження встановлено, зокрема, і щодо працівників прокуратури, оскільки їх діяльність пов'язана із забезпеченням національної безпеки, громадського порядку і прав людини. Частина 3 ст. 37 Основного Закону не допускає створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Може скластись враження, що ця норма не стосується прокуратури, яка не входить ні до законодавчої, ні до судової влади, не є військовим формуванням, не належить до державних установ і організацій, оскільки являє собою сукупність державних органів. Проте заборона прокурорським працівникам належати до політичних партій сама по собі виключає можливість існування в прокуратурі якихось партійних структур. В ч. 2 ст. 6 Закону України "Про прокуратуру" зазначено, що "працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів". Федеральний Закон Російської Федерації передбачає, що прокурори і слідчі органів прокуратури не можуть бути членами громадських об'єднань, які переслідують політичні цілі, і брати участь в їх діяльності. Створення і діяльність громадських об'єднань, що переслідують політичні цілі, та їх організацій в органах та установах прокуратури не допускається. Прокурори та слідчі у своїй службовій діяльності не пов'язані рішеннями громадських об'єднань. Норми про деполітизацію прокуратури містяться у законодавчих актах всіх держав пострадянського простору, а в деяких із них навіть закріплені в конституціях (ст. 97 Конституції Таджикистану, ч. 2 ст. 113 Конституції Туркменіста-ну, ч. 2 ст. 120 Конституції Узбекистану, відповідно до якої прокурори на період своїх повноважень зупиняють членство в політичних партіях та інших громадських об'єднаннях, що переслідують політичні цілі). В законах про прокуратуру Азербайджану (ст. 5) та Грузії (ст. 3) політичний нейтралітет взагалі виділений як самостійний принцип діяльності прокуратури. Деполітизація проголошена і в законодавчих актах країн Східної Європи, що стали на шлях демократичного розвитку. Проте в Польщі, хоча прокурорам і заборонена політична діяльність, Міністр юстиції (він же і Генеральний прокурор) є політиком, який може бути не лише членом, але й лідером партії [81, 65]. Немає заборон на політичну діяльність прокурорських працівників у державах, які зберегли соціалістичні засади (КНР, КНДР, Куба, В'єтнам), а також СІЛА, де заняття політичною діяльністю не розглядається як загроза незалежності прокурорів [19, 20]. Це очевидно, обумовлюється особливою міцністю демократичних традицій в цій країні та специфікою американського менталітету. Звичайно, деполітизацію прокуратури не можна розуміти спрощено. Якщо виходити з загальних положень політологічної науки про те, що політика - це діяльність, спрямована на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами і соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб, то, звичайно, участь прокуратури в такій діяльності суперечила б її завданням, функціям і службовому обов'язку прокурорських працівників. Проте прокура- 166 167 тура безумовно бере участь у проведенні в життя державної правової політики, основні положення якої визначені в Конституції і законах, затверджених у встановленому порядку концепціях державного і суспільного розвитку. М. Панов та Л. Герасіна вважають невід'ємними рисами правової політики те, що вона, "по-перше, заснована на праві і здійснюється юридичними методами і засобами, по-друге, охоплює головним чином правову сферу діяльності; по-третє, за необхідності спирається на узаконений примус "спеціального апарату" держави; по-четверте, є публічною, офіційною, і, врешті-решт, вирізняється нормативно-організаційними засадами, які тісно пов'язуються з політичними рішеннями влади" [82, 38]. У такому широкому розумінні прокурор може бути не лише державним, але й політичним діячем, що передусім стосується Генерального прокурора України. Проте, як справедливо відзначалось у пресі стосовно Російської Федерації, метання Генерального прокурора між різними політичними угрупованнями у владних верхах врешті-решт призводить до втрати ним обличчя і посади, що ілюструється на прикладі таких осіб, як О. Степанков, О. Казанник, О. Іллюшенко, Ю. Скуратов [83]. Спроби, на щастя, невдалі, використати Генерального прокурора у політичному протистоянні у зв'язку з розслідуванням обставин загибелі Г. Гонгадзе мали місце і в Україні [84]. Це зайвий раз підкреслює необхідність зміцнення його правового статусу і гарантій незалежності. "Звичайно, кожен прокурор, як і будь-який інший громадянин, може поділяти та симпатизувати яким-небудь політичним поглядам чи доктринам, існуючим у суспільстві, і які