| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 1. Поняття і значення цивільно-правового договору |
||
|
1. Сутність і значення договору
Майновий (цивільно-правовий) оборот як юридичне вираження товарно-грошових, ринкових економічних зв'язків складається з численних конкретних актів відчуження і привласнення майна (товару), що здійснюються власниками або іншими законними власниками. У переважній більшості випадків ці акти виражають узгоджену волю товаровласників, оформлену і закріплену у вигляді договорів. Оскільки ринковий обмін є обмін товарами, здійснюваний їх власниками, остільки він і не може будуватися інакше як у вигляді відображають взаємні інтереси рівноправних товаровласників актів їх вільного і узгодженого волевиявлення. Тому цивільно-правовий договір являє собою основну, найважливішу правову форму економічних відносин обміну. У ринковому господарстві договір стає одним з основних способів регулювання економічних взаємозв'язків, так як їх учасники, будучи власниками, на свій розсуд визначають напрями та порядок використання належного їм майна. В якості товаровиробників власники самостійно організують виробництво і збут своєї продукції (товарів, робіт, послуг) шляхом укладення та виконання договорів зі своїми контрагентами, тим самим визначаючи характер і зміст відносин, що складають економічний оборот. Адже умови договорів в більшості випадків формуються самими сторонами і відображають баланс їхніх приватних інтересів, що враховує конкретну економічну ситуацію. Таким чином, за допомогою договорів економічні відносини піддаються саморегулювання їх учасників - найбільш ефективного способу організації господарської діяльності. Реалізація сторонами договору їх власних, приватних інтересів (а не нав'язаних їм "зверху" публічних, державних інтересів, як це в багатьох випадках мало місце в колишньому правопорядок) стає основним стимулом його належного виконання та досягнення при цьому необхідних економічних результатів. Цивільно-правовий договір дає своїм учасникам можливість вільно узгодити свої інтереси і цілі і визначити необхідні дії по їх досягненню. Разом з тим він надає результатами такого узгодження загальнообов'язкову для сторін юридичну силу, при необхідності забезпечує його примусову реалізацію. Невипадково ч. 1 ст. 1134 Французького цивільного кодексу та ст. 1372 Італійського цивільного кодексу говорять про те, що "законно укладені угоди займають місце закону для тих, хто їх уклав". Отже, договір стає ефективним способом організації взаємовідносин його сторін, враховує їх обопільні інтереси. Звичайно, договірне саморегулювання завжди спирається на силу допустив його закону, тобто на силу публічної влади (держави). Однак остання, як свідчить весь історичний і насамперед вітчизняний досвід, не може довільно допускати або виключати договір (і що стоїть за ним товарно-грошовий обмін) в економіці в цілому і навіть в її окремих сферах, не ризикуючи при цьому отримати вкрай негативні економічні наслідки . Останні, таким чином, зумовлюють рамки необхідного державного втручання в господарське життя суспільства. З цієї точки зору договір постає як економіко-правова категорія, в якій економічний зміст (акт товарообміну) отримує об'єктивно необхідне йому юридичне (цивільно-правове) оформлення і закріплення.
