| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
2. Двовладдя |
||
|
Головною особливістю другої російської революції стало двовладдя. Реальна влада була в руках Петроради, спирався на збройну силу народу. Він міг пустити в хід заводи, транспорт, газети, боротися з бандитизмом і спекуляцією, встановити порядок в місті. Він користувався незаперечним авторитетом у робітничо-солдатських рад інших міст, які повсюдно виникли в березні 1917 р. Його позиція була вирішальною і для всеросійського радянського центру - Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК, голова Чхеїдзе), со-
будинків I Всеросійським з'їздом Рад робітничих і сол-датських депутатів (3-24 червня 1917). До думки Петрос- вета прислухався і Центральний Виконавчий Комітет селянських Рад (ЦВК, голова есер Н. Д. Авксентьєв), створений Першим Всеросійським з'їздом селянських депутатів (4-28 травня 1917), незважаючи на періодичні спроби «випрямити лінію» головного ради країни, скласти йому «належний противагу» при відстоюванні інтересів селянства. Проте юридично державна влада перебувала в руках Тимчасового уряду, яке вважало себе законним правонаступником влади, прагнуло виконувати основні внутрішні та міжнародні зобов'язання царського уряду. Воно випускало декларації, відозви, розпорядження та виробляло призначення, які знаходили силу закону лише за підтримки Ради. Без неї уряд втрачало опору. Петрораду підтримував уряд у питаннях реалізації програми революції: світ, хліб, земля. У липні двовладдя закінчилося єдиновладдям Тимчасового уряду, який отримав повну підтримку Петроради і ВЦВК. Партії в період двовладдя. Навесні і влітку 1917 р. уряд і Ради стали ареною боротьби за владу основних політичних сил Росії: конституційних демократів (кадетів), меншовиків, соціалістів-революціонерів (есерів) і більшовиків. Кадети (лідер - професор П. Н. Мілюков) у березні 1917 р. на VII з'їзді партії перейшли з монархічних на республіканські позиції. Партія кадетів була нечисленною (близько 80 тис. осіб), проте в її складі були багато представників інтелектуальної еліти країни, що вважали своїм головним завданням захист інтересів народу, Батьківщини і революції. Кадети офіційно називали себе Партією народної свободи (ПНС), підкреслюючи цим бажання встати над узкоклассового, національними та ідеологічними інтересами різних груп населення. Однак у конкретній політиці вони віддавали перевагу інтересам великих підприємців і обуржуазнених землевласників і прагнули зняти політичні узи, які сковували економічну свободу російського калита-
ла. Кадети визначали політику Тимчасового уряду і намагалися зміцнити свою владу шляхом позбавлення Рад владних повноважень. Принципові прихильники «єдиної і неподільної» Росії, вони бачили в двовладдя небезпеку для державної єдності країни, ознака того, що «революція зійшла з рейок». Тому вже в квітні Мілюков закликав своїх товаришів готувати сили для боротьби з нею. Соціалістичні партії меншовиків та есерів намагалися зайняти центристську позицію, зіграти роль «третьої сили», примирити інтереси праці та капіталу, відстояти ідею соціального партнерства. Вони прийшли до влади через Ради, в яких бачили найважливіший важіль революції, але вважали, що Ради повинні відійти від влади, стати органами місцевого самоврядування, як тільки буде «добудовано будівлю революції». Надаючи через Ради тиск на Тимчасовий уряд, вони самі увійшли до його складу, створили коаліцію з кадетами і промисловцями, а восени 1917 р. зайняли більшість міністерських постів. Слабкість цих партій полягала в пухкому організаційному будові. Лише в серпні 1917 різні групи меншовиків провели в Петрограді об'єднавчий з'їзд, який представляв інтереси 200 тис. членів партії. Об'єднання відбулося в боротьбі з небезпекою «ізоляції робочого класу», до чого, на думку лідера партії Ю. О. Мартова, прагнули більшовики. Але за основними політичних питань з'їзд розколовся на три фракції - правих (група А. Н. Потресова), лівих (група Ю. О. Мартова), центристів (група І. Г. Церетелі). Есери (лідер - В. М. Чернов) були найчисленнішою російською партією. Влітку 1917 р. вона налічувала понад 500 тис. членів, мала організації в 63 губерніях, на флотах, фронтах Дієвої армії. Проте в керівництві партії не було згоди, на чому вміло грали кадети, заохочуючи прокадетскіе настрою Керенського і Авксентьєва і критикуючи Чернова. Влітку 1917 р. за небажання покінчити з поміщицьким землеволодінням керівництво партії піддалося жорсткій критиці з боку лівих опозиціонерів, які в листопаді вийшли з партії есерів і офор-
