| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
ВІДНОСИНИ З СУМІЖНИХ КРАЇН СХОДУ |
||
|
Іран рішуче відстоював свої інтереси і у відносинах з Іраком , які аж до отримання цієї британської підмандатної територією формальної незалежності в 1932 р., по суті, були складовою частиною ірано-англійських відносин. Ще напередодні першої світової війни англійські їм періалісти, виношуючи загарбницькі цілі щодо Месопотамії, домоглися того, що передбачена Константинопольським протоколом 1913 демаркаційна лінія ірано-турецького кордону була проведена на півночі на користь Ірану, а на півдні-в користь Туреччини [109, стр. 138]. В результаті того що води Шатт ель-Араба були визнані турецькими, вихід Ірану в Перську затоку з належних йому портів на р.. Карун - Ахва-за і Хорремшахра - був поставлений в залежність від Туреччини. Водночас багатий нафтоносний район Ха-некіна, де були розташовані нафтові свердловини АПНК, був переданий Туреччині, і англійська компанія домоглася від турецького уряду визнання її концесії на цій так званій переданій території [145, стр. 25]. Подібне розмежування, зрозуміло, не могло задовольнити Іран. Не задовольнило воно і Туреччину. Після війни Турецька Республіка, посилаючись на те, що протокол 1913 не був ратифікований султанським урядом, відмовилася визнати за ним законної сили. Ця ж обставина використовував Іран в прикордонних конфліктах з Іраком, який претендував на володіння всіма водами Шатт ель-Араба і «переданими територіями». Уряд Реза-хана з самого початку відмовилося визнати Ірак наступником Османської імперії в питанні ірано-турецького кордону, з 1180 миль якої близько 920 миль припало на частку Іраку [109, стр. 125]. Панування Англії в Іраку робило особливо неприйнятним для національних сил Ірану включення до складу цієї держави колишніх іранських так званих переданих територій і всіх вод Шатт ель-Араба66. На цьому грунті постійно відбувалися конфлікти між іранськими та іракськими митними властями; вільні в минулому перекочівлі курдських і арабських племен з території однієї держави на територію іншої також викликали прикордонні інциденти. У той же час іранський уряд підозрювало англійські влади в Іраку в підтримці руху курдських племен в Іранському Курдистані і сепаратистських устремлінь шейхів арабських племен Хузистана. Приводом для подібних підозр було те, що Симко та інші керівники іранських курдів у важкі моменти боротьби легко переходили на іракську територію і ставали невразливими для військ Реза-хана. Водночас визвольний рух іракських курдів на чолі з шейхом Махмудом мало базу для відступу на іранську територію {156, стор 158] 67. Однак, якщо підозри Ірану відносно підтримки Англією руху курдів були позбавлені будь-яких дійсних підстав, то підозри щодо підтримки іракською владою глав арабських племен мали під собою цілком реальний грунт. Повстання шейха Хазаля знайшло в Іраку значну підтримку. Іракська преса протягом 1924 неодноразово публікувала статті з нападками на Реза-хана, відкрито висувала і обговорювала гасло «незалежного арабіст-на», обзиваючи шейха Мохаммери «султаном Арабістан» [171, стр. 285, 289, 293, 297]. Повстання арабських племен Ірану каб і мухейсін викликало обмін різкими нотами між Тегераном і Багдадом [127, стр. 159]. Під час вступу військ Реза-хана в Хузістан такі великі іранські феодали, як вали пошто-Куха та ін, знайшли притулок в Іраку [148а, стор 542; 156, стор 159], який використовували потім як базу для підривних дій проти іранського уряду. Придушення повстання в Хузістане і курдських рухів в Ірані та Іраку ненадовго внесло заспокоєння в прикордонні області. Навесні 1925 р. ірано-іракському кордоні активну діяльність розгорнув каджарского принц Салар од-Доул, що претендував на іранський престол і що зумів привернути на свій бік деякі курдські племена. Англійські влади в Іраку, побоюючись