ДО ПИТАННЯ ПРО ПОНЯТТІ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Незважаючи на це, ряд проблем, пов'язаних з правом власності, до цього часу не отримав свого вирішення. Не вирішено, зокрема, питання про саме поняття права власності як інституту радянського цивільного права. Тим часом правильне вирішення цього питання має надзвичайно важливе практичне значення як у зв'язку з подальшою кодифікацією цивільно-правового законодавства і особливо для визначення змісту і меж інституту права власності в майбутніх цивільних кодексах союзних республік, так і у зв'язку з практичним застосуванням норм цивільного права судовими органами, яким нерідко доводиться стикатися з питанням про те, норми якого інституту цивільного права повинні бути застосовані до розв'язання того чи іншого конкретного випадку.

1

Правильний підхід до вирішення поставленої проблеми залежить передусім від з'ясування питання про те, чи слід розрізняти право власності як інститут радянського цивільного права і як суб'єктивне право власника і у зв'язку з цим визначати право власності різному стосовно до кожному із зазначених явищ, або слід йти шляхом формулювання загального поняття права власності.

Більшість радянських цивілістів виходять з того, що право власності як інститут радянського цивільного права і право власності як суб'єктивне право являють собою різні, хоча і взаємопов'язані один з одним, правові явища. Право власності як інститут права являє собою сукупність правових норм, що регулюють певну групу суспільних відносин. Воно визначає, зокрема, зміст і обсяг тих правочинів, які надаються власнику щодо належного йому майна, тобто встановлює зміст та обсяг суб'єктивного права власності. Цей взаємозв'язок між об'єктивним правом (сукупність правових норм) і суб'єктивним правом (сукупність правомочностей власника) не коливає, однак, того положення, що об'єктивне і суб'єктивне право власності являють собою два різних правових явища, яким у науці повинні відповідати і два різних поняття.

Інша думка знайшло своє вираження в роботах деяких ленінградських цивілістів, які виходять з необхідності і можливості дати <загальне визначення права власності>. Вперше спроба дати такого роду визначення була зроблена академіком А. В. Венедиктовим в його роботі <Державна соціалістична власність> [448]. Однак обговорення роботи показало, що дане в ній визначення права власності є лише визначенням суб'єктивного права власності [449]. Своє подальше вираження ця концепція знайшла в роботах Ю. К. Толстого і О. С. Іоффе. <Право власності, - пише Ю. К. Толс-той, - це закріплена за власником можливість, в межах, встановлених законом, володіти, користуватися і розпоряджатися майном цілком вільно, на свій розсуд з метою задоволення своїх інтересів>. При цьому автор підкреслює, що вказане визначення є <загальне визначення права власності> [450]. Близьке до цього визначення дає і О. С. Іоффе [451].

Оскільки в обох випадках мова йде або про <праві власника>, або про <праві індивіда чи колективу>, то само собою очевидно, що визначення ці відносяться лише до суб'єктивного права власності. Про те, що таке інститут права власності, яке його зміст і межі, можна тільки здогадуватися. Скільки б разів ми не повторювали при цьому слів <загальне визначення>, <загальне поняття>, - справа не зміниться. Право власності як інститут права залишається нез'ясованим, його зміст і межі - невизначеними. Такий спосіб побудови визначення права власності взагалі слід визнати неприйнятним, так як він з неминучістю веде до змішання двох різних правових явищ і тому не спрощує, а, навпаки, ускладнює і заплутує розуміння кожного з них.

2

Які б не були результати спроб дати <загальне визначення> права власності, з наведених визначень з очевидністю випливає один висновок: їх автори [452] кладуть в основу визначення інституту права власності відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, пов'язують інститут права власності тільки з регулюванням цих суспільних відносин.

Не можна не побачити тут відомої аналогії з тим вирішенням питання, яке дають А. В. Годес і В. А. Рясенцев, що визначають інститут права власності як <сукупність встановлених державою правових норм, що закріплюють володіння, користування і розпорядження засобами виробництва і виробленим продуктом в інтересах пануючого класу (в експлуататорському суспільстві) або в інтересах усього народу (в соціалістичному суспільстві)> [453].

У зв'язку з цим, природно, виникає питання: чи можна зводити зміст інституту права власності до сукупності норм, що регулюють відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном? Цього зробити, мабуть, не можна, так як таке вирішення питання, з одного боку, необгрунтовано обмежує рамки інституту права власності, а з іншого боку, не менш необгрунтовано їх розширює.

Як правильно показав А. В. Венедиктов, у разі опису чи вилучення майна у власника останній втрачає і право володіння, і право користування, і право розпорядження цим майном [454]. Але він проте залишається його власником, хоча право власності і належить йому тепер в меншому обсязі. Але якщо це так, то зберігаються і відносини власності, регульовані нормами права власності. Тому обмежити інститут права власності тільки регулюванням відносин щодо володіння, користування та розпорядження майном значить звузити рамки його застосування.

Заперечуючи проти цього, Ю. К. Толстой стверджує, що наведений приклад нічого не доводить, оскільки при арешті майна за борги боржник зовсім не позбавляється самих правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження, оскільки він залишається власником. На думку Ю. К. Толстого, справа зводиться нібито лише до того, що <він (собственнік. - В. Г.) не в змозі реально здійснювати ці правомочності, як і всі право власності> [455]. З подібним запереченням важко погодитися, тому що при такому положенні реальні правомочності, надані власнику, перетворюються на голі правомочності, в примари, позбавлені своєї юридичної сутності. Такий стан права власності суперечить самій сутності права.

Є й інша сторона цього питання. Справа в тому, що відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном можуть виникнути не тільки у зв'язку із здійсненням права власності, а й з інших підстав. Держорганам належить право володіння, користування і розпорядження майном, проте вони не є його власниками. Правом володіння може володіти хранитель; правом володіння і правом користування - наймач; правом володіння і розпорядження - комісіонер і т. п. Зазначені відносини щодо володіння, користування і розпорядження регулюються не норами права власності, а нормами зобов'язального права. Але якщо виходити з визначення, даного А. В. Го-Десом і В. А. Рясенцева, то і ці відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном потрапляють в сферу регулювання права власності, рамки якого, таким чином, розширюються до меж цивільного права в цілому.

Вельми своєрідне вирішення цього питання запропонував О. С. ІОФ-фе. На його думку, норми права власності регулюють лише ті відносини, які виступають як відносини з привласнення. <Економічні, суспільно-виробничі відносини, - пише він, - юридично оформляються за допомогою норм про право власності лише остільки, оскільки вони містять в собі момент присвоєння> [456].

Але якщо зводити все питання до того, що право власності регулює лише ті суспільні відносини, які виступають як відносини привласнення, то перш за все необхідно з'ясувати саме поняття <присвоєння>. Проте цього основне питання О. С. Іоффе не дає відповіді. А якщо не ясно, що таке привласнення, то важко виділити ті суспільні відносини, які виражають це присвоєння і є предметом регулювання інституту права власності.

Однак висувний О. С. Іоффе концепція викликає серйозні заперечення і по суті. Не можна насамперед погодитися з твердженням О. С. Іоффе про те, що поняття власності в економічному сенсі <рівнозначно поняттю способу виробництва як нерозривної єдності двох його сторін - продуктивних сил і виробничих відносин> [457]. Так як спосіб виробництва охоплює і відносини людей до природи, до речей, так само як і відносини між людьми в процесі виробництва, то, отже, виходить, що відносини власності можуть бути і відносинами між людьми і відносинами людини до речі.