мілісь в окрему партію лівих есерів (лідери - Б. Д. Камков, М. А. Натансон, М. А. Спиридонова). Головним суперником лібералів і демократів у боротьбі за владу стали більшовики (лідер - В. І. Ленін). Порвавши з соціал-демократичними традиціями, вони перейшли на комуністичні позиції, відкрито проголосивши себе непримиренним ворогом капіталу та їх повноважних представників у політиці - кадетів. Вони прямо називали свою партію класової і будували її на жорстко централізованих засадах. У міру, загострення революційної кризи в країні політичну вагу і чисельність більшовиків швидко росли. Якщо в лютому 1917 р. їх налічувалося близько 24 тис. членів, то до жовтня стався майже 15-кратне зростання й чисельність партії досягла 350 тис. На її боці були столичні Поради, підтримка робітників, солдатських, селянських мас. Внутрішня політика. У період двовладдя суперництво Тимчасового уряду і Рад, а також партій, їх складових, виразилося у визначенні основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики. Тимчасовий уряд програму своєї діяльності виклало в серії декларацій (3 березня, 6 травня, 8 липня, 26 вересня). Проголосивши принцип «спадкоємності влади» і «безперервності права», воно визнало діючими майже всі статті 16-томного «Зводу законів Російської імперії», вилучивши лише згадка про царя. Уряд хотів зберегти старий державний апарат, в тому числі такі установи, як Власні «їх імператорських величність» канцелярії, міністерство імператорського двору, Держрада. До жовтня діяв в якості своєрідного міністерства пропаганди Тимчасовий комітет Державної думи на чолі з М. В. Родзянко. Однак з ліквідацією монархії об'єктивно валилися підвалини старої державної машини. Були скасовані жандармерія і поліція, вищий дисциплінарний і кримінальні суди, каторга, посилання, цензура, зміщена місцева адміністрація (генерал-губернатори, губернатори, градоначальники, земські начальники), оголошена політична амністія борцям з самодержавством, заарештовані царські
міністри, створена «Надзвичайна слідча комісія» для розслідування «протизаконних за посадою» дій колишніх міністрів та інших посадових осіб. Водночас уряд обійшло рішення Петроради від 8 березня про арешт царської сім'ї та про укладення самого колишнього царя в Петропавловську фортецю. Микола II з родиною був відправлений спочатку в Царське Село, а в серпні 1917 р. - до Тобольська. Були створені нові міністерства: праці, продовольства, піклування, пошти і телеграфів, сповідань. Останнє стало займатися справами церкви після ліквідації 5 серпня посади обер-прокурора Синоду. Питання про форму державного правління в Росії Тимчасовий уряд відкладав до Установчих зборів, скликання якого формально вважався головним завданням уряду. Звідси і незвичайна назва уряду - «тимчасове», аж до скликання Установчих зборів, за аналогією з «Тимчасовим урядом» князів Трубецького - Пожарського, яке після вигнання з Москви польських інтервентів готувало на рубежі 1612-1613 рр.. скликання Земського собору з виборів нового царя. Однак підготовку до виборів кадети затягували, тому що в свою перемогу не вірили, не маючи на місцях агітаційними організаціями типу Рад. Створене 13 березня Особлива нарада з підготовки закону про вибори в Установчі збори почало роботу лише 25 травня, а закінчило на початку вересня. Його головою був кадет Ф. Ф. Кокош-кін, професор юридичного факультету Московського університету, один з видних ідеологів партії. Нарада складалося з представників різних політичних партій (від кадетів до більшовиків), Рад, громадських організацій, національних районів. Тільки в середині червня уряд оголосив терміни виборів і скликання зборів - вересень, а в серпні зрушило їх на листопад. По-ложение про вибори передбачало пропорційну систему виборів за партійними списками, засновану на загальному виборчому праві. У серпні почала роботу «Всеросійська у справах виборів в Установчі збори комісія» (Всевибори). У вересні вона склала спис-