нового підйому антианглійського руху серед іракських курдів, прийняли всі можливі заходи для ізоляції повстання. Водночас верховний комісар Англії в Багдаді прагнув використовувати рух з метою створення грунту для ірано-іракського зближення. У Тегеран були направлені представники командування англійських військово-повітряних сил в Іраку, щоб узгодити з іранським урядом плани запобігання повстання. У результаті вжитих англійцями заходів Салар од-Доул був змушений втекти до Сірію68. Ірано-іракська відносини після цього, однак, не покращилися. Крім безперервних прикордонних інцидентів глибоке невдоволення в Ірані викликав питання про статус досить великого числа іранських підданих, що проживали на території Іраку. Підписана 25 березня 1924 англо-іракський судове угода передбачала для підданих держав, що входять до Ліги націй, деякі привілеї, але позбавило цих привілеїв іранських підданих. А через деякий час іранським підданим було запропоновано або прийняти іракське підданство, або залишити країну. Це розбурхало тисячі людей в Іраку, що не мали до того ж коштів для сплати внеску за зміну підданства. Уряд Реза-хана взяло під захист іранських підданих в Іраку. Представник Ірану в Лізі націй Арфа од-Доул заявив Раді Ліги у вересні 1924 м., що статус іранських підданих був встановлений капітуляційними привілеями в Османській імперії на термін, поки вони будуть денонсовані в Ірані [137, стр. 260; 198, 22.VI.1927; 203, 22.VI.1927]. Одночасно було оголошено, що, поки права іранських підданих в Іраку не будуть забезпечені належним чином, Іран не визнає Ірак. У відповідь на це рішучу заяву уряд Іраку послалося на те, що збереження капітуляційних привілеїв для великого числа іранських підданих може піддати серйозній небезпеці роботу адміністрації та органів юстиції; до того ж Іран не висловив бажання дарувати іракським підданим подібні привілеї у себе (докладніше див: 145, стор 555; 129, стор 125; 148в, стор 345-347]. Хоча Іран був представлений в Іраку поруч консулів на чолі з генеральним консульством в Багдаді (збереглися з часів Османської імперії), уряд Реза-хана дійсно відмовилося від офіційного визнання Іракського королівства. Позиція Ірану, незважаючи на її хиткість і вразливість юридичного обгрунтування, значно ускладнювала проведення британської політики в Іраку і особливо зусилля Англії з оздоровлення фінансового становища цієї країни. Значну частину прибуткової частини іракського бюджету, як зазначалося вище, становили доходи від масового паломництва іранців в шиїтські святі місця. Після висилки з Іраку моджтехідов уряд Ірану заборонив іранцям паломництво до шиїтських святинь. Хоча наприкінці 1923 - початку 1924 р. англоіракскім владі вдалося умовити моджтехідов повернутися в Ірак, це заборона залишилося в силі [202, 27.1.1925]. Таким чином, англо-іракським властям не вдалося ліквідувати ті фінансові труднощі, які став відчувати Ірак в результаті від'їзду богословів. Особливо важко на фінансовому становищі Іраку відбилися обмеження, введені урядом Реза-хана щодо транзитної торгівлі через Ірак. До першої світової війни транзитна торгівля з Іраном становила близько 50% всієї зовнішньої торгівлі Іраку [147, стр. 210]. Товари, надходили в Іран з півдня, зважаючи на відсутність обладнаних портів на іранському узбережжі Перської затоки, залізних і розвиненої мережі шосейних доріг у Південному Ірані перевозилися через іракський порт Басру по р.. Тигр до Багдада і далі залізницею Багдад - Ханекін. У зв'язку з фактичним закриттям північного шляху в результаті громадянської війни та іноземної інтервенції в Радянську Росію значення іракського транзитного шляху в 1918 - 1922 рр.. надзвичайно зросла. У 1924/25 р. 20% товарів всього товарообігу Ірану (виключаючи нафтопродукти) транспортувалося тільки по Багдад-керманшахскому торговому шляху. Більшість торгівлі Ірану з Англією, що