Не кажучи вже про те, що віднесення до власності відносин людей до речей є поступка відомим буржуазним поглядам на власність, які сам автор дуже переконливо критикує [458], це міркування неправильно і з інших підстав. Власність розглядається автором як економічна категорія. Але політична економія має справу з суспільними відносинами. <Політична економія, - писав В. І. Ленін, - займається зовсім не <виробництвом>, а суспільними відносинами людей з виробництва, суспільним ладом виробництва> [459]. Тому власність як економічна категорія є відношення між людьми.

Зазначена позиція О. С. Іоффе не випадкова. Вона випливає з попередніх міркувань автора і пов'язана з неправильним уявленням про співвідношення понять <власність> і <привласнення>.

Головною відправною точкою цієї концепції служить теза: <Власність є привласнення>. Автор розглядає його як аксіому, що не потребує доказі. <Власність в економічному сенсі, - пише він, - є присвоєння індивідом предметів природи всередині і за допомогою визначеної суспільної форми> [460]. Як видно зі сказаного, О. С. Іоффе взяв відоме вказівку Маркса [461], замінив слово <виробництво> словом <власність> і поклав це в основу своєї концепції. Звідси логічно випливає висновок про те, що виробництво, спосіб виробництва і власність - поняття рівнозначні.

Ця підміна одного терміна іншим вже відзначалася в цивільно-правовій літературі. Заперечуючи проти даного А. В. Венедиктовим визначення права власності, С. Н. Братусь писав: <Присвоєння в тому сенсі, в якому Маркс оперував цим поняттям, - не що інше, як виробництво. Тому не можна визнати правильним визначення права власності як права присвоєння: таке визначення рівнозначно визначенню права власності як <права виробництва>. Не можна від економічного поняття власності механічно перейти до юридичного її поняттю> [462].

Ми бачимо, таким чином, два зовсім протилежні висновки з одних і тих же основних положень. Однак жодне з висловлених думок не можна визнати прийнятним, так як обидва вони страждають однобічністю. Кожне з них висуває на перший план лише одну з сторін присвоєння.

Присвоєння - двоєдиний процес. Присвоєння полягає насамперед у тому, що суспільство відвойовує у природи певні матеріальні блага і звертає їх на свою користь. Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням служить розподіл відвойованих у природи благ між членами суспільства. Причому цей двоєдиний процес здійснюється одночасно.

Змістом присвоєння є виробництво матеріальних цінностей, яке у всіх випадках носить суспільний характер і не може бути іншим. Без виробництва не може бути привласнення, так як не можна привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі. Це також вірно і щодо природних благ, створюваних самою природою, принаймні з того моменту, як людина почала використовувати хоча б і самі примітивні знаряддя виробництва.

 Але виробництво здійснюється <усередині і за допомогою визначеної суспільної форми> [463]. Форма привласнення результатів виробництва, спосіб розподілу відвойованих у природи матеріальних благ між окремими особами, групами осіб, класами чи всім суспільством, різна на різних етапах розвитку людського суспільства. Власність і є та історично визначена суспільна форма привласнення людьми матеріальних благ і насамперед засобів виробництва [464]. 

 Зміст присвоєння та його громадська форма - нерозривні. Зі зміною змісту, зі зміною характеру виробництва змінюється і його громадська форма, змінюється характер власності. Певному щаблі виробництва відповідає і певна форма власності. Тому <ні про яке виробництві, а стало бути, ні про яке суспільстві, не може бути мови там, де не існує ніякої форми власності> [465]. 

 Відносини з присвоєння опосредствуются не тільки цивільним правом, а й іншими галузями права. При цьому право опосередковує лише одну форму привласнення - громадську форму привласнення, відносини власності, тоді як інша сторона присвоєння - виробництво опосередковується технічними нормами. Тому спроба О. С. Іоффе обмежити сферу дії інституту права власності рамками відносин, що виражають привласнення, по суті знімає саме питання, так як робить рамки застосування інституту права власності безмежними. 

3

 Основний методологічною передумовою вивчення права власності є вивчення тих реальних економічних відносин, які визначають сутність, зміст і межі інституту права власності. <: Правові відносини, - писав Маркс, - так само точно як і форми держави, не можуть бути зрозумілі ні з самих себе, ні з так званого загального розвитку людського духу: навпаки, вони кореняться в матеріальних життєвих відносинах:> [466]. З цього випливає, що сутність, зміст і межі права власності визначаються не якимись суб'єктивними причинами, а об'єктивними економічними умовами життя суспільства і насамперед характером виробничих відносин даного суспільства. 

 Не можна у зв'язку з цим не зупинитися на визначенні інституту права власності, яке дає В. Кнапп в роботі <Власність в країнах народної демократії>. <Право власності в об'єктивному сенсі, - пише він, - це історично визначена сукупність правових норм, що регулюють відносини власності між людьми, тобто правових норм, примусово встановлюють, яке суспільне ставлення є власністю в юридичному сенсі, а також його зміст, отже , зокрема, і те, якими суб'єктивними правами володіє учасник правовідносини власності як власника (тобто як суб'єкт права власності)> [467]. 

 Треба прямо сказати, про наведене визначення не володіє необхідною точністю і чіткістю, хоча безперечно містить в другій своїй частині абсолютно правильне вказівку на те, що право власності визначає зміст суб'єктивних правомочностей власника. Останнє разом з вказівкою на історичний характер права власності становить позитивні моменти в даному визначенні. Але цим, власне кажучи, і вичерпуються всі достоїнства зазначеного визначення. Разом з тим воно страждає, на наш погляд, досить істотними недоліками методологічного порядку. 

 На думку В. Кнаппа виходить, що право власності встановлює, <яке суспільне ставлення є власністю в юридичному сенсі>, а яке, отже, власністю в юридичному сенсі не є. Але так як норми права не падають з неба, а встановлюються законодавцем, то виходить, що виключно від волі законодавця залежить віднести ті чи інші відносини до <власності в юридичному сенсі> або віднести. Таким чином, виходить, що законодавець одним розчерком пера може віднести до <власності в юридичному сенсі> все взагалі відносини, що регулюються правом, або іншим розчерком пера - не понести до цих відносин нічого. 

 Однак незважаючи на корінні відмінності за своїм класовим змістом інститутів права власності різних суспільно-економічних формацій, цей інститут все ж має досить певні межі. Чи можна пояснити подібне положення лише випадковим збігом воль різних законодавців? Цього зробити, мабуть, не можна. Той безперечний факт, що право власності регулює більш-менш певне коло суспільних відносин або, як пише В. Кнапп, відносить до власності <в юридичному сенсі> саме певні відносини, не можна пояснити жодними суб'єктивними причинами. <Якщо держава і державне право визначаються економічними відносинами, - пише Енгельс, - то само собою зрозуміло, що те ж доводиться сказати і про громадянське право, роль якого в суті зводиться до того, що воно санкціонує існуючі, за даних обставин нормальні, економічні відносини між окремими особами>. <: Норми цивільного права являють собою лише юридичне вираження економічних умов суспільного життя:> [468]. 

