| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
А.А.Пружініма, Б.І.Пружінін З історії вітчизняного психоаналізу |
||
|
(Історико-методологічний нарис) Початок На рубежі 60-70-х років в нашій психіатричної, психологічної та відповідної філософській літературі чітко позначився обережний, що не дуже систематичний, але досить стійкий інтерес до феномену «несвідомого психічного». Вийшла монографія Ф.В.Бассіна «Проблема несвідомого» (М., 1968). Пожвавилася робота школи Д.Н.Узнадзе - єдиної в країні психологічної школи, в Йолі зору якої завжди так чи інакше перебували проблеми неусвідомлюваної діяльності. Тоді ж були зроблені і перші спроби диференційовано розглянути «західний» психоаналіз - сукупність психотерапевтичних, психологічних і філософсько-психологічних концепцій, що інтерпретують феномен несвідомого на базі або в контексті фрейдовских ідей. Про те, однак, що ще в 20-ті роки у нас існували власні психоаналітичні течії, ніхто тоді не згадував. Принаймні, з конструктивними цілями. Чи не згадали про цю обставину і в 70-ті роки, хоча в цей період багато що було зроблено для того, щоб позбутися від схильності до «викривальним» деклараціям і, зокрема, подолати оцінки психоаналізу, міцно вкорінені ще з 30-х років. Цей очисний процес просунувся тоді настільки далеко, що наші психологи, психіатри та філософи спільними зусиллями зуміли забезпечити проведення в країні найбільшого наукового заходу - Міжнародного симпозіуму з проблеми неусвідомлюваної психічної діяльності (м.Тбілісі). Ця подія і публікація супутніх матеріалів - 4 томи докладов114 - стало дійсно віхою на шляху позбавлення від застиглих схем і згубною для будь-якої науки самоізоляції. Здавалося навіть, що подія це не тільки зробило неможливим повернення до старого, але нарешті відкрило широкі перспективи теоретичної та практичної роботи в новому для нас напрямку. Очікування, однак, збулися лише частково. Дійсно, сьогодні ми практично не зустрічаємо у вітчизняній літературі ні простого заперечення ідеї несвідомого психічного, ні огульних негативних оцінок психоаналітичної трактування цієї ідеї. Однак і ніяких серйозних дослідницьких програм у цій галузі у вітчизняній психології запропоновано не було. Для вірного розуміння сформованого у нас після Тбіліського симпозіуму стану справ слід мати на увазі, що цей симпозіум викликав незрівнянно більше відгуків в зарубіжній пресі, ніж у вітчизняній: тільки у Франції перелік позитивних і негативних публікацій, що мають відношення до симпозіуму (під час його проведення і відразу ж по його закінченні), включав більше сотні найменувань і був на порядок вище, ніж в країні-організаторі. А коли в 1980 р. в Новому Орлеані (США) відкрився міжнародний семінар, по суті, продовжив тему Тбіліського симпозіуму, - радянських представників на ньому не було взагалі. Втім, ту, десятирічної давності, ситуацію можна пояснити деякими привхідними для вітчизняної науки обставинами. Складніше це зробити стосовно її сьогоденню, бо сьогодні такого роду обставини начебто відсутні, а між тим ситуацію, що складається навколо психоаналітичної тематики, важко визначити інакше як двозначну. З одного боку, не можна сказати, що сьогодні вітчизняна психологія і психіатрія зовсім обходять цю тематику. Але разом з тим публікації з проблеми несвідомого (так чи інакше розглядається в контексті фрейдівської концепції) з'являються лише на периферії сформованих напрямків дослідження. І роботи ці носять ніби маргінальний характер, хоча інтерес до проблеми у психологів і практикуючих психіатрів величезний. Адже окремі елементи психоаналітичних методик давно і міцно увійшли і у нас в повсякденне терапевтичну практику. Та й у теорії тепер уже ніхто не наважується заперечувати, що саме «психоаналітична трактування несвідомого являє собою найбільш яскраву і струнку систему уявлень в історії розвитку ідей про несвідоме, що сформувалася в руслі клінічного підходу» 115. І проте, створюється враження, що необхідністю осмислення відповідної реальності стурбовані швидше філософи, ніж психологи та психотерапевти. У