займала в розглянуті роки перше місце у зовнішній торгівлі Ірану, здійснювалася через територію Іраку. Зважаючи на дорожнечу фрахтів в Радянській Росії в перші роки після закінчення громадян- ської війни значна частина іранської експортної торгівлі також здійснювалася через Ірак. рр.. 31,3% прибуткової частини іракського бюджету [147, стр. 88, 171 - 175; 53, стр. 212-216]. Обмеження, введені урядом Реза-хана щодо транзитної торгівлі через Ірак, і почалося використання іранським купецтвом транзиту через територію СРСР призвели до значного зменшення прибутків іракського уряду. З метою привернути іранське купецтво уряд Іраку було змушене зменшити мита на іранські транзитні товари та портові збори [127, стр. 202-203]. Особливе занепокоєння англо-іракської влади викликала започаткована урядом Реза-хана підготовка до будівництва трансіранского залізниці, спорудження якої могло різко зменшити значення іракських транзитних шляхів [147, стр. 207-211] і до того ж не зовсім відповідало військово-стратегічним інтересам Великобританії . Почата іранським урядом будівництво на Перській затоці нового порту Бендер-Шахпур як пункту магістралі викликало побоювання Англії, що пізніше Іран наполягатиме на проведенні до нього Англо-перської нафтової компанією нафтопроводів від очисних заводів Абадан. У такому випадку Ірак втратив би прибутків від зборів з нафтових суден АПНК, що йдуть по Шатт ель-Арабу 69. Англія ж, створюючи в Басрі військово-морську і військово-повітряну бази, що забезпечуються нафтою АПНК, і у військово-стратегічному відношенні була зацікавлена в збереженні для перевезення нафти водного шляху по Шатт ель-Арабу [129, стр. 212-214; 127, стор 202-203]. Таким чином, ірано-іракські відносини, зачіпаючи цілий комплекс питань більш широкого міжнародного значення, виходили за межі відносин між двома державами. Домагаючись нормалізації ірано-іракських відносин, Англія прагнула оздоровити фінансове становище своєї підмандатної території, обмежити зовнішню торгівлю Ірану торгівлею з Заходом, не допустити зміцнення радянсько-іранських відносин та іранських позицій в південній частині країни, поблизу території нафтової концесії. Антианглийская позиція Ірану щодо Іраку зіграла важливу роль в «зміну віх» англійської політики щодо Ірану. З початку 1925 Англія намагається всіма силами примирити Іран з Іраком. Відразу ж після ліквідації справи Хазаля англійська посланник в Тегерані П. Лорен попрямував до Багдада для обговорення прикордонних питань та інших спірних проблем між двома державами [109, стр. 389-390]. Проте Іран не змінив своєї позиції. Тільки в 1929 р., напередодні надання Англією формальної незалежності Іраку та скасування англо-іракського юридичної угоди, уряд Ірану офіційно визнало цю державу. У той же час правлячі кола Англії всіляко домагалися загострення ірано-турецьких відносин, і без того вельми натягнутих. Перехід влади в Ірані в руки Реза-хана викликав занепокоєння правлячих кіл Туреччини, які під впливом різних чуток і припущень вважали Реза-хана англійським агентом. Туреччина уважно стежила за подіями в Ірані: вимушеним від'їздом Ахмед-шаха за кордон, республіканської кампанією в країні, прагненням Реза-хана вступити на престол. За даними іранського історика X. Маккі, в 1924 р. міністр закордонних справ Туреччини відвідав у Парижі Ахмед-шаха та за дорученням Мустафи Кемаля запропонував йому для супроводу в Тегеран ескорт в 30 тис. осіб з турецьких курдів [1786, стор 12-13]. Значне місце в ірано-турецьких відносинах займав питання про Іранському Азербайджані, щодо якої деякі кола Туреччини час від часу інспірували агресивні домагання на сторінках турецької преси. У 1924 р. ряд іранських газет виступили з відповідними статтями, деякі з яких були надруковані згодом турецькою мовою в Берліні. Турецьке посольство в Тегерані звернулося до міністерства закордонних справ Ірану з вимогою заборонити друкування цих статей [199, 19.VIII.1925]. Поглибленню протиріч між Туреччиною та Іраном значною мірою сприяли провокації англійської агентури на ірано-турецькому кордоні, що мали на меті забезпечити сприятливе для Англії рішення англо-турецького конфлікту через Мосула. Коментуючи ці конфлікти, британська друк стверджувала, що передача Мосула Туреччини створить загрозу приєднання турецьким урядом Іранського Курдистану і що для Ірану набагато вигідніше, щоб Мосул належав Іраку [см.: 160, 25.