 У застосуванні до інституту права власності це означає, що його зміст і межі визначаються не суб'єктивними причинами, а об'єктивними економічними умовами життя суспільства, певними економічними відносинами. Тому сказати, що право власності встановлює, <які суспільні відносини є власністю в юридичному сенсі>, значить приписати праву не властиві йому функції, відірвати право власності від тих економічних відносин, вираженням і закріпленням яких воно є. І це тим більше прикро, що в попередніх даному визначенню розділах роботи В. Кнапп в цілому правильно викладає співвідношення економіки і права, хоча і тут у ряді випадків мають місце не зовсім точні, квапливі формулювання. 

4

 Право власності нерозривно пов'язане з відносинами власності. Тому закономірними є спроби багатьох авторів розкрити зміст і межі інституту права власності за допомогою виділення тих відносин власності, які знаходять своє вираження і закріплення в нормах даного правового інституту. Поняття <власність>, <відносини власності> - тотожні. В економічному сенсі ці поняття мають два основних значення, вирушаючи від яких зазвичай і намагаються вирішити поставлене запитання. 

 В одних випадках під <відносинами власності> в економічному сенсі розуміють всю сукупність виробничих відносин даного суспільства [469]. Однак відносини власності в цьому їх значенні не можна пов'язати з інститутом права власності, так як виробничі відносини опосередковуються не тільки правом власності, а всією системою права, усіма галузями та інститутами даної системи права. 

 В інших випадках під <власністю> розуміють відносини осіб до умов виробництва <як до своїх>. На думку А. В. Венедиктова, ці саме відносини і регулюються правом власності [470].

 Таке розуміння інституту права власності навряд чи можна визнати прийнятним. Якщо мова йде про власність як про умови виробництва, про власність як основі виробничих відносин, то само собою зрозуміло, що це стосується лише до відносин власності на засоби виробництва, які й визначають характер усіх інших відносин власності. Тому визначити інститут права власності як сукупність норм, що регулюють відносини осіб до умов виробництва як до своїх, значить обмежити сферу застосування норм права власності лише відносинами з приводу засобів виробництва, тоді як насправді право власності регулює і власність на предмети споживання. 

 У зв'язку з цим абсолютно незрозумілим видається той логічний шлях, яким А. В. Венедиктов, виходячи із зазначених вище передумов, несподівано приходить висновку про те, що право власності є сукупність норм, <що закріплюють систему розподілу засобів виробництва і продуктів виробництва (або предметів виробничого та особистого призначення)> [473]. Такий висновок був би логічно правильним, якби до умов виробництва можна було б віднести не тільки власність на засоби виробництва, а й власність на предмети споживання. Але так як власність на предмети споживання похідна від власності на засоби виробництва, що правильно підкреслює і сам автор [474], то виявляється, що наведене визначення повисає в повітрі. Воно не доведено. 

 Визначення прав власності як сукупності норм, що закріплюють суспільні відносини щодо розподілу засобів виробництва і обумовлені ними суспільні відносини з розподілу предметів споживання, підтримується багатьма іншими авторами і по суті займає панівне становище в нашій навчальній літературі [475]. 

 Незважаючи на зовнішню простоту і ясність, воно страждає, однак, досить істотними недоліками. Справа в тому, що відносини з розподілу засобів виробництва і залежні від них відносини з розподілу предметів споживання вельми різноманітні і регулюються не тільки нормами інституту права власності, а й іншими інститутами радянського цивільного права. Не випадково тому один з авторів цього визначення професор С. Н. Братусь абсолютно тотожно характеризує і право власності [476], і цивільне право в цілому стосовно регулювання їм майнових відносин [477]. 

 С. Н. Братусь стверджує, що як право власності, так і цивільне право в цілому <закріплює і виражає розподіл засобів виробництва і обумовлене ним розподіл предметів споживання>. Роз'яснюючи свій висновок стосовно до цивільного права в цілому, він справедливо зауважує, що <це означає, що цивільне право регулює і відносини з переходу від одних осіб до інших засобів виробництва і предметів споживання, так само як і відносини, пов'язані з їх використанням> [478 ]. Проте, даючи аналогічну характеристику інституту права власності, автор упускає з виду своє цілком правильне роз'яснення і тим самим необгрунтовано розширює рамки права власності до меж радянського цивільного права в цілому. 

 Ще цікавішим в цьому відношенні є те, що, наприклад, Ю. К. Толстой аналогічно характеризує таким чином лише одне з правомочностей власника - право володіння. <Право володіння, - пише він, - юридично закріплює існуючу в суспільстві систему розподілу засобів виробництва і предметів споживання> [479]. Аналогічної позиції дотримується, мабуть, і О. С. Іоффе, який, критикуючи наведене вище визначення права власності, стверджує, що автори <фактично зводять право власності лише до права володіння> [480]. І з цьому є певний сенс. Оскільки С. Н. Братусь обме-кість сферу застосування права власності лише закріпленням <статики суспільного виробництва>, закріпленням <передумов і результатів> виробництва [481], то очевидно, що мова йде в даному випадку лише про фактичному володінні засобами і продуктами виробництва та що відносини, пов'язані з користуванням та розпорядженням цим майном, зі сфери регулювання права власності випадають. 

 Обмеження сфери застосування інституту права власності лише рамками відносин, що виражають <статику суспільного виробництва>, представляється неправильним і засновано на неточному уявленні про власності як економічної категорії. 

 На думку С. Н. Братуся, <власність як економічне явище - це умова чи передумова присвоєння речовини природи, тобто виробництва, здійснюваного в певній суспільній формі>. Власність, на його думку, виражає <початковий і кінцевий етапи суспільного виробництва> [482]. З таким визначенням важко погодитися. 

 Безперечно, що виробництво здійснюється в кожному окремому випадку на базі попередніх результатів виробництва, які не тільки були відвойовані у природи і привласнені суспільством в цілому, але і розподілені між членами суспільства, надійшли в їх власність. Поетом власність є результат попереднього акту виробництва і умова подальшого акту виробництва. Процес присвоєння відбувається насправді не в такій розчленованої формі, як це показано вище для наочності. Процес присвоєння відбувається безперервно, в нерозривному зв'язку його змісту і форми. Тому власність, відносини власності не можна розглядати тільки як результат попереднього привласнення та як передумову майбутнього процесу присвоєння. Власність є разом з тим і суспільна форма протікає процесу виробництва. Тому власність опосередковує не тільки статику, а й динаміку суспільного виробництва. 

 Розгляд різних поглядів на інститут права власності показує, що ні використання традиційних правомочностей, ні прив'язка права власності до певної ділянки економічного базису поки не дали бажаних результатів. І це не випадково. 

 Особливість права полягає в тому, що воно виражає і закріплює економічні відносини в різних правових формах, регулює суспільні відносини різними методами. Тому одні й ті ж економічні відносини знаходять своє вираження і закріплення в різних галузях права. Якщо притому врахувати, що право, будучи вираженням економічних відносин, має разом з тим і відоме самостійне значення і відіграє активну роль у закріпленні і подальшому розвитку економічних відносин, то стає очевидним, що воно не є лише простою копією цих відносин. Якби право було простою копією і тільки копією економічних відносин, то воно змогло б закріплювати існуючі економічні відносини, але не могло б активно сприяти подальшому розвитку економічного ладу. 