ки виборців, а на початку жовтня опублікувала кандидат * ські списки політичних партій. Більшого в галузі реформування державної системи управління Тимчасовий уряд зробити не встигло. У соціальнд-економічній сфері Тимчасовий уряд особливу увагу приділяло продовольчого, аграрному, фінансовому, національному питань і роботи промисловості. Продовольча проблема, різко загострилася в роки війни і штовхнула трудової Петроград на вулицю в лютневі дні, дамокловим мечем висіла над урядом весь час його існування. Поряд з проблемами світу і землі вона була головним джерелом соціальної напруги в країні і неодноразово обговорювалася в уряді. 25 березня воно оголосило про введення хлібної монополії, проте забезпечити її не змогло. Щоб взяти у села хліб, треба було забезпечити її промисловими товарами, повернути промисловість «обличчям до села». Але командування збройними силами, навпаки, вимагало посилити мілітаризацію промисловості, повернути її «обличчям до фронту». Уряд прислухалося до генералам. У цих умовах влітку 1917 р. лідер есерівської партії В. М. Чернов у відчаї закликав влаштувати для села хоча б «залізний день»: все, «кому дороги Інтереси батьківщини», мали у визначений день принести у вказане місце цвяхи, підкови, дверні скоби і т.п. Восени 1917 р. при проведенні хлібозаготівель уряд зважився застосувати силу. Це штовхнуло селян у табір ліворадикальної опозиції. В аграрній політиці Тимчасовий уряд обмежилося націоналізацією кабінетські і питомих земель, що складали власність царської родини. Визнаючи необхідність земельної реформи, воно заборонило самочинні захвати землі, загрожувало кримінальною відповідальністю за участь в «аграрних заворушеннях», обіцяло відшкодувати землевласникам збитки у разі народних хвилювань.
тов і лібералів, тобто есерів - прихильників соціалізації землі - з кадетами - прихильниками приватної власності на землю. З великими труднощами Чернов, ставши міністром землеробства, зміг провести через уряд декрет від 14 липня про заборону земельних угод (купівля-продаж) без вирішення земельних комітетів і подальшого затвердження міністром землеробства. Але в тому ж місяці кадети заблокували декрет, а на місцях почалися арешти активістів земельних комітетів. На початку жовтня новий міністр землеробства С. Л. Маслов (есер) вніс на розгляд проект декрету про передачу землі у відання земкомов. Це все, що було зроблено урядом і його окремими міністрами для вирішення одного з найгостріших питань, що визначав долю і уряду, і Лютневої революції. Поради селянських депутатів в аграрному питанні пішли набагато далі. На основі 242 місцевих селянських наказів вони підготували і опублікували 19 серпня в газеті «Известия» єдиний «Селянський наказ про землю», що передбачав скасування приватної власності на землю. Однак уряд ігнорував рішення селянських Рад. Його провели в життя більшовики через з'їзд Рад на другий день після взяття влади. У робочому питанні уряд не прийняв жодного закону про поліпшення становища робітників, в тому числі і про 8-годинному робочому дні. Закон про нього був відкладений до Установчих зборів. 