Х.1925]. Англії, однак, не вдалося розгорнути в Ірані кампанію за приєднання Мосула до Іраку. Навпаки, іранська преса одностайно виступила за дозвіл мосульского питання шляхом приєднання цієї області до Ірану, доводячи, що з географічної, історичної і навіть етнографічної точок зору Мосул є «невід'ємною частиною Ірану» [см.: 204, 21.VI.1925]. Ряд іранських газет ставили навіть питання про передачу Ірану мандата Ліги націй не тільки на Мосул, а й на Ірак [см.: 202, 4.х. 1925; 201, 27.ІХ.1925]. Найбільш далекоглядні доводили, що на майбутній сесії Ліги націй необхідно будь-що-будь домогтися того, щоб Мосул або відійшов до Туреччини, або був переданий під протекторат Франції, тільки б не дістався Англії та Іраку, «бо в цьому випадку Іран економічно виявиться затиснутим в лещата »[см.: 201, 20. VIII. 1925]. Ці голоси, однак, тонули в загальному хорі. Хоча іранська преса не підтримала прямо англійських домагань на Мосул, постановка питання про передачу цій області Ірану ускладнювала позицію Туреччини в англо-турецькому суперечці. Тому турецька преса, у свою чергу, знову розгорнула кампанію за приєднання Іранського Азербайджану до Туреччини, що сприяло новому загостренню відносин між двома країнами [см.: 202, 16 і 18.VIII.1925; 203, 18.VIII.1925]. В умовах взаємної недовіри й підозрілості, що з'явилися наслідком багатовікової ворожнечі і імперіалістичних інтриг, правлячі кола Туреччини постійно побоювалися можливості прямого виступу Реза-хана на стороні Англії в мосульского конфлікті. 7 січня 1925 м. турецький прем'єр-міністр Фетхи-бей в бесіді з радянським повноважним представником в Анкарі Я. 3. Суріц скаржився на те, що «відчуває натиск англійців у Персії». При цьому боротьба іранської влади з вождями курдських племен, що проводиться з метою центру »лізації країни, розглядалася ним як допомогу англійцям, а намічалася поїздка Реза-хана в Багдад - як« удар в спину Туреччини ». У цьому зв'язку турецький прем'єр просив Радянський уряд про спільне дипло-ному уявленні в Тегерані з метою запобігання * брехати поїздку Реза-хана в Багдад. Ту ж думку про * водив у бесіді з Я. 3. Суріц 13 січня 1925 міністр закордонних справ Туреччини Шукрі Кая, заявивши, що в курдському питанні іранський уряд є «прямим знаряддям в руках англійців». «Зважаючи тісному зв'язку курдського питання з мосульского проблемою, - зая-вив далі міністр, - я цілком допускаю, що англійці заманили перське уряд, взагалі схильне до мегаломанії, обіцянками компенсації того типу, про який перси так наполегливо говорили під час вироблення Севрськогодоговору» [32, т. VIII, стор 24, 61]. Радянське повпредство не схильна було розділяти турецькі припущення. Погоджуючись з фактом посилення англійської активності в Курдистані, Я. 3. Суріц вказував, що ця небезпека загрожує і самому Ірану і що з бесід з іранським послом він переконався, що посол це собі ясно представляє. Поїздку Реза-хана в Багдад Я. 3. Суріц вважав маневром, викликаним внутрішнім становищем [32, т. VIII, стор 24, 61]. 