 Тому простий <переклад економічних відносин на мову права> і не дав до цього часу більш-менш задовільного вирішення проблеми. А з цього випливає, що у визначенні інституту права власності треба виходити не тільки з тих суспільних відносин, які регулюються інститутом права власності, а й з його службової ролі, з тих функцій, які виконує інститут права власності в регулюванні суспільних відносин. 

5

 Питання про поняття інституту права власності, як і питання про поняття цивільного права в цілому, нерозривно пов'язаний з поняттям майнових відносин. З питання про поняття майнових відносин у радянській цивільно-правовій літературі були висловлені найрізноманітніші точки зору. 

 Одні автори розуміють під майновими відносинами юридичне вираження виробничих відносин, тобто правові відносини як результат врегулювання правом виробничих відносин. Ця точка зору була яскраво виражена В. Г. Вердніковим, який писав: <Майнові відносини, що регулюються радянським цивільним правом, будучи правовими відносинами, входять не в базис, а в надбудову над соціалістичним базисом> [483]. Розкриваючи далі механізм виникнення майнових відносин, автор приходить до наступного висновку: <Таким чином, - пише він, - майнові відносини виникають як результат закріплення радянським цивільним правом складаються в нашому суспільстві економічних відносин. Надалі радянське цивільне право регулює ці майнові (правові) відносини:> [484]. 

 Пропонована конструкція виходить з <подвійного регулювання> правом виробничих відносин. Спочатку вони регулюються правом безпосередньо, а потім через посередництво регулювання <правовідносин>, що виникають в результаті первинного регулювання. При цьому не ясно, який сенс такої вторинного регулювання. Якщо право може безпосередньо регулювати економічні відносини, то немає ніякої потреби в тому, щоб вдаватися ще до допомогою регулювання їх через регулювання правовідносин, так як безпосередній вплив права на суспільні відносини у всіх випадках може бути більш ефективним. Тому практично таку конструкцію навряд чи можна вважати придатною. 

 Цілий ряд сумнівів викликає така конструкція і з теоретичної точки зору. Якщо майнові відносини - це правові відносини, то звідси випливає, що майнові відносини існують тільки в класовому суспільстві. З цього випливає також, що ті стосунки між особами з приводу речей, які не врегульовані правом і, отже, не є правовими відносинами, не є і майновими відносинами. Зокрема, виходячи з даної конструкції, відносини, що виникають на основі договору дарування з умовою довічного утримання, оскільки вони не врегульовані законом, доводиться рахувати <немайновими відносинами>. На тій же підставі не можна вважати майновими такі відносини, які виникають на основі заборонених законом угод, так як, забороняючи такі відносини, закон тим самим не надає їм характеру правових відносин. Але якщо це так, то особи, які вчинили подібного роду угоди, посилаючись на автора пропонованої конструкції, цілком резонно можуть помітити, що оскільки такі відносини не є майновими, то вони і не можуть нанести збитків державній, кооперативно-колгоспної або особистої власності. Виходить, що подібна конструкція теоретично обгрунтовує безвідповідальність осіб, що порушують закони. 

 Очевидно тому, що висунуте В. Г. Вердніковим поняття майнових відносин ні з теоретичної, ні тим більше з практичної точки зору не може бути прийнятно. 

 Панівне думку щодо характеру майнових відносин зводиться до того, що майнові відносини є виробничі відносини [485]. 

 Однак вказане рішення проблем навряд чи можна вважати задовільним, оскільки воно не дає відповіді на цілий ряд питань. Зокрема, відкритим залишається питання про те, в якому зв'язку таке безперечно майнове ставлення, як договір, охарактеризований Марксом як вольове відношення, варто з виробничими відносинами, які розглядаються як незалежні від волі окремих людей. Якщо право регулює виробничі відносини, то як це узгодити з тим фактом, що право регулює також і вольові відносини, наприклад, договірні. Сама постановка цих питань вже свідчить про те, що пропоноване рішення щонайменше не доведена до кінця і що насправді механізм впливу права на виробничі відносини, мабуть, значно складніше, ніж це іноді представляється. 

 Що ж таке майнові відносини? Право, в тому числі і радянське цивільне право, регулює поведінку людей у суспільстві. Воно визначає міру можливого і міру належної поведінки людей в їх відносинах з іншими особами даного суспільства. Роблячи вплив на волю людей, визначаючи правила їх поведінки в суспільстві, право тим самим регулює і ті суспільні відносини, в які вступають особи в процесі своєї діяльності. Ці суспільні відносини можуть бути різними за своїм змістом. Вони можуть виникнути у зв'язку з приналежністю майна певним особам або у зв'язку з переходом їх від одних осіб до інших і, отже, можуть мати економічний зміст. Вони можуть виникати з інших підстав і не мати економічного змісту. Інакше кажучи, вони можуть бути майновими чи немайновими. 

 Виходячи з цього, можна було б визначити майнові відносини як такі відносини, які пов'язані з належністю або переходом майнових благ від одних осіб до інших або, як каже О. С. Іоффе, <які володіють певною економічної цінністю зважаючи на їх зв'язку із засобами виробництва, предметами споживання або іншими продуктами праці людини> [486]. 

 Однак таке визначення майнових відносин не можна визнати достатнім, так як воно показує лише специфіку об'єкта цих відносин, але не розкриває їх соціальної природи, їх соціальної сутності, тобто не дає відповіді на питання про те, в якому зв'язку перебувають майнові відносини з виробничими відносини і з правовими відносинами. Шукати відповідь на поставлене запитання слід в плані з'ясування взаємозв'язку вольових відносин з виробничими відносинами. 

 <У суспільному виробництві свого життя, - пише Маркс, - люди вступають у певні, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини - виробничі відносини, які відповідають певному щаблі розвитку їхніх матеріальних продуктивних сил> [487]. З цього випливає, що марксизм розглядає виробничі відносини як необхідні, від волі окремих людей не залежні відносини. 

 Виробничі відношення не залежать від волі людей і виступають як необхідні в двох відносинах. З одного боку, люди, народжуючись, застають вже певну ступінь розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, які не можуть бути змінені за волею окремих осіб. У силу цього люди змушені з необхідністю діяти в рамках існуючих виробничих відносин, вийти за межі яких вони практично не в змозі. З іншого боку, щоб задовольняти свої життєві потреби, люди з необхідністю повинні вступати у різні відносини один з одним. У цьому і тільки в цьому сенсі діяльність людей, їх поведінку і виникають між людьми відносини є необхідними, не залежними від їх індивідуальної волі. 

 Але людина - істота, наділена волею і свідомістю. У рамках цієї необхідності люди проявляють свою волю, діють обдумано, і свідомо добиваються поставлених перед собою цілей. По своїй волі люди вступають у різні відносини один з одним, які в силу цього набувають характеру вольових відносин. Однак вольові відносини є лише формою прояву необхідності, формою, в якій виробничі відносини як необхідні знаходять своє вираження на поверхні суспільного життя як відносини між особами. Причому зміст цієї форми, зміст вольових відносин дано самими економічними відносинами. 