8-годинний робочий день був введено неправильно 10 березня лише в столиці за рішенням Петроради за угодою з Петроградською суспільством заводчиків і фабрикантів. У квітні уряд прийняв закони про робітників комітетах на промислових підприємствах, про свободу зборів і спілок. Вони легалізували виникли в ході революції фабрично-заводські комітети і профспілки. Влітку 1917 р. був створений профспілковий центр - Всеросійський Центральний Рада професійних спілок (ВЦРПС), який до кінця 1917 об'єднав близько 3 млн. робітників. В галузі промисловості було взято курс на державне регулювання окремих галузей. Для його pea- лізації 21 червня при Тимчасовому уряді були створені Економічна рада з вироблення «загального плану організації народного господарства і праці» та Головний економі чний комітет - виконавчий господарсько-регулюючої орган, який грав роль міністерства економіки, вересень 1917 головою Ради та Комітету став фабрикант і банкір, член ЦК партії кадетів СП. Третьяков (син власника картинної галереї). У фінансовій сфері уряд зробив ставку на грошовий верстат. Якщо царський Рада міністрів за роки війни випустив паперових грошей на суму 8,3 млрд. руб. (Випуск золотих був припинений в 1914 р.), то Тимчасовий уряд за неповні вісім місяців випустило паперових грошей на суму понад 9,5 млрд. руб. Більш того, казначейству було дозволено випускати примітивні гроші - на поганому папері, без підпису і дат, гідністю в 20 і 40 руб. («Керенки»). Це підірвало грошову систему. До жовтня 1917 р. вартість 1 рубля впала до 7 копійок, державний борг досяг 49 млрд. золотих руб., В тому числі 11,2 млрд. припадало на іноземні позики. Міністр фінансів Н. В. Некрасов пояснював фінансова криза непомірно зростаючими витратами на утримання численних комітетів (насамперед продовольчих та земельних) і зростанням зарплати робітників і службовців державних підприємств та установ. Соціалісти ж бачили причину у величезних військових витратах і приховуванні від податків доходів імущих класів. Засмучене грошовий обіг, підірвавши фінансово-кредитну систему, тягнуло в прірву всю економіку. Одним з питань, на якому «посковзнувся» Тимчасовий уряд, став національне питання, що мав для багатонаціональної Росії принципове значення. 17 березня уряд опублікував декларацію про згоду на створення в майбутньому незалежної Польщі за умови, що вона буде перебувати в «вільному військовому союзі» з Росією. Документ носив переважно пропагандистський характер, т. к. Польща була окупована Німеччиною.
20 березня був прийнятий закон «Про скасування віросповідних і національних обмежень», який скасував найбільш принизливі обмеження, насамперед «межу осілості» євреїв. «Рівноправність євреїв, - писав тоді М. Горький, - одне з прекрасних досягнень нашої революції». Більш складним і практично нерозв'язним для уряду виявилося питання з правами Фінляндії та України, де було висунуто вимогу політичної автономій. Воно суперечило позиції кадетів в області національно-державного будівництва, прагненню зберегти Росію «єдиної і неподільної». У 1910 р. царський уряд у відповідь на виявлену в роки першої російської революції прагнення Фінляндії вийти з Росії провело через третю Державну думу закон, фактично ліквідував фінську автономію. 7 березня 1917 Тимчасовий уряд скасував його і прийняло «Акт про затвердження конституції Великого князівства Фінляндського». Він виключав політичну незалежність і обмежувався лише культурною автономією Фінляндії і обіцянкою в майбутньому розширити права фінляндського сейму щодо суду, фінансів, свободи друку і спілок. Це не задовольнило сейм. У розпал урядової кризи 5 липня він прийняв «Закон про владу», що проголосив незалежність Фінляндії у внутрішніх справах і обмежив компетенцію Тимчасового уряду питаннями військової і зовнішньої політики. 12 липня сейм відправив на адресу уряду вимогу визнати невід'ємні права Фінляндії. Одночасно в Петроград прибула соціал-демократична делегація сейму з надією знайти підтримку у ВЦВК. Однак раді-кі лідери підтримали Тимчасовий уряд, який 18 липня заявило про неможливість «передбачати самочинно волю майбутнього Установчих зборів» і постановило розпустити сейм, пообіцявши скликати новий до листопада. 16 серпня, у відповідь на спробу фінських депутатів зібрати розпущений сейм, його будівля було зайнято військами. Це стало приводом до створення загонів національної гвардії (шюцкор). Фінляндія стала готуватися до збройної боротьби за свої права.