всякому разі, опубліковані в 80-ті роки монографічні дослідження (гарні вони чи погані) носять переважно філософський характер. Лише в останні роки в власне психологічних виданнях з'явилися публікації з психоаналітичної тематиці і повідомлення про вселяють надію наукових заходах. І все ж у цілому ситуація в цій галузі досліджень (а ще більше в сфері додатків) виглядає вельми гнітючою. Цілий пласт психічної реальності, фактично вже освоєної і у світовій та у вітчизняній психіатричній практиці, як. б і зізнається, але і не приймається. Причому ця ситуація навряд чи може бути тепер навіть почасти пояснена простою вказівкою на існуючі колись адміністративно-ідеологічні заборони. Сьогодні вже чітко видно, що наша психологічна теорія просто не виявляє ефективних концептуальних засобів для позитивного дослідження відповідної реальності. А це означає, що подальший рух вітчизняній психології (принаймні в даній області) можливе лише на шляху радикальної критико-рефлексивної переоцінки її концептуально-методологічних підстав. Виконання цієї критико-рефлексивної роботи, як і позитивний розвиток психологічної теорії - значною мірою справа самих психологів і психотерапевтів. Нам видається, що такого роду робота вже почалася в рамках зазначених вище публікацій та заходів. Але при цьому важливе значення набуває і пряме звернення до методологічної проблематики, зокрема, звернення до досвіду того унікального періоду в розвитку радянської психології, коли психоаналіз займав у нас достатньо видне місце. Правда, період той, за історичними мірками, був досить коротким: мова, строго кажучи, може йти лише про одне десятилітті - про 20-х роках. Вже в середині 30-х відбулася переорієнтація на зовсім інші стандарти, де психоаналізу місця не було, і що встановилася потім дослідницька «парадигма» безроздільно панувала до 60-х років. Однак цей короткий період вмістив в себе дуже багато чого. Він охоплює визнання, розквіт і експансію психоаналізу, галасливі баталії навколо основних психоаналітичних ідей і час заходу, зникнення психоаналізу - події та обставини, які зробили неможливими подальше існування цього напрямку психологічної науки. Причому останній часовий відрізок представляє сьогодні тим більший інтерес, що, на відміну від багатьох інших напрямів вітчизняної науки, психоаналіз саме зник як психологічний напрям, а не став жертвою прямого втручання зовнішніх для науки сил. Ніхто з вітчизняних психоаналітиків, наскільки нам відомо, не постраждав саме за свої психоаналітичні погляди. Навіть визнаний лідер післяжовтневого психоаналізу А.Б.Залкінд, фактично позбавлений до середини 30-х років можливості якось впливати на розгортання досліджень в області психології і психіатрії, був відсторонений нема за свою психоаналітичну активність, а за пропаганду педології. Власне, до середини 30-х років психоаналізу практично вже не було і більшість його прихильників (таких, наприклад, як учений секретар утвореного в 20-ті роки Психоаналітичного суспільства А.Р.Лурия чи професор Б.Е.Биховскій) займалися розробкою зовсім інший проблематики. Що ж до тих знищують, в буквальному сенсі слова, характеристик, якими донедавна наділялося у нас фрейдовское вчення, то вони були здебільшого відзвуками значно пізніших ідеологічних демаршів 40-50-х років, ретельно цілі яких лише дуже побічно мали в увазі власне вітчизняний психоаналіз. Коротше, психоаналіз у нас перестав існувати раніше, ніж були усвідомлені причини для його ідеологічного засудження і прямого адміністративного заборони. Ця особливість його долі вже сама по собі заслуговує на увагу істориків і філософів науки. Але ще більш важливим нам видається з'ясувати причини, які, судячи з усього, діють і сьогодні у вітчизняній психології, заважаючи розгортанню психоаналітичних досліджень. У всякому разі, звернення до історії дозволяє хоча б частково пролити світло на ту дивну ситуацію, в якій психоаналіз перебуває сьогодні у нас.
|
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " А.А.Пружініма, Б.І.Пружінін З історії вітчизняного психоаналізу " |
||
|
||