2. Поняття договору
Будучи породженням, необхідною формою товарообміну, цивілістична категорія договору та її правове оформлення розвивалися й ускладнювалися в міру відповідного розвитку самого обороту (обміну). Так, вже в класичному римському праві стали розрізнятися угоду (conventio) як узгоджене волевиявлення сторін і договір (contractus) як основа виникають між ними зобов'язальних відносин (від лат. Contrahere - стягувати, вступати в зобов'язання шляхом угоди). Тому і сторони договірних відносин зазвичай іменуються контрагентами. У сучасному цивільному праві саме поняття договору стало багатозначним. По-перше, договір розглядається як збігалася волевиявлення (угода) його учасників (сторін), спрямоване на встановлення чи зміну або припинення певних прав та обов'язків. З цієї точки зору він є угодою - юридичним фактом, головною підставою виникнення зобов'язальних правовідносин (п. 2 ст. 307 ЦК). Виходячи з цього, всяка дво-або багатостороння угода вважається договором (п. 1 ст. 154 ЦК), а до самих договорів застосовуються відповідні правила про угоди, в тому числі про їх формі (п. 2 ст. 420 ЦК). По-друге, поняття договору застосовується до правовідносин, які виникли в результаті укладення договору (угоди), оскільки саме в них існують і реалізуються суб'єктивні права і обов'язки сторін договору. Коли, наприклад, мова йде про договірні зв'язках, про виконання договору, відповідальності за його невиконання тощо, маються на увазі договірні зобов'язання. На дані правовідносини поширюються тому загальні положення про зобов'язання (п. 3 ст. 420 ЦК). Нарешті, по-третє, договір часто розглядається і як форма угоди (угоди) - документ, що фіксує права та обов'язки сторін. Таке розуміння договору є досить умовним, бо угода сторін може бути оформлено аж ніяк не тільки у формі єдиного документа, підписаного всіма його учасниками (пор. ст. Ст. 158 і 434 ЦК). Але у випадку наявності такого документа він завжди іменується договором (а у зовнішньоекономічному обороті - контрактом) (1). --- (1) Поняття договору використовується і за рамками цивільного права. До договорів у сфері сімейного права (наприклад, до шлюбного контракту) і природоресурсного права (про використання різних природних об'єктів) зазвичай застосовуються норми цивільного (договірного) права, бо самі ці договори по суті залишаються цивільно-правовими (приватноправовими). Трудові договори і контракти мають приватноправову основу, яка, мабуть, буде зміцнюватися у міру посилення частноправовой природи трудового права. Публічно-правові договори (наприклад, міжнародно-правові) мають свою, особливу природу, обумовлену специфікою публічно-правового регулювання.
Чинний закон визнає договором угода двох або декількох осіб про встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (п. 1 ст. 420 ЦК). У даному сенсі договір являє собою різновид угоди і характеризується двома основними рисами: - по-перше, наявністю узгоджених дій учасників, що виражають їх взаємне волевиявлення; - по-друге, спрямованістю даних дій (волевиявлення) на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків сторін. Основной юридичний (цивільно-правовий) ефект договору полягає в появі пов'язаності його контрагентів відповідним зобов'язальними правовідносинами. Разом з тим необхідно розрізняти договір як угоду і як виникло в результаті його ув'язнення договірне зобов'язання. Права і обов'язки контрагентів за договором суть їх права та обов'язки як сторін зобов'язання і становлять зміст останнього, тоді як угода лише визначає (називає) їх і робить юридично дійсними. Подальше виконання сторонами договірних умов є не що інше, як виконання зобов'язання. При цьому умови договору визначають не тільки кінцевий результат (мета) і зміст узгоджених дій сторін щодо його виконання, але в багатьох випадках, особливо у сфері підприємницької діяльності, також і порядок їх здійснення. Тут найбільш чітко проявляється регулююча функція договору як угоди, що визначає характер і зміст виник на її основі зобов'язання, і як зобов'язання, що визначає конкретні дії сторін щодо його виконання. При такому підході договір як засіб (інструмент) регулювання взаємин його учасників постає у вигляді узгодженої сторонами і що стала для них юридично обов'язкової програми їх спільних дій з досягнення певного економічного (майнового) результату.
3. Свобода договору