 Цю взаємозв'язок між економічними відносинами і вольовими відносинами особливо яскраво показав Маркс на прикладі договірних відносин. Характеризуючи відносини між товаровладельцами, Маркс писав: <Це юридичне відношення, формою якого є договір, - все одно, закріплений він законом чи ні, - є вольове відношення, в якому відображається економічне відношення. Зміст цього юридичного, або вольового, відносини дано самим економічним відношенням> [488]. 

 Аналогічно підходить Маркс і до характеристики відносин власності. У своєму листі І. Б. Швейцеру від 24 січня 1865 Маркс, критикуючи Прудона, писав: <Те, про що в сутності йшлося у Прудона, була існуюча сучасна буржуазна власність. На питання: що вона таке? - Можна було відповісти тільки критичним аналізом <політичної економії>, що обіймає сукупність цих відносин власності не в їх юридичному виразі як вольових відносин, а в їх реальній формі, тобто як виробничих відносин> [489]. 

 З цього випливає також, що необхідно розрізняти виробничі відносини в їх реальній формі і ті вольові відносини, у формі яких вони виявляються у відносинах між людьми і які представляють лише вираз цих матеріальних, виробничих відносин в вольової діяльності людей. Важливо зауважити, що Маркс не тільки розрізняє виробничі відносини в їх реальній формі і вольові відносини як форму їх вираження (прояви) на поверхні суспільного життя, а й пов'язує вольові та юридичні відносини. При цьому відносно договору абсолютно чітко виступає думка про те, що договір, не врегульований законом, є вольове відношення, але не юридичне відношення. Вольове відношення стає юридичним (правовим) ставленням, коли воно врегульовано законом. А з цього випливає, що право регулює не виробничі відносини в їх реальній формі, а ті вольові відносини, в які вступають люди в процесі своєї діяльності і які є вираженням цих матеріальних, виробничих відносин. 

 Тому під майновими відносинами і слід розуміти вольові відносини, в яких виробничі відносини знаходять своє вираження на поверхні суспільного життя, що складаються в зв'язку з приналежністю і переходом майнових благ. 

 Оскільки зміст цих постійно виникають, змінюються і припиняються майнових відносин визначається виробничими відносинами даного суспільства, остільки, регулюючи ці майнові (вольові) відносини, право, в тому числі і радянське цивільне право, робить активний вплив і на виробничі відносини. Забороняючи одні, закріплюючи і розвиваючи інші майнові відносини, радянське цивільне право тим самим сприяє зміцненню та подальшому розвитку соціалістичних виробничих відносин по шляху комуністичного будівництва. 

 У самий останній час питання про вольовому характері регульованих правом майнових відносин був поставлений професором С. Н. Братусем [490]. Однак ряд висловлених ним положень викликає сумнів. 

 Зокрема, дуже сумнівним видається твердження про те, що <майнові відносини - це вольова сторона виробничих відносин у суспільно-економічних формаціях, в яких зберігається нерівність у розподілі благ між людьми (навіть якщо це нерівність існує тільки щодо предметів споживання)> і що , отже, <майнових відносин між людьми не було в первісному комуністичному суспільстві, їх не буде при повному комунізмі>. 

 Навряд чи правильно пов'язувати існування майнових (вольових) відносин з наявним у суспільстві нерівністю. Як в умовах класового суспільства, так і при комунізмі виробничі відносини реалізуються через вольову діяльність людей, через вольові відносини.

 Крім того, при комунізмі поряд з загальнонародної комуністичної власністю залишиться і особиста власність на предмети особистого споживання, так як <комунізм ні у кого не забирає можливості присвоєння громадських продуктів, він віднімає лише можливість за допомогою цього привласнення поневолювати чужу працю> [491]. Але відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням особистою власністю, не можуть не бути вольовими майновими відносинами. 

 Сумнівним видається також і твердження С. Н. Братуся про те, що <правове регулювання майнових відносин завжди пов'язано з рівністю сторін у цьому регулюванні навіть у тому випадку, якщо однією з них є планово-регулюючий орган>. Якщо, як вважає автор, при наділення підприємства основними, оборотними та іншими засобами виникають майнові відносини і ці відносини виникають <не між органом державного управління і підприємством, а між державою в цілому і підприємством>, то, щоб бути послідовним, треба визнати такі відносини рівноправними. Але в чому полягає це рівність у відносинах між державою в цілому і окремим державним підприємством? Чи можна взагалі говорити про рівність між цілим і його частиною? Чи не означає така постановка питання на ділі протиставлення держави як цілого державному підприємству? 

 Штучної представляється постановка питання про розмежування цивільного та адміністративного права по лінії відмежування майнових та організаційних відносин. <Організаційні відносини, - пише С. Н. Братусь, - що виникають з регулюючої діяльності органів державного управління, якщо вони навіть і спрямовані на майнові мети, не є майновими відносинами>. Але чому вони не є майновими відносинами, доводиться тільки здогадуватися. 

 Видається, що дане С. Н. Братусем розмежування майнових та організаційних відносин грунтується не на характері, не на змісті цих відносин, а на тій правовій формі, в якій вони здійснюються. Тим часом майнові відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням державної соціалістичної власністю, незалежно від того, в якій правовій формі вони реалізуються, по своїй суті були і залишаються майновими відносинами. 

 Так, наприклад, право розпорядження державною соціалістичною власністю здійснюється Радянським державою: а) у формі нормативної діяльності вищих органів державної влади (наприклад, закріплення в Конституції СРСР передачі державних земель у вічне і безкоштовне користування колгоспів та ін.), б) у формі адміністративної діяльності (наприклад, наділення підприємств основними і оборотними засобами, плановий розподіл продукції між держорганами, відведення земельних ділянок громадянам під індивідуальне житлове будівництво і т. д.), в) у формі цивільно-правових угод (наприклад, за допомогою договорів, що укладаються держорганами між собою, з кооперативно-колгоспними організаціями та громадянами). Але яка б не була форма здійснення права розпорядження, відносини, що виникають у зв'язку з розпорядженням майном, у всіх випадках є вольовим майновими відносинами. Форми правового регулювання цих відносин змінюють лише порядок їх здійснення, але не змінюють їх майнового характеру. 

6

 Які ж з майнових відносин регулюються нормами інституту права власності і які ті функції, які виконує інститут права власності в регулюванні цих відносин? 

 Серед майнових відносин слід розрізняти дві основні групи відносин: а) відносини, пов'язані з належністю майн певним особам, і б) відносини, пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших. 

 Право власності регулює відносини, пов'язані з належністю майн певним особам, тоді як зобов'язальне право регулює відносини, пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших. 

 Звідси випливає, що однією з найважливіших функцій права власності є закріплення приналежності майна за певними особами, групами осіб, класами чи за всім суспільством. Так, Конституція СРСР визначає, яке майно може належати виключно державі (ст. 6), яке - кооперативно-колгоспним організаціям (ст. 7) і яке майно може належати на праві особистої власності (ст. 10, ч. 2 ст. 7) . Разом з тим, закон визначає способи придбання майна тими чи іншими особами у свою власність. Майно, придбане особою за вказаними в законі підставах, вважається належить даній особі. Закріплення цих відносин здійснюється різними методами, головним з яких є надання власнику права витребувати майно з чужого незаконного володіння. Причому закріплення цих відносин здійснюється не тільки нормами цивільного права, а й нормами інших галузей права. 