Українське питання загострила Центральна рада (ЦР) створена в Києві 4 березня трьома українськими соціалістичними партіями (соціалістів-федералістів, соціал-демократів і соціалістів-революціонерів). Незабаром до її складу увійшли представники партій та організацій національних меншин, що проживали на Україні. Її головою став М. С. Грушевський (есер), який виступив із закликом боротися за автономію України, «створити українське народовладдя і державне право України в союзі з іншими народами Європи в федеративній республіці Російської». Виконавчим органом ЦР став створений у червні Генеральний секретаріат (голова - соціал-демократ В. К. Винниченка). Центральна рада підтримувала Тимчасовий уряд, але при цьому прагнула зміцнити свої позиції створенням «єдиного українського фронту». Вона стала формувати національні частини, відкликаючи воїнів-українців з різних військових округів і фронтів на Україну. Безпосередньо цією роботою займався Всеукраїнський військовий комітет Ради на чолі з українським соціал-демократом С. В. Петлюрою. Російська армія стала розпадатися за національною ознакою. Але це дозволило Центральній раді представляти себе українським парламентом. 10 червня вона прийняла свій 1-й Універсал, що потряс правлячі верхи країни. «Хай буде Україна вільною, - проголошувалося в ньому. - Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з Державою Російським, хай народ український на своїй землі отримає право сам розпоряджатися своїм життям ». У документі містилася вимога до Тимчасового уряду надати Україні політичну автономію у складі Росії »ввести в уряді посаду комісара з українських справ, частина коштів, що збираються на Україні у вигляді податків, передати їй на національно-культурні потреби. «Універсальний акт» про автономію України схвалив Всеукраїнський військовий з'їзд, що відбувся в Києві 5-12 червня. Центральний орган партії кадетів газета «Речь» відразу назвала Універсал «німецьким планом розкладання Росії». Для переговорів з українськими «сепаратистами» в
Київ виїхали члени Тимчасового уряду: військовий і морський міністр А. Ф. Керенський, міністр закордонних справ М. І. Терещенко, міністр пошти і телеграфів І. Г. Церетелі. Вони погодилися визнати Генеральний секретаріат як вищого органу управління справами України, але склад його формувати в Петрограді за погодженням з Києвом. Керівництво Центральної ради обіцяло припинити створення українських національних частин, а питання про політичну автономії відкласти до Установчих зборів. "ЖЩ Міністри хотіли провести досягнуту угоду через уряд в екстреному порядку, але зустріли наполегливий опір чотирьох міністрів-кадетів на чолі з А. І. Шингарьова. Компроміс з українцями кадети розглядали як зраду: адже ідея «великої Росії» становила суть кадетського націонал-лібералізму і українська автономія була несумісна з нею. Оскільки урядова більшість схвалив підсумки переговорів, міністри-кадети 2 липня демонстративно подали у відставку. Створене в травні перший коаліційний уряд розвалилося. Виник найгостріший урядова криза, яка переросла в кризу революції. Зовнішня політика. У зовнішній політиці суперництво Тимчасового уряду і Петроради проявилося в тому, що перше прагнуло виконати союзницькі зобов'язання, а друга шукав шляху укладення демократичного світу, тобто світу без анексій і контрибуцій. Країни Антанти прагнули зберегти в своїх рядах Росію. Російський фронт сковував майже 160 дивізій супротивника, на 16,5 дивізій більше, ніж західний. 11 березня на урочистому прийомі послів Франції, Великобританії, Італії міністр закордонних справ Мілюков від імені уряду запевнив, що Росія буде незмінно дотримуватися укладені договори і які з них угоди. Іншу позицію зайняв Петрораду. 14 березня він прийняв звернення «До народів усього світу», закликавши трудящих воюючих країн, насамперед німецький пролетаріат, наслідувати приклад російських робітників, скинути з себе «ярмо