Договірні відносини суб'єктів цивільного права засновані на їх взаємне юридичній рівності, що виключає владне підпорядкування однієї сторони іншій. Отже, укладання договору і формування його умов за загальним правилом повинні носити добровільний характер, базується виключно на угоді сторін і визначається їх приватними інтересами. На цій основі формується один з основоположних начал приватноправового регулювання - принцип свободи договору (п. 1 ст. 1 ЦК), який за своїм соціально-економічним значенням стоїть в одному ряду з принципом визнання і недоторканності права приватної власності. Свобода договору проявляється в декількох різних аспектах. По-перше, це - свобода в укладенні договору і відсутність примусу до вступу в договірні відносини (п. 1 ст. 421 ЦК). Інакше кажучи, суб'єкти цивільного права самі вирішують, укладати їм або не укладати той чи інший договір, оскільки ніхто з них не зобов'язаний вступати в договір проти своєї волі. Примусове укладення договору допускається лише як виняток, прямо передбачене або законом (наприклад, для публічних договорів відповідно до п. 3 ст. 426 ЦК), або добровільно прийнятим на себе зобов'язанням (наприклад, за попереднім договором відповідно до ст. 429 ЦК) . Таким чином, у сучасному вітчизняному правопорядку відпала широко поширена колись, у плановому соціалістичному господарстві, обов'язок укладення договору на основі різних планових та інших адміністративно-правових актів. Тим самим втратила основу для існування і викликана до життя умовами планово організованою економіки категорія так званих господарських договорів, які сторони - соціалістичні організації (юридичні особи) - укладали за адміністративним примусу і на умовах, встановлених зазначеними актами, а не визначеними їх власною волею. По-друге, свобода договору полягає у свободі визначення характеру договору, що укладається. Іншими словами, суб'єкти майнового (цивільного) обороту самі вирішують, який саме договір їм укласти. Вони мають право укласти договір як передбачений, так і не передбачений законом або іншими правовими актами, якщо тільки такий договір не суперечить прямим законодавчим заборонам і відповідає загальним засадам і змісту цивільного законодавства (п. 1 ст. 8, п. 2 ст. 421 ЦК) . Розвинуте громадянське законодавство не передбачає вичерпного, закритого переліку (numerus clausus) договорів та не зобов'язує сторони "підганяти" їх договірні взаємозв'язки під одну з відомих закону різновидів. Дана обставина особливо важливо в умовах несформованого ринкового господарства, коли економічні потреби дуже мінливі, а правове оформлення нерідко відстає від них. Зокрема, різні операції, що здійснюються в даний час на фондових і валютних біржах, далеко не завжди мають прямі законодавчі прототипи. Більше того, сторони є вільними в укладенні змішаних договорів, одночасно містять елементи різних відомих різновидів договору (п. 3 ст. 421 ЦК). До такої єдиної сукупності різних договірних зобов'язань у відповідних частинах застосовуються правила про ті договори, елементи яких містяться в ній. Так, ст. 501 ЦК передбачає можливість укладення договору найму-продажу, при якому покупець товару спочатку стає його наймачем. До моменту продажу такого товару до відносин сторін застосовуються правила про оренду (майновий найм), а з моменту переходу до його наймачеві права власності на річ (товар) - правила про купівлю-продаж. Змішаним договором судово-арбітражна практика визнала, наприклад, договір про обмін товарів на еквівалентні за вартістю послуги як що містить елементи договорів купівлі-продажу і возмездного надання послуг (1). --- (1) Див: п. 1 інформаційного листа Президії ВАС РФ від 24 вересня 2002 р. N 69 "Огляд практики вирішення спорів, пов'язаних з договором міни" / / Вісник ВАС РФ. 2003. N 1.
Змішані договори слід відрізняти від комплексних договорів, що представляють собою сукупність декількох цілком самостійних зобов'язань, зафіксованих у єдиному документі (1). Наприклад, договір про поставку товару може включати також умови про його страхування, зберіганні, перевезенні і т. --- (1) Коментар до Цивільного кодексу Російської Федерації частини першої (постатейний). Вид. 3-е / Відп. ред. О.Н. Садиков. М., 2005. С. 945 (автор коментаря - Н.І. Клейн).
Змішані договори як які з відомих різновидів договорів відрізняються також від непойменовані договорів, невідомих чинним цивільним законодавством, але відповідних його загальним засадам і змісту (1). Можливість укладення змішаних і непойменовані договорів дозволяє учасникам обороту самостійно усувати неминучі законодавчі прогалини, об'єктивно виникають в результаті розвитку і ускладнення майнового обороту. ---
КонсультантПлюс: примітка. Монографія М.І. Брагінського, В.В. Витрянского "Договірне право. Загальні положення" (Книга 1) включена до інформаційного банку відповідно до публікації - Статут, 2001 (видання 3-е, стереотипне).
(1) Детальніше про ці види договорів див.: Брагінський М.І., Витрянский В.В. Договірне право. Книга перша. Загальні положення. Вид. 2-е. М., 1999. С. 403 - 416.