19 січня 1925 Г. В. Чичерін телеграфував Я. 3. Суріцу, що, на думку НКЗС СРСР, у поїздці Реза-хана не можна вбачати чого-небудь одіозного, так як він здійснює поїздку з метою відвідин святих шиїтських місць Неджеф і Кербели і примирення з вищою шиїтським духовенством, сприяння якого необхідно для зміцнення його положення в Ірані. «Ніяких уявлень, - писав Г. В. Чичерін, - з цього приводу перському уряду ми робити не будемо» [32, т. VIII, стор 766-767]. Турецький уряд вирішило зробити самостійне дипломатичне представлення уряду Ірану. Демарш турецького посла в Тегерані, проте, як і слід було очікувати, залишився безрезультатним. Г. В. Чичерін в телеграмі Я. 3. Суріцу від 2 лютого 1925 писав: «Останні наполегливі-вистави, зроблені Вам турками з приводу нібито англійської лінії, проведеної перським урядом, і їх звернення до Вас з проханням впливати на Реза-хана ми вирішили ... пов'язати з мали раніше місце скаргами персів на образи з боку турків і одночасно зробити заяви Анкарі та Тегерану про нашу готовність запропонувати наші добрі послуги турецькому й перському урядам з врегулювання всіх існуючих між ними непорозумінь ... Тут потрібно розвинути ту тему, що війна між Туреччиною і Персією, однаково страждають від англійських підступів, була б на руку тільки Англії, і це тим більше, що між Туреччиною і Персією не тільки немає корінного протиріччя інтересів, але, без сумніву, існує повне збіг інтересів стосовно боротьби з імперіалізмом. Що ж до всяких дрібних непорозумінь між ними, то вони завжди можуть бути улагоджені мирним шляхом, і ми ніколи не відмовимося сприяти їм у цьому »[32, т. VIII, стор 114]. Розвиток ірано-турецьких відносин виявилося в тісному зв'язку з подальшим розвитком відносин між СРСР і Туреччиною, зокрема з проходили в той період радянсько-турецькими переговорами з питання про укладення договору про дружбу і нейтралітет у випадку воєнних дій з третьою стороною. Враховуючи ставлення турецьких державних діячів до уряду Ірану і не «бажаючи бути прикриттям флангу Туреччини» у разі її нападу на Іран, Радянський уряд вимагало внести до договору застереження щодо Ірану. Турецький уряд наприкінці червня 1925 відповіло пропозицією укласти між Туреччиною та Іраном аналогічний пакт про дружнє нейтралітет і неучасть у ворожих угрупованнях, якщо Радянський уряд підтримуватиме в Тегерані це турецьку пропозицію [32, т. VIII, стор 396]. Радянський уряд доброзичливо поставилося до прохання Туреччини сприяти укладенню гарантійного пакту між нею та Іраном. Г. В. Чичерін так характеризував в листі членам колегії НКЗС позицію СРСР у цьому питанні: «З цих пропозицій турецького уряду для нас втекти роль примирителя між Туреччиною і Персією. Ця роль ... цілком відповідає принципам нашої політики. На противагу Англії, підбурюють кожне східне держава проти іншого східного держави, ми будемо виступати як сила, яка примиряє їх між собою »[49, стор 473]. 16 липня 1925 Г. В. Чичерін доручив радянському повпред в Тегерані К. К. Юрі-Неву з'ясувати ставлення до цього питання з боку Реза-хана [32, т. VIII, стор 439]. У своєму ставленні до Ірану турецьке уряд виходив з необгрунтованих побоювань перетворення території Ірану в плацдарм для англійської агресії проти Туреччини. Посилаючись на це, міністр закордонних справ говорив Я. 3. Суріцу, що «у турецького уряду немає ніякої впевненості, що Персія укладе такий пакт» [32, т. VIII, стор 403]. Тим часом Радянський уряд, як заявив заступник наркома закордонних справ СРСР М. М. Литвинов у бесіді з турецьким послом в Москві Зекяі-беєм, вважало, що навіть «відмова від цієї угоди зовсім не означав би прояви англофільской політики з боку Реза-хана» [32, т. VIII, стор 676-677]. Всупереч очікуванням турецької дипломатії Реза-хан погодився на укладення пакту. Вже наприкінці липня 1925 іранський посол в Туреччині від імені свого уряду зробив відповідну заяву [32, т. VIII, стор 448-449, 461]. Однак початок переговорів затягнулося у зв'язку з триваючими провокаціями англійської агентури на кордоні. Разом з тим ряд внутрішніх подій в Ірані знову пожвавив підозри турецького уряду. Коментуючи постанову іранського меджлісу від 31 жовтня 1925 про