самодержавного порядку »і дружними зусиллями припинити світову бойню. «Настала пора народам взяти в свої руки вирішення питання про війну і мир», - проголошувалося в документі. Звернення було перейнято перебільшеною вірою в класову солідарність пролетарів усіх країн, свідомість солдатів противника і містило принизливі оцінки минулого Росії («головний устої світової реакції», «жандарм Європи», «азіатський деспотизм»). 22 березня в інтерв'ю кореспондентам російських газет П. Н. Мілюков чітко і відверто виклав військову програму уряду: розділ Австро-Угорщини і приєднання Галичини до Росії, ліквідація Османської імперії та приєднання до Росії турецької Вірменії, Константинополя, чорноморських проток. Світ «без анексій» Мілюков назвав німецької формулою, «яку намагаються підсунути міжнародним соціалістам». Інтерв'ю міністра закордонних справ викликав занепокоєння виконкому Петроради. Він зажадав в уряду роз'яснити зовнішньополітичну програму. Це було зроблено 27 березня в формі «Заяви Тимчасового уряду про цілі війни», яке стверджувало, з одного боку, необхідність дотримання союзницьких зобов'язань, з іншого - відсутність у Росії прагнень до панування над іншими народами, до захоплення чужих територій. Уряд заявив, що Росія хоче миру «на основі самовизначення народів». За допомогою останньої фрази автор «Заяви» Мілюков зміг обійти ненависну формулу світу «без анексій і контрибуцій». Керівництво Петросовета залишилося досить «Заявою». Проте були роздратовані союзники. Вони побачили прояв слабкості Тимчасового уряду. Рибо, глава уряду Франції, заявив російському послу, що якщо Росія відмовляється від чужих територій, то Франція і не думає слідувати її прикладу. Про те ж заявив і посол Великобританії Дж. Б'юкенен, який став наполегливо
домагатися заміни міністра закордонних і військово-морського міністра А. І. Гучкова на більш вих, як йому здавалося, М. І. Терещенко і А. Ф. Керен, щоб заспокоїти союзників, Мілюков 18 квітня отпра-гм схвалену урядом ноту, в якій говорилося намір Росії довести війну «до рішучої перемоги». Нота була декларативною, фактично переслідуючи мету переконати союзників у неможливості для Росії взяти участь у наміченому на весну 1917 широкомасштабному наступі на фронті. Проте вона суперечила цілям Лютневої революції і, опублікована у пресі 20 квітня, викликала квітнева криза - перший збройну антиурядову демонстрацію у Петрограді під гаслами «Геть війну», «Геть Мілюкова!». У ході збройних зіткнень з прихильниками «оборонної війни» на Невському проспекті 3 людини було вбито, 6 поранено. Кризова ситуація обговорювалася 21 квітня на нараді Тимчасового уряду з виконкомом Петроради. Мілюков роз'яснив, що нота мала на увазі лише досягнення цілей, поставлених «Заявою» від 27 березня. Виконком визнав роз'яснення задовільним, а інцидент вичерпаним. У свою чергу, глава уряду князь Г. Є. Львів вирішив створити коаліцію з соціалістами, вбачаючи в ній єдиний засіб ліквідації двовладдя. На знак протесту 30 квітня військово-морський міністр А. І. Гучков подав у відставку 2 травня його приклад наслідував П. Н. Мілюков. 5 травня їхні пости зайняли відповідно А. Ф. Керенський та М. І. Терещенко. Того ж дня було сформовано перший коаліційний уряд, до складу якого увійшли 10 міністрів-капіталістів і 6 міністрів-юціаліетов, включаючи лідера партії есерів В. М. Чернова. Квітневі події змусили Петрораду, а потім і ВЦВК активізувати самостійний рух до світу * 15 квітня виконком Петроради виступив з ініціативою Юзва міжнародну соціалістичну конференцію вирішення питання про світ. Для її реалізації була зі »альна комісія на чолі з меншовиком