 Належність майна не можна ототожнювати з володінням майном. Майно може належати тільки власнику, який має право передати його за договором або іншим встановленим у законі способом у володіння, користування і навіть розпорядження інших осіб. Так, держава передає майно у володіння, користування і розпорядження держорганів; державна земля передана у володіння і користування колгоспів; житлові приміщення державного житлового фонду передаються за договором у володіння і користування громадян, які певною мірою можуть і розпоряджатися цим майном (наприклад, здавати в піднайом, обмінювати) і т. п. Однак у всіх зазначених випадках майно залишається у власності держави і належить тільки державі. 

 При цьому закон закріплює приналежність майна певним особам незалежно від охорони права володіння цим майном. Зокрема, за радянським цивільному праву позов про витребування майна з чужого незаконного володіння може пред'являти не тільки, наприклад, наймач, комісіонер або заставодержатель, яким ці права надані саме з метою охорони їх права володіння, а й власник речі, тобто особа , якому дана річ належить. 

 Було б, однак, неправильним зводити роль інституту права власності тільки до закріплення самого факту належності майна певному суб'єкту або, як іноді кажуть, до закріплення <статики суспільного виробництва>, до закріплення <стану присвоєння матеріальних благ>. Таке розуміння ролі і значення інституту права власності є занадто вузьким. Воно не тільки суперечить чинному законодавству, а й суперечить самій сутності власності, дійсним цілям правового регулювання цих відносин. 

 Особи набувають майно у власність, а закон закріплює його за ними не заради самої приналежності майна даній особі, а для того, щоб це майно могло бути використано власником з певною метою: або для організації виробництва, або для задоволення особистих потреб. Тому закон надає особам право володіти, користуватися і розпоряджатися майном. Класовий характер відносин власності та відповідного їм права власності знаходить своє вираження при цьому не тільки в тому, кому належить те чи інше майно: окремій особі, групам осіб, класам або всьому суспільству, а й у тому, який обсяг і зміст тих правочинів, які надаються власнику щодо належного йому майна. 

 Звідси випливає, що функція інституту права власності полягає не тільки в закріпленні приналежності майн за певним суб'єктом, а й у визначенні змісту та обсягу наданих власнику правомочностей по використанню належного йому майна. Але й цим не вичерпується зміст норм і функції інституту права власності. Для того щоб власник дійсно зміг використати подані йому правомочності, необхідно забезпечити їх реальне здійснення. Тому право власності включає також і норми, що гарантують здійснення даних правочинів. Власнику, зокрема, надається право вимагати усунення перешкод з боку інших осіб, що заважають чи ускладнюють йому здійснення права власності. 

 Виходячи зі сказаного можна дати таке визначення інституту права власності: право власності є встановлена державою сукупність правових норм, що закріплюють історично певну форму привласнення засобів і продуктів виробництва шляхом встановлення приналежності майн певним особам, визначення обсягу і змісту правомочностей по використанню належного їм майна, а також гарантій їх здійснення. 

 Дане визначення є найбільш загальним і застосовно до характеристики інституту права власності будь-якої суспільно-еконо-чеський формації. Разом з тим розгляд цього визначення стосовно кожної з них дає можливість з'ясувати класовий зміст інституту права власності будь-якої суспільно-еко-кою формації, так як з цієї точки зору першорядне значення мають питання: кому належить майно і насамперед засоби виробництва - окремим особам, групам осіб, класам або всьому суспільству; який обсяг і зміст правомочностей, що надаються власнику, в чиїх інтересах власник здійснює дані правомочності і які гарантії їх здійснення. 

 Виходячи із зазначеної загальної передумови і слід визначити зміст інституту прав власності у майбутньому законодавстві. Структура інституту права власності у майбутньому законодавстві представляється такою: 1.

 Загальна норма, яка визначає завдання правового регулювання відносин власності в СРСР. 2.

 Норми, що встановлюють приналежність майна певним особам. Сюди повинні входити: а) норми, що визначають форми власності в СРСР, б) норми, що визначають, яке майно є виключною державною власністю, яке майно може бути кооперативно-колгоспної і особистою власністю; в) норми, що визначають способи набуття права власності, а також норма, що встановлює момент виникнення права власності у набувача. 3.

 Норми, що встановлюють зміст і обсяг правомочностей, що надаються власнику. Сюди, зокрема, повинні бути включені: а) загальна норма про те, що власникові надається право володіння, користування і розпорядження майном, і про те, що забороняється використовувати ці правомочності в суперечності з інтересами всього суспільства, б) норма про те, що держава використовує загальнонародне надбання в інтересах всього суспільства, і норми, що визначають, які державні майна можуть передаватися у володіння і користування кооперативно-колгоспних організацій та окремих громадян; в) норми, що визначають зміст володіння, користування і розпорядження кооперативно-колгоспної власністю, зокрема норми , що визначають, які промислові підприємства можуть організовуватися колгоспами і т. д.; г) норми, що визначають правомочності особистого власника, де, зокрема, має бути зазначено на споживчий характер права особистої власності. 4.

 Норми, що встановлюють охорону права власності. Сюди повинні бути включені норми про надання власнику права витребувати своє майно з чужого незаконного володіння; норма про надання власнику права вимагати усунення перешкод, що заважають здійсненню наданих йому правомочностей, а також норма, що встановлює презумпцію державної власності, а по спорах між кооперативними організаціями та громадянами також і презумпцію кооперативної власності. 

 У майбутньому законодавством повинна бути встановлена переважна захист державної власності. Витребування державного майна має здійснюватися незалежно ні від сумлінності або несумлінності набувача державного майна, ні від закінчення строків позовної давності. 

 Друкується за: В. П. Грибанов. До питання про поняття права власності / / 

 Вісник Московського університету. Сер. економіки, філософії, права. 1959. N 3. Отдельн. відбиток. С. 173 - 190. 

 Примітки: 

 [446] Див, наприклад: А. В. Венедиктов. Державна соціалістична власність. М. - Л., 1948; його ж. Цивільно-правова охорона соціалістичної власності в СРСР. Вид-во АН СРСР, М. - Л., 1954; Н. Д. Казанцев. Право колгоспної власності. М., 1948; Г. А. Аксененок. Право державної власності на землю в СРСР. Госюриздат, 1950; А. В. Карассо. Право державної соціалістичної власності. Вид-во АН СРСР, М., 1954; Ю. К. Толстой. зміст і цивільно-правовий захист права власності в СРСР. Вид-во ЛДУ, 1955; А. Н. Арзамасцев. Охорона соціалістичної власності по радянському цивільному праву. Вид-во ЛДУ, 1958; Р. О. Халфіна. Право особистої власності громадян СРСР. Вид-во АН СРСР, М., 1955 та ін 

 [447] Див, наприклад: В. Кнапп. Власність в країнах народної демократії. ІЛ, 1954; Das Zivilrecht der Deutschen Demokratischen Republik. B., 1956. 

 [448] Див: А. В. Венедиктов. Державна соціалістична власність, стор 34. 

 [449] Див: А. В. Венедиктов. Право соціалістичної власності в світлі вчення І. В. Сталіна про базис і надбудову. <Изв. АН СРСР>, від. економіки і права, 1951, N 2, стор 97. 

 [450] Ю. К. Толстой. Зміст і цивільно-правовий захист права власності в СРСР, стор 60. 