позбавлення влади каджарского династії і призначення Реза-хана тимчасовим правителем країни, турецька офіціозна преса відкрито шкодувала про те, що в Ірані не була встановлена республіка. Хоча турецький уряд і визнало офіційно новий режим в Ірані [181, стр. 391], але побоювалося, як заявив турецький міністр закордонних справ тимчасовому повіреному у справах СРСР в Туреччині Величко, що Англія скористається переворотом, щоб «накласти руку на Персію», « створити новий Ірак »і т. п. [32, т. VIII, стор 667]. Радянський уряд знову доклало всіх зусиль до того, щоб переконати турецький уряд в необгрунтованості його підозр. В результаті наприкінці 1925 р. уряди Туреччини та Ірану зробили заяви про бажання укласти між собою гарантійний пакт. Тому при остаточному узгодженні і підписанні 17 грудня 1925 радянсько-турецького договору про дружбу і нейтралітет радянська сторона визнала доцільним не наполягати на своїй пропозиції про застереження до договору щодо Ірану [32, т. VIII, стор 809]. У результаті почалися незабаром ірано-турецьких переговорів прем'єр-міністр Ірану Мохаммед Алі-хан Форугі і турецький посол в Тегерані Момдух Шовкет-бей підписали 22 квітня 1926 договір про дружбу і безпеки [текст див.: 181, стор 717-725; 196, стор 48 - 55]. Таким чином, за посередництва Радянського уряду між Іраном і Туреччиною було укладено договір, що поклав початок зміцненню дружніх відносин між двома країнами і створив надеж * ві передумови для мирного врегулювання всіх віз = никають між ними конфліктів. Разом з тим іранотурецкій договір з'явився фактором зміцнення миру і безпеки на Близькому і Середньому Сході і усцлцд фронт боротьби проти імперіалізму. У розглянутий період Іран підтримував дуже тісні політичні відносини і зі своїм східним сусідом - Афганістаном, незважаючи на наявність між двома країнами серйозних розбіжностей з прикордонних питань. В кінці 1923 р. в Кабулі відбувся обмін ратифікаціями ірано-афганського договору 1921 р. під * держка уряду Реза-хана поряд з підтримкою Радянського і турецького урядів посилювала позиції Афганістану перед обличчям імперіалістичних підступів Англії. Правлячі кола Афганістану, зі свого боку, добре розуміли єдність і спільність інтересів всіх народів Сходу у відносинах з імперіалістичними державами Заходу. Афганський міністр закордонних справ в 1923 р. заявив, що в разі конфлікту між Туреччиною та Іраном Афганістан не вважатиме себе зобов'язаним виконувати свої зобов'язання по афгано-турецькому союзному договору [135, стр. 59]. У 1925 р. афганське уряд звернувся до уряду Ірану з проханням направити в Афганістан ряд адміністративних радників [131, стр. 17]. Благородну роль Радянської держави у встановленні дружніх відносин між вивільненими під ярма імперіалізму Іраном, Туреччиною і Афганістаном змушені визнати навіть буржуазні історики. Так, Л. Фішер пише: «Більшовики прагнули до того, щоб між цими трьома державами Близького і Середнього Сходу були встановлені мир і дружба. Інтересам інших іноземних держав, навпаки, більше відповідало сіяння розбрату між Туреччиною і Персією, наприклад, так як Туреччина дотримувалася відверто антиімперіалістичної політики »[115, т. І, стор 733]. Таким чином, дружнє посередництво Радянського уряду в нових умовах міжнародних відносин на Близькому і Середньому Сході після Великої Жовтневої соціалістичної революції допомогло Ірану, примушувати раніше укладати лише нерівноправні договори, зруйнувати вікову ізоляцію, в якій його, по суті, тримали імперіалісти, вийти на арену міжнародної політики як самостійного творця своїх зовнішньополітичних відносин. Притаманні ж зовнішній політиці уряду Реза-хана методи дипломатичного маневрування особливо яскраво проявилися в період підготовки до повалення династії Каджаров.
|
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "ВІДНОСИНИ З суміжних країн СХОДУ " |
||
|
||