П. Б. Аксельродом, який користувався величезним авторитетом в європейському соціалістичному русі. У травні комісія запропонувала провести через місяць кон-ференціюв Стокгольмі, запросивши туди тільки ті партії і політичні групи, «які порвали з політикою національного єднання і з імперіалістичними урядами своїх країн». Петрораду схвалив пропозицію і випустив спеціальне відозву до соціалістів Європи. Ліберально-патріотична преса відразу розцінила відозву як «зраду». Коли ж наприкінці травня в Таврійський палац прийшла телеграма з німецького генштабу з підтримкою радянської ініціативи і пропозицією розпочати мирні переговори «без відпадання від союзників», Петрораду стали звинувачувати в участі в «німецькому змові». Проти конференції виступили і більшовики, що не бажали домовлятися з «прислужниками буржуазії», маскуючими свою угодовську позицію розмовами про світ. У травні - червні боротьба за конференцію стала основною формою боротьби за мир. На початку червня в Європу виїхала делегація на чолі з В. Н. Розановим для переговорів про участь соціалістів у майбутній Стокгольмської конференції. Ідею підтримали багато партії та групи II Інтернаціоналу, в тому числі німецькі соціал-демократи, французькі та британські соціалісти. Однак уряди Франції, Англії, Італії, США офіційно заявили, що своїм соціалістам для поїздки за кордон вони паспортів не дадуть. Тимчасовий уряд також відмежувався від ініціативи Петроради, заявивши при цьому, що в паспортах своїм громадянам воно не відмовить, але вважає ідею соціалістичної конференції «приватною справою». Тимчасовий уряд підтримало альтернативну ініціативу керівництва країн Антанти провести на урядовому рівні Міжсоюзницькій Паризьку конференцію з уточнення загальної лінії зовнішньої і військової політики. Головним кроком уряду в зовнішній політиці стало розпочате 18 червня наступ трьох армій Південно-Західного фронту - останній наступ російської армії в I світовій війні. Воно було розгорнуто з ініціативи генерала А. А. Брусилова, який 22 травня змінив генерала М. В. Алексєєва на посаді Верховного главнокомандующе-
го. Він сподівався повторити свій знаменитий прорив 1916 ході наступу найбільший успіх припав на 8-ю | Рмію, якою командував генерал Л. Г. Корнілов. Але ерез два тижні наступ закінчилося поразкою, від-гупленіем і втечею. 7 липня Корнілов телеграфував в [етроград: «Армія збожеволілих темних людей, що не огороджувальні-авшіхся владою від систематичного розбещення та раз-Ожен ... біжить». Генерал вимагав негайно ввести на фронті смертну кару і польові суди і, не чекаючи санкції уряду, наказав командирам і комісарам «не вагаючись» застосовувати проти біжать «зрадників» вогонь кулеметів і артилерії. Більшовики в період двовладдя. У період двовладдя активно проявила себе «третя сила» в особі партії більшовиків. З поверненням В. І. Леніна з еміграції вона стала в непримиренну опозицію як уряду, так і угодовців в Радах. Ленін повернувся в Росію 3 квітня 1917, а наступного дня оприлюднив 10 «квітневих тез», у яких? Поставив завдання «повалення капіталу» і переходу «до другого етапу» російської революції - пролетарському. З цією метою він висунув два