 [451] Див: О. С. Іоффе. Радянське цивільне право, курс лекцій. Вид-во ЛДУ, 1958, стор 274. 

 [452] Йдеться про визначеннях, даних Ю. К. Толстим і О. С. Іоффе. 

 [453] <Радянське цивільне право>, навчальний посібник для студентів ВЮЗІ, під ред. проф. В. А. Рясенцева, ч. I, 1955, стор 110. 

 [454] Див: А. В. Венедиктов. Державна соціалістична власність, стор 15 - 16. 

 [455] Див: Ю. К. Толстой. Зміст і цивільно-правовий захист права власності в СРСР, стор 54. 

 [456] О. С. Іоффе. Радянське цивільне право, курс лекцій, стор 271; див. також: <Про основні проблеми радянського цивільного права>. Уч. зап. ЛДУ, сер. юрид. наук, вип. 4, 1953, стор 51. 

 [457] О. С. Іоффе. Радянське цивільне право, стор 270. 

 [458] Див там же, стор 278 - 279 та ін 

 [459] В. І. Ленін. Соч., Т. 3, стор 40 - 41. 

 [460] О. С. Іоффе. Радянське цивільне право, стор 269. 

 [461] Див: К. Маркс. До критики політичної економії, 1949, стор 198. 

 [462] Див: С. Н. Братусь. Суб'єкти цивільного права. Госюриздат, М., 1950, стор 106. 

 [463] К. Маркс. До критики політичної економії, стор 198. 

 [464] <Політична економія>, вид. 3. Госполитиздат, 1958, стор 9. 

 [465] К. Маркс. До критики політичної економії, стор 198. 

 [466] К. Маркс. До критики політичної економії, стор 7. 

 [467] В. Кнапп. Власність в країнах народної демократії, стор 87 - 88. 

 [468] К. Маркс, Ф. Енгельс. Обр. произв. у двох томах, т. II, 1948, стор 376. 

 [469] К. Маркс, Ф. Енгельс. Обр. произв. у двох томах, т. II, 1948, стор 427; Соч., т. 4, стор 168; Ізбр. листи, 1953, стор 153 - 154; К. Маркс. До критики політичної економії, стор 7. 

 [470] Див: А. В. Венедиктов. Право соціалістичної власності в світлі вчення І. В. Сталіна про базис і надбудову, стор 93. 

 [471] Das Zivilrecht der Deutschen Demokratischen Republik, Sachenrecht. B., 1956, S. 14. 

 [472] Там само. 

 [473] А. В. Венедиктов. Право соціалістичної власності в світлі вчення І. В. Ста-ліна про базис і надбудову, стор 95. 

 [474] Див там же, стор 93 - 94. 

 [475] Див, наприклад: <Цивільне право>, т. I. М., 1944, стор 220; <Радянське цивільне право>, т. I. М., 1950, стор 264; <Радянське цивільне право>, підручник для юридичних шкіл, під ред. проф. С. Н. Братуся. М., 1950, стор 168; С. І. Вільнянський. Лекції з цивільного права. Харків, 1958, стор 195. 

 [476] <Радянське цивільне право>, підручник для юридичних шкіл, під ред. проф. С. Н. Братуся, стор 168. 

 [477] Там же, стор 6. 

 [478] <Радянське цивільне право>, підручник для юридичних шкіл, під ред. проф. С. Н. Братуся, стор 6. 

 [479] Ю. К. Толстой. Зміст права соціалістичної та суспільної власності в СРСР. <Вісник Ленінградського університету>, 1953, N 6, стор 155; див. також: <Зміст і цивільно-правовий захист права власності в СРСР>, стор 51. 

 [480] О. С. Іоффе. Радянське цивільне право, курс лекцій, стор 274. 

 [481] <Радянське цивільне право>, підручник для юридичних шкіл, під ред. проф. С. Н. Братуся, стор 169. 

 [482] С. Н. Братусь. Поняття майнових відносин та їх правове регулювання в СРСР. Тези доповіді, прочитаного в ВИЮН 24 жовтня 1958, стор 3. 

 [483] В. Г. Вердніков. Предмет радянського соціалістичного цивільного права, лекція для студентів ВЮЗІ, 1954, стор 7. 

 [484] Там само. Ця ж думка по суті виражена автором у навчальному посібнику з цивільного права для студентів ВЮЗИ. Див: <Радянське цивільне право>, навчальний посібник для студентів ВЮЗІ, під ред. проф. В. А. Рясенцева, ч. I, стор 3. 

 [485] <Радянське цивільне право>, підручник для юридичних шкіл, під ред. проф. С. Н. Братуся, стор 4; Нині С. Н. Братусь змінив свою позицію з даного питання і розглядає майнові відносини як вольові відносини (див. зазначені тези); <Про предмет радянського цивільного права> (до підсумків дискусії) , редакційна стаття журн. <Радянська держава і право>, 1955, N 5, стор 53. 

 [486] О. С. Іоффе. Радянське цивільне право, курс лекцій, стор 7. 

 [487] К. Маркс. До критики політичної економії, стор 7. 

 [488] К. Маркс. Капітал, т. I, 1950, стор 91. 

 [489] К. Маркс, Ф. Енгельс. Обр. листи, стор 153 - 154. 

 [490] У тезах доповіді <Поняття майнових відносин та їх правове регулювання в СРСР> (стор. 5) С. Н. Братусь вказує, що <вольова природа майнових відносин не була розкрита> радянськими юристами. Це твердження неточно. Вольова природа майнових відносин була розкрита радянськими юристами. Так, у кандидатській дисертації В. П. Грибанова, захищеної в Вченій раді Московського юридичного інституту в 1953 р., на тему <Основні риси планових цивільно-правових договорів та історія їх розвитку> на основі відповідного аналізу дається наступний висновок: <Таким чином, майнові відносини, будучи вольовими відносинами, разом з тим виступають як форми вираження виробничих відносин> (стор. 114). Аналогічно вирішується питання і в гол. 1, т. I підручника по радянському цивільному праву, підготовленого кафедрою цивільного права юридичного факультету МГУ. 

 [491] К. Маркс, Ф. Енгельс. Маніфест Комуністичної партії, 1953, стор 50. 