підтримуються тими чи іншими політичними партіями чи рухами. Однак ця обставина ні в якому разі не повинна впливати на прийняття ним своїх професійних рішень" [85, 227]. Продовжуючи цю думку, зазначимо, що прокурор, який піклується про свій імідж незалежного охоронця законності, не має права прилюдно висловлювати своїх політичних поглядів і уподобань, виступати з цього приводу в засобах масової інформації, на мітингах, публічно підтримувати ті чи інші кандидатури на виборні посади тощо. Єдиним винятком, коли він має право "розкритись" стосовно своєї політичної орієнтації, є його особиста участь у виборах народних депутатів України. В. Бессарабовим висловлена думка про те, що "політичні партії справляють вплив на діяльність прокуратури. Вони можуть поширювати виключну думку про діяльність прокуратури" [86, 40]. Це твердження є досить спірним. В сучасних умовах не можна навіть гіпотетичне припускати можливість якогось прямого чи опосередненого контролю з боку партій за діяльністю прокуратури, в тому числі лобістського впливу на прокурорів. Проявами такого впливу в останні роки були неодноразові факти проведення представниками окремих політичних сил мітингів та пікетів біля приміщень судів та органів прокуратури, в тому числі біля Генеральної прокуратури України, коли її працівникам довелось проходити буквально "скрізь стрій". Такого немає і не повинно бути в жодній цивілізованій державі, а в деяких країнах подібні акції прямо заборонені законом. Так, Законом про прокуратуру Литовської Республіки (ст. 4) заборонено проводити мітинги, пікетування та інші акції на території прокуратури, а також на меншій відстані від неї, ніж це обумовлено законом; використовувати фотоапарати і проводити відео- чи аудіо-записи у приміщенні прокуратури дозволяється лише з дозволу керівника відповідної прокуратури чи її структурного підрозділу. Латвійським законом (ч. 6 ст. 6) заборонені мітинги, пікети та інші акції у приміщеннях установ прокуратури. Щоправда, заборона має досить дивний характер, оскільки не виключає можливості проведення таких заходів "під вікнами" цих приміщень. У законодавстві України також повинні бути закріплені гарантії проти незаконного впливу учасників цих акцій на діяльність судів, прокуратури та інших правоохоронних органів. Як відомо, у радянські часи обов'язковість членства прокурорів в КПРС поєднувалась одночасно з забороною висловлювати будь-які релігійні переконання, тим більше, з належністю до релігійної громади. Такі факти розглядались як надзвичайні події з усіма відповідними висновками. Так, прокурор відділу прокуратури м. Києва К. Кодубенко у 1950 році Особливою нарадою при МДБ СРСР за свою релігійну діяльність була засуджена до 10 років позбавлення волі [87, 7]. Зараз, виходячи з положень ст. 35 Конституції про свободу совісті, працівник прокуратури, як і будь-який інший, має право сповідувати яку завгодно релігію, або не сповіду- 168 169 вати жодної, відправляти релігійні обряди та вести релігійну діяльність, проте, звичайно, не ставити себе в залежність при виконанні службових обов'язків від думки чи рішення якогось релігійного об'єднання. Це особливо стосується посадових осіб, які причетні до здійснення нагляду за додержанням законодавства про свободу совісті і релігійні організації, а також до участі у вирішенні конфліктів на міжконфесійному ґрунті. Досить своєрідно вирішено питання про свободу совісті працівників прокуратури в тексті присяги цих працівників, наведеному у п. 1 ст. 21 литовського закону про прокуратуру. Присяга закінчується словами: "І нехай допоможе мені Бог!", проте тут же слідує примітка: "Останнє речення може бути вилучене з тексту присяги", що, як ми вважаємо, цілком узгоджується з конституційною свободою совісті. У принципі не є протиправним членство прокурорів в об'єднаннях громадян, які не переслідують політичних цілей, створення осередків профспілки працівників державних установ. На наш погляд, не позбавлені рації деякі міркування з цього приводу, висловлені авторами Концепції добору, розстановки, закріплення і виховання кадрів органів прокуратури, розробленої групою співробітників Науково-дослідного інституту проблем зміцнення законності і правопорядку при Генеральній прокуратурі Російської Федерації, щодо створення або самостійної профспілки працівників прокуратури, або Асоціації прокурорів та слідчих для захисту передусім їх соціальних інтересів та трудових прав [88, 38]. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "3.3.3. Деполітизація органів прокуратури та її роль у забезпеченні незалежності прокурорів" |
||
|
||