гасла: «Ніякої підтримки Тимчасовому уряду!» І «Вся влада Радам!». Повновладдя Рад мало стати єдиним засобом ліквідації двовладдя, відсторонення від влади буржуазії, встановлення в країні революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства в особі есеро-мен-шевістскіх Рад, яка переросте в диктатуру пролетаріату в в процесі більшовизації Рад. «Квітневі тези» намітили курс на мирне переростання буржуазно-демократичної революції в революцію соціалістичну. Ленін не закликав до повалення уряду, не говорив про негайне повалення капіталу. Йшлося про перспективу політичного розвитку. Але в таборі лібералів відразу побачили в ньому надзвичайно небезпечного противника. Соціалісти розцінили тези як «марення божевільного», «анархістську нісенітницю». Не зрозуміли Леніна і в його власній партії, назвавши тези «абстрактними». Цент-
ральний орган партії газета «Правда», редактором кото, рій Ленін став 5 квітня, опублікував тези, підкреслю, ла, що вони є особистою думкою Леніна і заклик до соціалістичної революції неприйнятний. У квітні 1917 р. в ході бурхливої полеміки про можливість соціалізму в Росії Ленін наполегливо роз'яснював свої ідеї, відкидав критичні аргументи противників про неготовність країни до соціалістичної революції зважаючи на її економічної відсталості, низької культурності, слабкою організованості мас, нечисленності фабрично-заводського пролетаріату. У підсумку 7-я Всеросійська (Квітнева) конференція РСДРП (б) (24-29 квітня) схвалила «квітневі тези», вони лягли в основу політики партії більшовиків. Успіх у партії дозволив Леніну розвинути план перетворення країни - поділу її на декілька республік і об'єднання їх в союз. «Нехай Росія буде союзом вільних республік», - заявив він 9 червня на1 Всеросійському з'їзді Рад. Ленін переконував делегатів з'їзду підтримати його план, стверджуючи, що в Росії «немає такої групи, немає такого класу, який би міг чинити опір влади Рад», що партія більшовиків «готова взяти владу цілком», «приборкати капіталістів», для початку заарештувавши 50 або 100 найбільших мільйонерів. Однак більшість з'їзду встало на позицію підтримки Тимчасового уряду, схвалив підготовляв їм наступ на фронті і висловилося проти переходу влади до Рад. Тоді більшовики вирішили показати свою силу і популярність своїх ідей на вулиці, призначивши на 10 червня мирну демонстрацію. З'їзд заборонив її, постановивши, що три дні не повинно бути ніяких демонстрацій, і призначив власну демонстрацію на 18 червня для покладання вінків на могили жертв революції. Більшовики підкорилися постановою з'їзду, ретельно підготувалися і показали свою силу на офіційній демонстрації. У ній взяло участь близько 400 тис. робітників і солдатів. 90% прапорів і плакатів було з гаслами більшовиків: «Вся влада Радам!», «Геть 10 міністрів-капіталістів!». За довіру Тимчасового уряду було тільки три
плаката. Ленін розглядав 18 червня як день перелому, а минулий масову акцію - як перший політичну демонстрацію дії, роз'яснення своїх ідей «на вулиці, не через вождів, а через маси». Опанувавши маси, ленінські ідеї перетворилися на матеріальну силу і в період двовладдя різко загострили політичний розвиток країни. Більшовики вирішили закріпити успіх, розвинути політичний наступ, за допомогою мас змусити есерів і меншовиків погодитися на проголошення повновладдя Рад. Привід до нового наступу дало Тимчасовий уряд, коли 2 липня а знак протесту проти угоди з українською Центральною радою з його складу вийшли міністри-кадети.
|
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "2. Двовладдя" |
||
|
||