 Інформація, релевантна "ДО ПИТАННЯ ПРО ПОНЯТТІ ПРАВА ВЛАСНОСТІ"

1. Професор Московського університету Веніамін Петрович Грибанов (1921 - 1990) (короткий нарис життя і діяльності)
     питання, в якій правовій категорії (крім норм закону) в найбільш загальному вигляді знаходять відображення суспільні інтереси. Такий правовою категорією, як він переконливо показав, є принципи права. Дослідженню даної категорії присвячена стаття [15]. У ній закріплено, що правові принципи - це керівні положення права, його основні початку, що виражають його об'єктивні закономірності,
   
2. КОРОТКА БІБЛІОГРАФІЯ НАУКОВИХ ПРАЦЬ ПРОФЕСОРА В. П. Грибанова
     питання про поняття права власності / / Вісник Московського університету. 1959. N 3. 1960 14. Короткий юридичний словник-довідник для населення. М.: Госюриздат, 1960 (редагування розділу). 15. Договір поставки. Посібник для студентів юридичного факультету. М.: Изд-во МГУ, 1960. 16. Відповідальність за недопоставку продукції за договором поставки в арбітражній
   
3. Види і стадії адміністративного права
     питання про притягнення особи, яка вчинила адміністративний проступок, до дисциплінарної відпові-дальності На стадії порушення справи про адміністративне правонаруше-ванні можуть здійснюватися заходи щодо забезпечення провадження у справі про адміністративне правопорушення: 1) адміністративне затримання 2) особистий огляд і огляд речей і товарів 3) вилучення речей і документів 4) відсторонення від
   
4. 2.Крестьяне середньовіччя. Особливості положення і менталітету
     питання про роль громади на етапі становлення кріпацтва і прагнення висвітити роль кріпацтва в різні періоди його існування в російській історії. У вивченні громади основна увага зосереджена на діяльності і ролі громади XVIII-XIX ст., Рідше - другої половини XVII в., Коли закрепостнітельное законодавство вже сформувалося. Само кріпацтво в більшості робіт
   
5. 4.Питання вивчення народних рухів
     питання про сутність селянських воєн, їх роль, місце і історичні наслідки. П.Г. Ринд-зюнскій вважає, що масові селянські виступи тієї пори не могли вийти за внутріформаціонние межі. У зв'язку з цим важливим є питання про їх вплив на еволюцію феодальних відносин, політику держави. Протидіючи крепостничеству, селянські війни в той же час були тісно переплетені
   
6. 1. Національний характер
     питанні національному. Російським чужий шовінізм, їм не властивий агресивний націоналізм чи презирство до інших націй. У російській стихії воістину є якесь національне безкорисливість, жертовність, невідома західним народам (Н.А. Бердяєв). Російська людина виключно ужівчів з представниками інших націй. Але поряд з цим, Росія, за висловом того ж Н.А. Бердяєва, - сама націоналістична
   
7. 2.Самодержавіе і самодержці
     питання про наділення будь-кого-якими нагородами та титулами. Він був джерелом всіх привілеїв, почестей і нагород і т. д. Він міг, з юридичної точки зору, все, в тому числі затвердити, наприклад, думка меншості членів Державної Ради - вищоїзаконодорадчого органу в країні. Як мав виняткову владу в країні, імператор міг вирішити все, в тому числі і виходять за рамки
   
8. 6.Крестьянскій або пролетарський соціалізм? (Ідеї, організації, діячі)
     запитань, які цікавили російських революціонерів. У відповіді К. Маркс пояснив, що його «Капітал» не дає доводів ні за, ні проти життєздатності російської громади, однак російські матеріали, вивчені їм, переконали його, «що ця громада є точкою опори соціального відродження Росії, однак для того, щоб вона могла функци-оніровать як така, треба було перш за все усунути згубні
   
9. 7. З історії російського лібералізму
     питання про введення конституції в Росії. База лібералізму зміцнилася з появою земств і тисяч земських діячів, нових судів та адвокатури. Реформи в галузі освіти і друку перетворили на острівці лібералізму університети та інші вузи, деякі періодичні видання. У цей час з'являється і саме слово - інтелігенція. Особливістю російської інтелігенції була прихильність ідеї
   
10. 2. Революція 1905-1907 рр..
      питанні і т.д. одне самодержавство може врятувати Росію. При тому мужик конституції не зрозуміє, а зрозуміє тільки одне, що царю зв'язали руки, тоді я вас вітаю, панове ». Тільки після довгих коливань і нарад, враховуючи наростання-революційного вибуху в країні, як паліативної заходи до попередження цього вибуху Микола II 12 грудня 1904 підписує указ «Про планами до
    
11. 1. ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ АКТІВ У ПОРЯДКУ НАДЗОРА.ПОРЯДОК наглядового виробництва. ВИМОГИ ДО ОБІГУ В ВАС РФ. ПРИЙНЯТТЯ ЗАЯВЛЕНІЯІЛІ ПОДАННЯ ДО ВИРОБНИЦТВА. ПОВЕРНЕННЯ ЗАЯВИ АБО ПОДАННЯ. ВІДГУК НА ЗАЯВА АБО ПОДАННЯ. ЗУПИНЕННЯ виконання судового акта Вищим арбітражним судом РФ
      питання про направлення справи до Президії Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації для перегляду судового акта в порядку нагляду. Заява чи подання про перегляд судового акта в порядку нагляду направляється безпосередньо у Вищий Арбітражний Суд Російської Федерації у письмовій формі. Заява чи подання має бути підписана особою, що клопоталися про перегляд судового
    
12. 1. Поняття і класифікація учасників арбітражного процесу
      питання учасникам арбітражного процесу, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення арбітражному суду, представляти свої доводи і міркування з усіх виникаючих у ході арбітражного процесу питанням, заперечувати проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, що у справі, оскаржити судові акти арбітражного суду та користуватися іншими процесуальними правами,
    
13. 6. Поняття і види третіх осіб, їх права та обов'язки.
      питання - на чиєму боці має виступати третя особа - міститься в ст. 51 АПК РФ: третя особа має право вступити або залучається до участі у справі, якщо рішення арбітражного суду може вплинути на його права та обов'язки по відношенню до однієї зі сторін. Якщо рішення арбітражного суду вплине на права та обов'язки третьої особи по відношенню до відповідача, то на його боці третя особа і бере участь в
    
14. 1. Поняття позову у арбітражному процесі, його елементи і види
      питань в процесуальній науці 1. Найбільш загальне визначення позову, вбирає в себе різні підходи, полягає в тому, що під позовом розуміється вимога позивача до відповідача про захист його права або законного інтересу, звернене через арбітражний суд першої інстанції. Позов виступає як процесуального середовищ-ства захисту інтересів позивача, яким спір передається на роз-гляд арбітражного
    
15. 1. Поняття і види міжнародного комерційного арбітражу
      питання, можна виділити як мінімум три різні точки зору. 1) Договірна концепція юридичної природи арбітражу в якості головного аргументу призводить твердження про те, що арбітражна угода, що лежить в основі передачі спору на вирішення до арбітражу, являє собою звичайний цивільно-правовий договір. Предметом такого договору виступає вибір сторонами виду арбітражу, часу і
    
16. 4. Особи, які беруть участь у виконавчому провадженні
      питань, які потребують спеціальних знань. Спеціаліст дає висновок у письмовій формі. За відмову або ухилення від дачі висновку або дачу завідомо неправдивого висновку фахівець несе встановлену законом
    
17. 27. Основні теорії демократії.
      питань внутрішньої і зовнішньої політики, а розбіжності спостерігаються тільки по второсте-пінним питань, що не зачіпають основ економіко-політичної організації суспільства (тобто більшість населення підтримує існуючу систему за основними питан-сам). У цих умовах демократія діє як механізм досягнення угод, компроміс-сов. 2. Реалістичний напрямок зародилося ще до першої
    
18. 46. Форми міжвідомчого контролю: поняття, види, характеристика діяльності.
      питань, що стосуються органів управління, підприємств, установ, організацій незалежно від відомчої підпорядкованості, а в деяких випадках і форм власності. До органів позавідомчого контролю належать контрольно-ревізійна служба та державні інспекції: податкова, у справах захисту прав споживачів, з контролю за цінами, за вивозом матеріальних цінностей, за станом ядерної та