Нарешті, по-третє, свобода договору проявляється у свободі визначення його умов (змісту) (п. 2 ст. 1, п. 4 ст. 421 ЦК). Сторони договору по своїй волі визначають його зміст і формують його конкретні умови, якщо тільки зміст будь-якої умови імперативно не визначено законом або іншими правовими актами. Так, умова про ціну товару, що купується узгоджується самими контрагентами і лише в окремих випадках визначається за встановленими державою тарифами, ставками і т.п. (Наприклад, коли справа стосується продукції природних монополій). У розвинутому ринковому господарстві свобода договорів не може мати абсолютного характеру і неминуче піддається тим чи іншим обмеженням, встановленим в публічному інтересі. Насамперед договір безумовно повинен відповідати імперативним нормам закону та інших правових актів (п. 1 ст. 422 ЦК) (1), які в сфері договірних зобов'язань практично завжди встановлюють ті чи інші обмеження договірної свободи в громадських та державних (публічних) інтересах. Однак імперативні правила закону, прийнятого після укладення договору, не повинні поширюватися на умови раніше укладених договорів, якщо тільки сам цей закон прямо не додасть їм зворотну силу (п. 2 ст. 422 ЦК): адже при їх укладанні сторони не могли передбачити майбутні зміни закону. Підзаконними ж актами, включаючи президентські укази, в усякому разі, не можна наказувати зміни умов укладених договорів. --- (1) Диспозитивні норми закону, що превалюють в договірно-правовому регулюванні, в більшості випадків, по суті, являють собою деяку підказку учасникам майнових відносин з боку законодавця, зазвичай не требующуюся в розвиненому обороті, але навмисно збережену в вітчизняному правопорядку (див.: Науково -практичний коментар до частини першої Цивільного кодексу Російської Федерації для підприємців. М., 1995. С. 549 (автор відповідного коментаря - В.В. Витрянский)).
У ряді випадків обмеження договірної свободи викликані розвитком самого ринку, який не зможе нормально функціонувати при їх відсутності. Так, обмежуються можливості монопольних виробників товарів чи послуг, які не вправі нав'язувати своїм контрагентам умови договорів, використовуючи своє вигідне становище і неможливість споживачів звернутися до інших виробників, тобто порушуючи принцип конкуренції (1). Таким же незаконним буде і нав'язування контрагентам умов договорів на основі укладених угод про розподіл тих чи інших товарних ринків чи інших форм недобросовісної конкуренції (2). У ретельної захисту потребують громадяни-споживачі, що виступають як свідомо більш слабкої сторони у їх взаємовідносинах з професійними підприємцями (3). Так, в договорах, де кредитором є громадянин як споживач товарів, робіт або послуг, сторони позбавлені права своєю угодою обмежувати встановлений законом розмір відповідальності боржника-услугодателя (п. 2 ст. 400 ЦК). --- (1) Так, згідно з ч. 1 ст. 6 Федерального закону від 17 серпня 1995 р. N 147-ФЗ "Про природні монополії" (Відомості Верховної. 1995. N 34. Ст. 3426 (з послід. Зм.)) Органи регулювання природних монополій вправі визначати споживачів, що підлягають обов'язковому обслуговуванню, а також встановлювати ціни (тарифи) або їх граничний рівень на продукцію таких монополій, тобто визначати контрагентів і деякі істотні умови відповідних договорів. (2) Див: Закон РРФСР від 22 березня 1991 р. N 948-1 "Про конкуренцію і обмеження монополістичної діяльності на товарних ринках" / / ВВС РФ. 1991. N 16. Ст. 499 (з послід. Зм.), А також ст. 2 Федерального закону від 23 червня 1999 р. N 117-ФЗ "Про захист конкуренції на ринку фінансових послуг" / / Відомості Верховної. 1999. N 26. Ст. 3174 (з послід. Зм.). Детальніше про це див: Конкурентне право Російської Федерації / Під ред. Н.І. Клейн, Н.Є. Фонарьовою. М., 1999. (3) Див: Закон РФ від 7 лютого 1992 р. N 2300-1 "Про захист прав споживачів" / / ВВС РФ. 1992. N 15. Ст. 766 (з послід. Зм.).
У цій сфері діє і загальний принцип заборони зловживання правом (п. 1 ст. 10 ЦК), в тому числі свободою договорів (1). Застосування даного принципу виправдано, наприклад, в ситуаціях, коли банк як сторона кредитного договору нав'язує своєму клієнтові-ссудополучателю непропорційно велику неустойку за прострочення в поверненні кредиту і потім вимагає її примусового стягнення, посилаючись на свободу договору. --- (1) Докладніше про історію таких обмежень див.: Покровський І.А. Основні проблеми цивільного права. С. 251 - 275.
|
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 1. Поняття і значення цивільно-правового договору" |
||
|
||